Страница 2 из 17
Певною мірою все це пояснює, чому в особі Хемінгуея поєдналися «славнозвісність» і «популярність». Проте таємниця його чарів цим не вичерпується. Справа ще й в тому, що не тільки манера писати, а й манера жити привертала до Хемінгуея цікавих, робила його принадою для газет, для літературознавців і психоаналітиків.
Хемінгуей-рибалка, Хемінгуей-мисливець, «авантюрист століття», «великий індивідуаліст», «ворог інтелекту», людина «тотальної дії» відомий так само, як і Хемінгуей-письменник. Все це невід'ємні частини легенди, міфа про Хемінгуея.
Слів «легенда», «міф» не треба розуміти так, наче Хемінгуей не був таким, яким його хотіли бачити. Одного разу він і справді піймав рибину, що важила чотириста шістдесят вісім фунтів; іншим разом боксував чотири раунди з якимсь чемпіоном у важкій вазі. На своїй яхті «Пілар» він не раз перемагав у різних змаганнях; він полював на качок у венеціанських лагунах, на левів і буйволів у африканській савані і незгірше за матадора вмів убити бика.
Багато писалося про пригоди Хемінгуея в роки другої світової війни. Офіційний його статус до початку висадки союзників у Франції — кореспондент журналу «Кольєрс». Однак насправді він командував загоном макі, що активно діяв перед позиціями 3-ї американської армії. В той час, коли частини генерала Леклерка, штурмуючи Париж, тільки вибивали німців з південного берега Сени, Хемінгуей уже встряв у вуличний бій біля Тріумфальної арки. За це письменника мало не віддали до військового суду, і врятувало його не письменницьке ім'я, а популярність серед солдатів: знаменита борода «тата Хемінгуея» в американських військах була не менш відома, ніж профіль їхнього командувача генерала Паттона…
Звичайно, до всього цього долучалось чимало легенд і вигадок, але не з вини Хемінгуея: він не хвалився своїми подвигами, тим більше не вигадував їх. Він їх створював.
На Заході висловлювали думку, ніби в житті Хемінгуей був боягуз і всі його героїчні вчинки — лише бравада. В прямому своєму значенні це твердження — брехня. Але якщо взяти його в розумінні переносному, умовному, — воно не зовсім безглузде. Бути сильним, несхибним, витривалим, твердим, як залізна підойма, — для Хемінгуея роль, визначена наперед, і етична програма, що її він неухильно додержував. Він створив сам себе відповідно до пунктів програми: наприклад, шукав небезпеки не тому, що справді жадав її, що його (як твердили газети) спонукав «потяг до смерті», а для того, щоб відшліфувати своє мистецтво перевтілення і ще раз випробувати його на ділі.
В 1942 році Хемінгуей віддав свою яхту «Пілар» в розпорядження військово-морських сил США для боротьби з нацистськими підводними човнами, що з'являлись у Карібському морі. Його план був такий: човен виринає на поверхню, щоб захопити «Пілар»; яхта пришвартовується до ворожого судна, висаджує себе в повітря і гине разом з ним. Фантастичний план. На щастя, один з тих, яким не судилося здійснитись. Але якби трапилася нагода, штурман яхти «Пілар», певне, скористався б з неї. Гне тому, що вважав, ніби життя письменника Хемінгуея таке дешеве, а щоб довести собі, що ладен піти й на це.
«Я все ж таки вважаю, — відзначив вдумливий, доброзичливий критик Малькольм Каулі, — що Хемінгуей-письменник дорого заплатив за свою діяльність спортсмена і військового кореспондента». Проте життя в амплуа солдата, рибалки або яхтсмена специфічно впливало на його творчість. Особливий хемінгуеївський погляд на світ, особливий хемінгуеївський герой, навіть особливий хемінгуеївський стиль так чи інакше пов'язані з цим амплуа.
Хемінгуеївський герой. Його часто вбачали в безстрашному тореро, сповненому холодної сміливості професіоналові-мисливцеві, в боксері, готовому завдати суперникові забороненого удару, навіть у гангстерах і бутлегерах, що не зупиняються перед убивством, якщо тільки воно не суперечить «правилам гри». Але такі уявлення — данина легенді. Філіпп Янг — автор цікавих досліджень про Хемінгуея — намагався спростувати ці уявлення і поділив тих персонажів письменника, яких можна було б назвати «позитивними», на «власне героїв» і «героїв кодексу». Останні — це і е професіонали: тореро, боксери, мисливці, бутлегери; вони — ті, кого «власне герой» намагається наслідувати. Та тільки в одному — в додержанні «кодексу», який складається приблизно з таких пунктів: будь сильним, навіть жорстоким, умій дати здачі. Не жди ні від кого жалю, не скаржся — мовчи: найнебезпечніше здаватися невпевненим і кумедним, тоді тебе зневажатимуть і не боятимуться. Не піддавайся почуттю — краще холодність, ніж душевне сум'яття, краще самотність, ніж безпорадність. Тільки так ти, можливо, збережеш себе неушкодженим фізично в цьому страшному, пустому, кривавому, беззаконному світі, де тобі випало нещастя жити. Ти збережеш себе, тільки коли щомиті будеш готовий до двобою з цим світом, коли, збираючись у дорогу, не візьмеш із собою ніякого зайвого багажу — любові й віри… Проте будь мужнім, чесним, справедливим. Не нападай — захищайся. Не використовуй у своїх інтересах недосконалість, підлоту тих, серед кого ти живеш. В крайньому разі відповідай супротивникові тим самим, але не копай йому ями. Будь благородний навіть у ставленні до супротивника: не заради нього — заради себе. Тільки тоді ти матимеш шанс зберегти себе неушкодженим морально, не даси іншим розбестити, зруйнувати твою особистість, принизити твою людську гідність — те єдине, що в тебе лишилося, без чого не варто та й неможливо жити.
