Будденброки

Розділ шостий

Аж ось на двох великих кришталевих тарелях принесли листковий пудинг — багатошаровий витвір із марципанового тіста, малини, бісквіту і яєчного крему; ту ж хвилю на другому кінці столу блиснуло полум’я: то дітям подали Їхні улюблені ласощі — облитий спиртом і підпалений пудинг з родзинками.

— Томасе, синку мій, будь такий ласкавий, — мовив Йоганн Будденброк і дістав з кишені штанів велику в’язку ключів. — У другому льоху праворуч, друга полиця, за червоним бордо дві пляшки… втямив?

Томас, що розумівся на таких дорученнях, вискочив з-за столу і невдовзі вернувся з пляшками, вкритими порохом і павутиною. Тільки-но з тієї непоказної оболонки полилася в чарочки золотаво-жовта, солодка, вистояна мальвазія, як пастор Вундерліх підвівся з місця. За столом запала тиша, і він невимушеним, товариським тоном, який полюбляв навіть у церкві, гладенькими зворотами почав тост. На його блідому обличчі заграла тонка, лукава усмішка. В одній руці він тримав чарку, а другою час від часу робив вишуканий жест, підкреслюючи ним свою мову.

— А тепер, щирі мої приятелі, хай нам буде дозволено вихилити чарочку цього благородного трунку за щасливе життя наших вельмишановних господарів у новій, такій пречудовій оселі! За щастя й здоров’я родини Будденброків, за всіх її членів, і присутніх тут, і відсутніх, віват! «Відсутніх? — думав консул, схиляючи голову перед простягненими до нього чарками. — Кого старий Вундерліх має на думці? Франкфуртських родичів та ще Дюшаиів з Гамбурга чи, може, натякає на щось інше?»

Він устав, щоб цокнутися з батьком, і ласкаво глянув йому у вічі.

Та саме тоді підвівся зі свого місця маклер Гретьєнс, на що йому треба було немало часу; коли ж він нарешті став на рівні ноги, то проголосив деренчливим голосом тост за фірму «Йоганн Будденброк» і за її подальший ріст, поступ і процвітання на славу рідного міста.

Йоганн Будденброк, як голова сім’ї і старший представник торгового дому, склав усім дяку за тепле слово й послав Томаса по третю пляшку мальвазії, бо помилився, гадаючи, що стане двох..

Лебрехт Крегер також узяв слово. Він дозволив собі вільність: лишився сидіти, вирішив, що так його мова справить ще більше враження, і тільки завзято жестикулював головою і руками, коли виголошував тост за господинь дому — мадам Антуанету і пані Елізабет.

Та коли він скінчив, коли пудинг був уже майже доїдений, а мальвазія випита, тоді, відкашлюючись, повільно підвівся Жан-Жак Гофштеде. У всіх за столом вихопилось одностайне «Ах!», а діти з радощів аж заплескали в долоні.

— Так, excusez![23] Я не міг собі відмовити… — почав він, однією рукою злегенька поторсавши свого гострого носа, а другою витягаючи з кишені аркуш паперу.

В залі запала глибока тиша. Аркуш, якого він тримав тепер у руках, був зворушливо, строкато розмальований, і на одному боці, в овалі з червоних квіточок та золотих закруток, красувався напис. Гофштеде зачитав його:

— «З приводу дружнього запрошення на радісне свято новосілля в щойно придбаному будинку родини Будденброків. Жовтень тисяча вісімсот тридцять п’ятого року».

Тоді перевернув аркуш і почав ледь тремтячим старечим голосом:

Гофштеде вклонився, і все товариство бурхливо заплескало в долоні.

— Charmant, Гофштеде! — вигукнув старий Будденброк. — За твоє здоров’я! Ні, таки чудово!

