Сьомий хрест

Однак усе це сталося трохи пізніше. А в момент, коли молода Нетті Рейлінг під ім’ям Анни Зегерс щойно виходила на літературну путь, ситуація була ще така, як ми її накреслили вище.

Найперші, зовсім ще юнацькі спроби її пера («Найкращі легенди про розбійника Войнока», «Легенди про Артеміду», «Три дерева») майже не збереглися, бо хоча письменниця через багато років і видрукувала їх у збірках своїх оповідань, але, мабуть, у вигляді значно зміненому. Можна про них сказати лише, що були то твори досить романтичні, перейняті поезією і фантастикою, — одне слово, зовсім не з тими прикметами, які притаманні зрілій Анні Зегерс. Певною перехідною ланкою до цієї зрілості були дві новели: вже згадувана — «Грубеч» — і ще одна — «Ціглери», написана приблизно в той самий час, що й перша, але надрукована лиш 1930 року у збірці «На шляху до американського посольства».

Грубеч — таємничий волоцюга, що сіє навколо себе хаос і розклад, постать майже ірраціональна, створена під впливом як експресіонізму, так і фрейдистського психоаналізу. Але вже тут багато цілком реальних подробиць і епізодів, та й загальна картина — це відбиток того злиденного і злочинного життя, яке характерне для самісінького сйоду великого капіталістичного міста.

Схожа тема розвивається і в «Ціглерах»: ідеться про занепад напівпролетарської-напівремісницької родини.

Похмурий, майже хворобливий колорит відрізняє ці два твори від найперших, а навмисне неемоційна, стримана манера оповіді споріднює з наступними. Водночас характер цих наступних оповідань, їхня загальна світоглядна орієнтація свідчать про напрочуд швидку еволюцію письменниці.

У згаданій збірці поряд з «Грубечем» і «Ціглерами» вміщені й написані між 1926–1929 роками оповідання «По дорозі до американського посольства» та «Селяни з Грушова». В першому змальована картина пролетарської демонстрації, що протестує проти суду над Сакко і Ванцетті; у другому — особливо цікавому для українського читача — розповідається про революційні події в закарпатському селі, які розгортаються під впливом Великого Жовтня.

Проте найбільш показовою для першого етапу творчості Зегерс є повість «Повстання рибалок Сан-Барбара».

Ані місце дії, ні її час точно не окреслені, хоча, виходячи з деяких побічних прикмет, їх можна віднесли до Бретані минулого сторіччя. Однак усе це не має вирішального значення. Найважливіше — це типовість ситуації, її, сказати б, злободенність саме для часу, в який письменниця створювала повість. Страйк рибалок закінчується поразкою: роз’єднані внаслідок хитрих маневрів підприємців, змучені голодом, вони виходять у море, так нічого і не домігшись. І все ж вони твердо вірять: «У наступному році або через кілька років за ними, безперечно, підуть і рибалки інших областей».

Оглядаючи пізніше творчий шлях уже вславленої письменниці, літературознавець Пауль Рілля зазначив: «Тут уже накреслений мотив, про який можна сказати, що він назавжди залишиться лейтмотивом цього художника. Бо про що б вона не розповідала, це буде розповідь про вирішальні бої… Придушене повстання є запорукою переможних революційних виступів завтрашнього дня».

Однак повість цікава не тільки цим. Хоч у ній ще відчувається деякий вплив експресіоністської манери, написана вона загалом фарбами улюблених авторкою нідерландських майстрів — темнуватими, чіткими і водночас глибокими. Вже майже сформувався особливий стиль Анни Зегерс: здатність розмовляти спокійно, ледь не «байдуже», не накидаючи нам своїх суб’єктивних симпатій і антипатій, але водночас із якимось незбагненним умінням викликати ті симпатії і антипатії в нас самих.

За повість «Повстання рибалок» та оповідання «Грубеч» письменниці було присуджено Клейстівську премію — одну з найзначніших у тогочасній Німеччині. Навряд чи слушно вважати цю премію нагородою за «буржуазні хиби» письменниці, — а так інколи вважала надто «ортодоксальна» критика. Ні, швидше то було визнання (може, в чомусь і несвідомо вимушене) літератури, що породжувалася новою добою. З цього погляду Зегерс (уже на початку свого письменницького шляху) являла собою щасливий виняток серед своїх літературних однодумців.

