Сьомий хрест

В його мозку блискавкою промайнув спогад: пильний погляд чотирьох пар очей, що уп’явся йому в спину, коли він побирався сходами. Голова низенького у прочинених дверях. Підморгування бровами. Шепіт на сходах. Він схопився з ліжка і крізь вікно вистрибнув у двір. Упав на купу головок капусти. Побіг далі, вибив якусь шибку — яке безглуздя, краще було б зірвати клямку. Він збив когось з ніг, лише через кілька секунд зрозумів: це, була жінка. Він зіткнувся з кимсь обличчям в обличчя — двоє очей, що втупились в його очі, рот, що заревів йому в рот.

Вони покотились по бруківці, вчепились одне в одного.

Він побіг зигзагами по майдану і завернув в якийсь провулок, що виявився раптом тим самим провулком, де він спокійно жив кілька років тому. Наче уві сні, Георг пізнав і камені бруківки, і навіть пташину клітку над дверима шевської майстерні. А отут хвіртка, крізь яку можна пройти в інші двори, а звідти на Бальдвінсгесхен. «А що, коли вона замкнена, — подумав він, — тоді все пропало». Хвіртка була замкнена. Але що таке замкнена хвіртка, коли ти знаєш, що за тобою женуться. Адже всі ці перепони розраховані на звичайні сили. Він промчав якимись дворами, заскочив у якийсь під’їзд, відсапався, прислухаючись. Тут поки що було тихо. Він відсунув засув і вийшов на Бальдвінсгесхен. Чути було свистки, але вони долинали з Антоненплацу. Він знову побіг лабіринтом провулків. Тепер усе знову було як уві сні: дещо лишилося таким, як було, дещо змінилось. Он над ворітьми висить божа матір, але провулок обривається, далі майдан, якого він не знає. Він пробіг незнайомим майданом, якимись вуличками і потрапив в інший район міста. Запахло землею й садами. Георг переліз через низеньку огорожу й заповз у густий живопліт. Він сів і віддихався, потім ще трохи проповз і знову ліг, зовсім знесилившись.

А мозок працював чітко, як ніколи. Лише тепер Георг зовсім прокинувся. Не тільки після втечі через вікно, а від самої втечі взагалі. Як жахливо усе оголилось: тепер уже сумніву не було, що врятуватися неможливо. Досі він діяв наче під гіпнозом, що той лунатик. А зараз він, нарешті, прокинувся і побачив, де він, що з ним. Йому запаморочилося в голові, і він схопився за гілля. Досі доля його боронила, його вели ті сили, що охороняють лунатика і зникають, коли він прокидається… Можливо, так йому б навіть пощастило довести втечу до щасливого кінця.

Та, на жаль, він прокинувся, а самим тільки бажанням не можна повернути колишній стан. Його морозило від страху. Але Георг намагався тримати себе в руках, хоч на якусь допомогу годі було сподіватись. «Я і зараз, і завше триматиму себе в руках, — сказав він собі, — і до останньої хвилини не втрачу людської гідності». Віти вислизнули у нього з рук, залишивши на пальцях щось липке, він глянув: велика квітка, такої він ніколи не бачив.

Йому так сильно запаморочилося в голові, що він знову вхопився за віти. Як ясно він усе розумів! Як страшно прокинутись і все збагнути. Всі добрі духи покинули його.

Шлях, яким він тікав, уже, мабуть, відомий; його прикмети вже всім відомі І радіо, і газети, певно, уже тепер убивають ці прикмети в голови людей. У жодному місті він не був би в такій небезпеці, як тут. На кожному кроці на нього чатує загибель, і все через таке безглуздя: він понадіявся на дівчину. Тепер він бачив Лені такою, якою вона була тоді насправді: не легкокрила фея і не тупа міщанка, а дівчина, що заради свого коханого готова була піти у вогонь, варити юшку, розліплювати листівки. Якби він тоді був турком, вона б заради нього оголосила священну війну в Нідерраді.

На дорозі за огорожею почулася хода. Пройшов чоловік з паличкою. Майн, напевно, десь близько, і Георг лежав не в саду, а в прибережному сквері. Він розглядів за деревами блискучі, білі будинки Верхньомайнської набережної. Почув гуркіт поїздів, хоч було ще темно, дзвінки перших трамваїв.