А коли пані Елізабет підняла чарку, щоб цокнутися з поетом, її ніжні щоки ледь почервоніли — дона добре помітила, як Гофштеде на слові «Венера» чемно вклонився в її бік…

Розділ сьомий

Загальне пожвавлення дійшло до найвищої межі, і пан Кеппен відчув доконечну потребу розстебнути кілька гудзиків на жилеті, але, на жаль, про це годі було й мріяти, бо навіть літнім чоловікам такого не дозволялося. Лебрехт Крегер сидів так само рівно, як і на початку обіду, пастор Вундерліх був і далі блідий і коректний, старий Будденброк хоч трохи й відхилився назад, але тримався якнайпристойніше, і тільки Юстус Крегер явно захмелів.

А де дівся доктор Грабов? Пані Елізабет підвелася й непомітно вийшла з їдальні, бо в кінці столу місця мамзель Юнгман, доктора Грабова і Христіана були порожні, а в ротонди долинав ніби стримуваний плач. Вона швиденько проминула в двері за спиною в служниці, що саме заносила масло, сир і фрукти, — і справді, в сутінку, на м’якій лавці, що кільцем оточувала середню колону, чи то сидів, чи то лежав, а швидше корчився малий Христіан і тихо, розпачливо стогнав.

— Ох боже мій, пані! — вигукнула Іда, що стояла з лікарем коло нього. — Хлопець заслаб, йому так погано!

— У мене живіт болить, мамо, так болить, що хай йому чорт! — жалібно простогнав Христіан, і його круглі, глибоко посаджені очі над завеликим носом неспокійно забігали, «Хай йому чорт» вихопилось у нього тільки з великого розпачу, але пані Елізабет зауважила:

— Коли ми будемо казати такі слова, то бог покарає нас ще тяжчим болем!

Доктор Грабов помацав пульс; його лагідне обличчя немов ще подовшало й подобрішало.

— Трохи розладналось травлення… нічого страшного, пані Елізабет! — заспокійливо мовив він. Тоді повільно, педантичним лікарським тоном додав: — Найкраще перенести його в ліжко. Трохи дитячого порошку, можна чашечку чаю з рум’янком, щоб упрів… І сувора дієта, пані Елізабет, неодмінно сувора дієта. Шматочок голуба, скибочка французької булки…

— Я не хочу голуба! — нестямно крикнув Христіан. — Я більше ніколи нічого не їстиму! У мене живіт болить, так болить, що хай йому чорт! — Він з таким запалом вигукував лайливе слово, наче від нього йому легшало.

Доктор Грабов глянув на хлопця з поблажливою, майже сумною усмішкою. О, цей молодик їстиме, ще й як їстиме! І житиме, як усі живуть. Як його предки, родичі й знайомі, просидить овій вік за столом і чотири рази на день поїдатиме важкі, чудово приготовані страви. Що ж, хай їм бог помагає! Він, Фрідріх Грабов, не такої вдачі, щоб ламати звички всіх цих шановних, заможних, звиклих до розкошів купецьких родин. Він прийде, коли його покличуть, і припише на день або два сувору дієту: шматочок голуба, скибочку французької булки… атож, і з чистим сумлінням запевнить, що цього разу нічого страшного немає. Він іще досить молодий, а вже не раз тримав у своїй долоні руку чесного бюргера, що, востаннє наївшись копченої шинки або начиненого індика, зненацька віддавав богові душу в своєму конторському кріслі чи після недовгої хвороби вдома, на добротному старовинному ліжку. Удар, мовилось тоді, параліч, раптова, несподівана смерть… Авжеж, і він, Фрідріх Грабов, міг би їм наперед визначити такий кінець щоразу, чи то була «так собі легка недуга», коли лікаря, може, навіть і не кличуть, чи шановному добродієві якось чудно закрутилося в голові, коли він вернувся після обіду до контори… Ну, та хай їм бог помагає! Він, Фрідріх Грабов, і сам був не від того, щоб часом поласувати начиненим індиком. Ось хоча б сьогодні: шинка з цибуляною підливою, запечена в сухарях, була така смачна, що де в біса втримаєшся! В тоді, коли вже й так дихати нічим, листковий пудинг — марципанове тісто, малина, яєчний крем, так, так… «Сувора дієта, пані Елізабет, неодмінно сувора дієта. Шматочок. голуба, скибочка французької булки…»

23

Пробачте! (Франц.)