Того ж таки 1928 року славетний режисер Ервін Піскатор поставив у СРСР фільм за мотивами першої повісті Анни Зегерс.

Ще виразніше звучить підкреслений Паулем Рілля лейтмотив творчості Зегерс у романі «Супутники» (1932). Тут показана небезпечна і не завжди переможна боротьба комуністів» різних країн — Угорщини, Польщі, Китаю, Болгарії тощо — у важке для всього інтернаціонального робітничого руху десятиліття 1919–1929 pp., у період, коли капіталізм тимчасово стабілізувався і реакція знову піднесла голову. Проте книжка ця — аж ніяк не реквієм, а, навпаки, оптимістичний гімн мужності й солідарності світового пролетаріату.

Те ж саме знаходимо і в романі «Шлях через лютий» (1935).

Книга присвячена шуцбундівському повстанню 1934 року в Австрії — одній з найдраматичніших сторінок в історії робітничого руху нашого сторіччя. Написанню книги передувала напружена дослідницька праця. Зегерс виїздила до Австрії, на місця колишніх боїв, розмовляла з їх самовидцями та учасниками, виЬчала документи. По свіжих слідах цієї дослідницької роботи вона написала документальне оповідання «Остання путь Коломана Валліша» (1935). Валліш, соціал-демократичний бургомістр містечка Брук-на-Мурі, перед повстанням — опортуніст і супротивник комуністів, коли ж воно спалахнуло, визнав свої помилки і взяв активну участь у спільній боротьбі. Його відчайдушну спробу на чолі решток робітничого загону пробитися через гори, щоб продовжувати боротьбу за кордоном, і описала Зегерс.

Завдяки всім цим попереднім студіям романові «Шлях через лютий» притаманна була не тільки чиста і переконлива правда, а й майже документальна достеменність.

Зегерс показала зародження, хід і трагічний фінал шуцбундівського повстання. Зраджений правосоціалістськими лідерами, австрійський робітничий клас зазнав поразки. І все ж таки ми бачимо, як загартовувалася в цих суворих і кривавих боях Комуністична партія країни, як багато хто з рядових соціал-демократів, пересвідчившись у зраді своїх вождів, переходив до її лав.

І в «Супутниках», і в «Шляху через лютий» письменниця вдається до композиційного прийому, який за аналогією до кіномистецтва дістав назву «монтажу». Окремі невеличкі епізоди швидко змінюють один одного. Дія немовби одночасно розгортається у багатьох місцях. Цей прийом притаманний більшості найпопулярніших творів письменниці. Це — її манера вести дію, мабуть, у чомусь закономірна, враховуючи не тільки її власні смаки, а й поставлене нею собі ідейне і мистецьке завдання. Бо ж до цієї форми вдавалися і Еренбург у своїх романах 40-50-х років, і Луї Арагон у «Комуністах».

У «Супутниках» та в «Шляху через лютий» нема ні центрального героя, ні чітко окресленого, так би мовити, індивідуального сюжету. Багато хто з персонажів не знають один одного, один з одним не стикаються. Присвячені кожному з них сцени зв’язані між собою лише загальною темою та ідейним письменницьким задумом.

Зразу ж після приходу націстів до влади Зегерс, як і майже весь цвіт німецької культури, залишає країну. Справа не тільки в тому, що жити в гітлерівському рейху для неї небезпечно, але й у тому, що боротися з цим рейхом вона — письменниця — може, тільки перебуваючи за його кордонами.

Вона живе в Парижі, але не як бездіяльна і скорботна вигнанка (серед німецьких емігрантів було немало саме таких), а як невтомний діяч і боєць. Вона виступає на конгресах і численних зборах разом з Віландом Герцфельде, Оскаром Марією Графом та Яном Петерсеном, який нелегально живе в Німеччині, видає антифашистський часопис «Нойє дойче блетер», що виходить у Празі. Але, звичайно, головна її зброя — художня творчість, один із зразків якої — «Шлях через лютий» — уже тут розглянутий. Однак ще показовішими для цього етапу її творчості є романи, присвячені буттю її батьківщини.