Треба йти звідси. За його матір’ю, либонь, стежать. За тією жінкою, за Еллі, що носить його прізвище, напевно, теж стежать… У цьому місті стежать, мабуть, за всіма, хто колись знав його. Стежать за його друзями, вчителями, за його братами й коханими. Ціле місто — немов тенета, і він уже потрапив у них. Треба вислизнути звідси.

Правда, зараз він зовсім виснажився. Його сил ледве вистачить на те, щоб перелізти через огорожу. А як він вибереться з міста на шлях, яким учора прийшов сюди? Як проб’ється до кордону шляхом у двадцять разів дальшим?

Чи не краще просто сидіти тут, поки його знайдуть?

Він спалахнув від гніву, наче хтось інший зробив йому таку пропозицію. Поки він здатний зробити хоч би маленький рух, що наблизить його до волі, хоч яким безглуздим і безнадійним був би цей рух, він все ж таки його зробить.

Зовсім близько, біля мосту, загуркотіла землечерпалка. «Моя мати теж, мабуть, чує її, — подумав Георг, — і мій молодший брат також».

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

І

Ще не минула безсонна ніч, а колишній бургомістр Обербухенбаха Петер Вурц, нині бургомістр об’єднаних сіл — Обер— і Унтербухенбаха, — уже підвівся з ліжка, на якому промучився цілу ніч, прослизнув двором у хлів і сів там в найтемнішому кутку на ослінчик для доїння корів. Він витер піт з обличчя. З учорашнього дня, коли радіо повідомило прізвища втікачів, усі в селі — чоловіки, жінки й діти — намагалися подивитися на нього.

Чи справді обличчя в нього бліде, мов крейда? Чи справді він аж труситься з переляку? Чи справді він увесь висох?

Село Бухенбах лежить на Майні, поблизу Вертгайма, осторонь від шосе й ріки, — наче шукає тиші й самотності.

Раніше було двоє сіл — Обербухенбах і Унтербухенбах, що з’єднувалися спільною вулицею, від якої в обидва боки йшла польова дорога. Минулого року це перехрестя обернули на сільський майдан, на якому в присутності представників влади з промовами й привітаннями посадили «гітлерівський дуб». Два села об’єднали в одне при проведенні «реформи управління» і землевпорядкування.

Коли землетрус руйнує розквітле місто, то при цьому завжди розвалюється кілька старезних будов, що й так уже ледве трималися. А що та сама зухвала рука, яка за душила права людей, задушила при цьому і кілька старих безцільних звичок, сини старого Вурца і їхні приятелі-штурмовики почували себе перед усіма селянами, що опиралися з’єднанню обох сіл, сміливими бунтарями.

Сидячи на своєму ослінчику, Вурц у відчаї ламав руки так, що аж кістки тріщали. Іще було рано доїти, і корови стояли сумирно. Вурц раз у раз здригався, опановував себе, знову здригався. Він думав: «Він і сюди може прокрастись, він і тут може підстерегти мене…» Чоловік, якого він так боявся, був Альдінгер, той старий селянин, якого Георг і його товариші у Вестгофені вважали не цілком нормальною людиною.

Старший син Вурца був колись заручений з наймолодшою Альдінгеровою дочкою, вони хотіли тільки почекати кілька років. Поля обох родин лежали поруч, так само поруч були і два маленьких виноградники на тому березі Майну; вирощувати виноград стало невигідно, і їх можна було використати на щось інше. Тоді Альдінгер був бургомістром Унтербухенбаха. Але у тридцятому році дочка Альдінгера закохалася в юнака, що працював тут, коли прокладали Вертгаймський шлях. Альдінгер був не від того, щоб мати такого зятя: хлопець мав постійний заробіток.

Молоде подружжя переїхало в місто. У лютому тридцять третього року Альдінгерів зять з’явився в селі. На це не звернули особливої уваги. Скільки робітників з маленьких міст, де їх погляди були всім відомі, вважали за краще пересидіти у родичів на селі перший період арештів та переслідувань! Зять знову зник після того, як Вурц, за порадою синів, доніс про цього гостя у гестапо. Тим часом Альдінгер, оскільки села мали незабаром об’єднати, згуртував навколо себе групу людей, які вважали, що коли бургомістром не може лишитися Альдінгер, то й Вурцові не до лиця обіймати цю посаду, а нехай об’єднану громаду очолює хтось третій. Цю групу підтримував і пастор, який був мешканцем Унтербухенбаха, бо церква і пасторський дім були саме там.