Сьомий хрест

Скільки коштує така куртка? — спитав човняр.

— Двадцять марок, — відповів Георг. Він хотів піти, але це запитання наштовхнуло його на одну думку.

На дорозі під парапетом з’явився товстий, майже зовсім лисий човняр.

— Алло! Гей! — крикнули згори. Він підвів голову, засміявся і схопив за ноги човняра, що стояв нагорі. Той міцно вперся ногами. Раз-два — і товстун, хоча й мав чималу вагу, підтягнувся на руках і просунув велику лису голову між ногами човняра. Посипалися привітання:

— Як ся маєте?

— Живу помаленьку! — відказав новоприбулий; він говорив з голландським акцентом.

З боку міста простував маленький чоловічок з вудочками й відерцем, яким діти граються в піску.

— А ось і наш Щупачок, — сказав товстун. Він розсміявся, бо Щупачок з своїми вудками і дитячим відерцем був для нього така ж невід’ємна частина цього рибного місця, як сонячне колесо в міському гербі.

— Хайль Гітлер! — крикнув Щупачок.

— Хайль Щупачок! — крикнув голландець.

— От ми тебе й впіймали, — сказав хлопець, у якого ніс скривився від удару кулаком, хоч здавалось, що він от-от стане на місце. — Ти ж купуєш рибу на базарі.

Звернувшись до голландця, хлопець спитав:

— Що новенького на білому світі?

— Ну, на білому світі завше щось буває новеньке, — сказав голландець, — але й у вас теж дещо трапилось.

— Ну, у нас усе йде мов по писаному, — сказав хлопець з кривим носом, — усе як по маслу. Нам тепер, щиро кажучи, вже не треба ніякого фюрера. — Всі здивовано втупилися в нього. — Ми вже маємо одного такого, що нам увесь світ заздрить. — Усі розсміялися, крім нього самого. Він провів великим пальцем по носі.

— Вісімнадцять марок? — спитав Георга човняр.

— Я сказав — двадцять, — відповів Георг. Він опустив повіки, бо йому здавалося, що він зрадить себе блиском очей.

Човняр помацав куртку.

— Добре носиться? — спитав він.

— Добре, — відповів Георг, — тільки не дуже гріє.

Отакий вовняний светр тепліший.

— Наречена щороку плете мені такі.

— Отже, любить, — сказав Георг.

— Хочеш, поміняємось?

Георг примружив очі, наче розмірковуючи.

— Може, поміряєш?

— Ходім до вбиральні, — сказав Георг. — Хай собі сміються. Вони не повинні бачити, що в нього немає сорочки під курткою.

Коли вони помінялися, Георг скоріше побіг, ніж пішов далі берегом Рейну. А човняр, поважно випроставшись, вийшов з убиральні й рушив назад до парапету, взявшись однією рукою в бік, а другу піднявши для привітання. На його широкому обличчі була написана впевненість, що йому вдалося спритно обдурити ще одного простака. «Залишатися в ній далі було небезпечно, — подумав Георг, — та й мінятись — теж небезпечно. А втім, тепер уже пізно про це думати».

Раптом хтось поруч гукнув:

— Гей! — Із своїми вудочками й відерцем, легко, мов хлопчик, підстрибуючи, підійшов Щупачок. — Куди ви йдете? — спитав він.

Георг показав просто перед себе:

— Отуди, берегом Рейну.

— Ви не тутешній?

— Ні, — відповів Георг. — Я тут лежав у лікарні. Я йду до родичів.

Щупачок сказав:

— Як ви нічого не маєте проти мене… Я напрочуд компанійська людина.

Георг промовчав. Він ще раз скоса глянув на Щупачка.

Георг з дитинства намагався перебороти в собі дивне почуття тривоги, яке щоразу поймало його, коли він стрічав людину з якоюсь тілесною чи духовною вадою. Тільки Валлау вдалося остаточно розвіяти це почуття: «Ось тобі живий приклад, Георг, як людина до цього доходить».

І думки Георга знову полинули до Валлау. Його охопила безмірна туга. «Усім своїм нинішнім життям я завдячую йому, — подумав Георг, — навіть коли б мені сьогодні довелося померти».

А Щупачок молов без угаву:

— А ви були тут цими днями, коли справляли бучне свято? Все це якось дуже дивно. А ви були тут раніше, за окупації? Як вони тоді гарцювали на своїх сірих конях, ці марокканці у червоних плащах! От французи — це вже зовсім інша фарба в картині міста, якийсь сіро-голубий туман. Чого це ви так біжите, дозвольте спитати, хочете ще сьогодні добігти до Голландії?

— Хіба це дорога в Голландію?