Ці норми поведінки Хемінгуей найчастіше спостерігав у спортсменів і солдатів, — тобто людей, що в силу самої своєї професії щодня наражаються на небезпеку і смерть. Тому справжній хемінгуеївський герой і наслідує їхній приклад. Але сам він — інший. У нього можуть бути різні імена (Нік Адамс, Джейк Варне, Фрейзер, Фредерік Генрі, Гаррі), але суть завжди подібна. Насамперед він надзвичайно близький самому авторові — Ернестові Хемінгуею. Письменник цей неначе об'єднав і сфокусував себе в своїх героях. Вони — відбитки покоління, глибоко травмованого війною. Та вони представники не лише покоління, а й певного типу людей — вихідці з того ж таки, що й автор, інтелігентного середовища, у них така сама, як і в нього, життєва позиція. І ця позиція, незважаючи на всю наслідувальність, принципово відрізняється від позиції матадора чи мисливця.
Хемінгуей, як справедливо відзначає М. Каулі, «завжди був більшим інтелектуалом, ніж хотів створити про себе враження…». Це саме можна сказати і про його героїв. Вони не є професіоналами — боксерами, солдатами, шкіперами, — а, так би мовити, аматорами. «Кодекс» не став їхньою сутністю, навіть зовнішньою подобою, він так і залишився для них роллю, оболонкою, покликаною щось приховати, якось захистити зранену, наболілу душу.
«Мені однаково, що таке світ, — говорить Джейк Варне у «Фієсті». — Все, що я хочу знати, це — як у ньому жити. Мабуть, коли додуматися, як у ньому жити, то зрозумієш, який він». В цих словах небезпідставно вбачали символ віри індивідуаліста. І все ж визначальним було інше. Поранення Джейка, його травма — не так навіть фізична — викинула цього хемінгуеївського героя за межі буржуазного світу. Він — «голий серед вовків». І передусім шукає для себе «одяг», тобто систему поведінки, захисну броню. В цьому і лише в цьому розумінні все тяжіє до форми: «як… жити». І він хоче жити, як матадор Ромеро, що, навіть коли його побив Роберт Кон, зміг перемогти Кона морально; він не поводився, як слинявий Кон — цей здоровило, Що ридає, неспроможний приховати своє горе, виставляє його напоказ. І форма ця істотна: вона — спроба жити поза буржуазним буттям. Більше того, вона — спосіб заперечення цього буття.
Хемінгуей значну частину свого життя провів за межами Сполучених Штатів; він писав про американців в Італії, про американців у Франції, про американців в Іспанії, про іспанців і кубинців. Та з цього не випливає, ніби Хемінгуей — блудний син своєї країни, щось на зразок емігранта. Навпаки, він — якщо не брати до уваги Фолкнера, — мабуть, найбільш американський серед американських письменників XX століття. Бо він дуже міцно зв'язаний з піонерськими традиціями своєї країни, з предками, що прорубували собі шлях через незаймані ліси, що йшли за фургонами по безмежній прерії. Вони були дроворубами, хліборобами, скотарями, слідопитами. Вони тяжко працювали, воювали з дикою природою і ризикували на кожному кроці. Але в них не було іншого закону, крім того, який вони самі для себе встановлювали… Саме цією «атмосферною межею», на якій закінчувалась струхлявіла буржуазна цивілізація і починався повсякденний подвиг людини, забарвлений кожний рядок Хемінгуеєвих книг. Звичайно, піонерський побут найменш нагадував соціальну, ідилію — його роз'їдала п'яна жорстокість і холодний егоїзм. Та Хемінгуей — свідомо чи несвідомо — запозичив від «людей межі» все краще, що опиралося капіталістичним засадам, що було справжньою, а не офіційною, «доларовою» Америкою з її президентами, банками, юстицією, гангстерами, навіть з її брехливо-оптимістичним мистецтвом. Тому в сучасній Америці в Хемінгуея не було «притулку»; він почував себе чужим серед духовного розпаду її системи. Він тікав з Америки — найбуржуазнішої країни XX століття, як колись Стендаль тікав з Франції — найбуржуазнішої країни століття XIX. Правда, на відміну від Стендаля, сучасник революційного перетворення світу Хемінгуей знайшов для себе щось більше, ніж патріархальна, не зовсім ще буржуазна Італія — він знайшов республіканську Іспанію, що боролася проти світового фашизму. Сталося це наприкінці 30-х років. А до і після того героєві Хемінгуея начебто не залишалось нічого іншого, як створювати «небуржуазне середовище», створювати за рахунок індивідуального заперечення навколишнього оточення, за рахунок додержання свого власного «кодексу».