— Спершу ви прийдете в Момбах, де повно спаржі. Ваші родичі там живуть?

— Далі вниз.

— У Буденгаймі? В Гайдесгаймі? Вони селяни?

— Частково.

— Частково… — повторив Щупачок, «Чи не позбутися мені його? — подумав Георг. — Але ж як, чорт візьми? Ні, завжди краще ходити удвох або втрьох. Тоді ти більше схожий на тутешнього».

Вони минули невеличкий розвідний міст над сплавною гаванню.

— Боже мій, як летить час у товаристві, — промовив Щупачок так, наче хтось зобов’язав його підганяти час.

Георг подивився на Рейн. Там, зовсім близько, на острові, стояли один біля одного три низеньких білих будиночки, відбиваючись у воді. Щось у цих будиночках, з яких середній скидався на млин, здалося йому знайомим і любим, ніби там жила дорога йому людина. Острів перетинав залізничний міст, перекинутий на другий берег.

Вони поминули в’їзд на міст, де стояв вартовий.

— Гарний міст, — похвалив Щупачок. Георг слідом за ним зійшов з дороги на лужок. Раптом Щупачок зупинився і потягнув носом повітря. — Горішник! — Він нахилився й зібрав кілька горіхів у відерце. Георг квапливо шукав горіхи і судорожно давив їх каблуком на камені.

Щупачок розсміявся:

— Ви, мабуть, страшенно любите горіхи!

Георг опанував себе. Він втомився й змокрів од поту.

Не бігтиме ж вічно за ним цей клятий Щупачок. Десь же він почне вудити рибу.

— Там видно буде, — відповів Щупачок, коли Георг обережно спитав про його наміри.

Вони підійшли до верболезу, що нагадав Георгові Вестгофен. Його тривога зростала.

— Ось! — сказав Щупачок.

Георг остовпів. Вони стояли на косі. Перед ними справа і зліва був Рейн. Далі йти не було куди.

Коли Щупачок побачив вражене Георгове обличчя, він засміявся.

— Ой як же я вас обкрутив, ой як обдурив! А навіщо було поспішати? — Він поклав вудочки й відерце і потирав собі стегна. — А в мене принаймні був супутник!

Він і гадки не мав, що секунду тому йому загрожувала смерть. Георг відвернувся й закрив обличчя здоровою рукою.

На превелику силу взявши себе в руки, він спокійно промовив:

— Ну, що ж, бувайте здорові!

— Хайль Гітлер! — відповів Щупачок.

Але в цю мить лози розсунулися, з них вийшов поліційний з вусиками та чубчиком на лобі й весело гукнув:

— Хайль Гітлер, Щупачку! А покажи-но мені твій дозвіл ловити рибу.

Щупачок відповів:

— Та я ж зовсім і не ловлю.

— А твої вудочки? їх я завжди ношу з собою, як солдат рушницю.

— А відерце?

— Загляньте-но всередину. Три горішки.

— Щупачку! Щупачку! — зітхнув поліційний. — Ну, а ви? У вас є документи?

— Це мій приятель, — сказав Щупачок.

— Тим більше, — сказав поліційний, чи тільки хотів сказати, бо Георг, зробивши спочатку ніби ненароком кілька повільних кроків до верболозу, раптом пішов швидше, а потім побіг, розсуваючи лози.

— Стій! — загорлав поліційний, вже не благодушно й жартівливо, а так, як годиться поліційному — Стій! Стій!

Обидва — поліційний і Щупачок — кинулися за ним.

Георг пропустив їх повз себе. Як усе це нагадувало Вестгофен — і зблискливі калюжі, й верболіз, а тепер ще й свистки, і серце, яке калатало так гучно, ніби ось-ось зрадить його. На тому березі, зовсім близько, була купальня: колоди, коло яких плюскотала вода, і між ними пліт.

— Він там! — крикнув Щупачок.

Тепер почувся свист і на березі, бракувало тільки сирени. Найгірше — це його кволість: коліна наче з вати і те, що він втратив почуття реальності, бо такого не буває наяву, це може тільки приснитися — що ти все біжиш і біжиш. Він упав обличчям на рейки, як потім помітив. Ага, він, біля якоїсь фабрики. З-за стіни долинало рівномірне гудіння, але ні свисту, ні криків уже не було чути.

— Кінець, — сказав він, сам не знаючи, що він цим хотів сказати, — кінець його силам чи його кволості. Якусь мить Георг бездумно чекав на чиюсь допомогу ззовні чи на якесь пробудження або чудо. Але чуда не сталося, і допомога ззовні не прийшла. Він підвівся й пішов далі; вибрався нарешті на широку вулицю з двома коліями рейок.