Страница 16 из 17
— Portaferiti[17], — гукнув я, приставивши до рота долоні.— Portaferiti!
Я спробував присунутись до Пассіні, щоб накласти йому на ноги джгути, але не міг зрушити з місця. Тоді спробував, знову, і мої ноги трохи подались. Отже, я міг помалу підтягатися на ліктях. Тим часом Пассіні зовсім затих. Я сів поруч нього, розстебнув на собі френч і спробував одірвати поділ сорочки. Він ніяк не відривався, і я вчепивсь зубами, щоб роздерти край тканини. Аж раптом згадав, що на ногах у Пассіні обмотки. На мені були вовняні гетри, а Пассіні носив обмотки. Але ж тепер у нього була лиш одна нога. Я почав розкручувати обмотку, але побачив, що морочитись із джгутом не варто, бо Пассіні вже помер. Я придивився ближче і впевнився, що він справді мертвий. Тепер треба було відшукати трьох інших. Я випростався й сів, і зараз же щось у моїй голові зрушилось, наче важки на очах великої ляльки, і вдарило зсередини в очні яблука. Я відчув, що ноги в мене гарячі й мокрі і в черевиках теж гаряче й мокро. Тоді я зрозумів, що мене поранило, і, нахилившись уперед, поклав руку на коліно. Та коліна на місці не було. Я шаснув рукою далі й намацав коліно аж на гомілці. Потім витер руку об сорочку, і знов поволі розпливлось ясне світло, і я подививсь на свою ногу й страшенно перелякався.
— О боже, — мовив я, — вирятуй мене звідси.
Проте я знав, що десь мають бути ще троє. Водіїв було четверо. Пассіні помер. Лишилося троє. Раптом хтось підхопив мене під руки, а ще хтось узяв за ноги.
— Десь тут іще троє,— сказав я. — А четвертого вбило.
— Це я, Маньєра. Ми ходили по ноші, але ніде не знайшли. Як вам, лейтенанте?
— А де Гордіні й Гавуцці?
— Гордіні на перев'язці. А Гавуцці держить ваші ноги. Тримайтесь мені за шию, лейтенанте. Тяжко вас поранило?
— В ногу. А що з Гордіні?
— Та пусте. То була велика міна.
— А Пассіні мертвий.
— Еге ж, мертвий.
Неподалік вибухнув снаряд, і обидва вони кинулись додолу й упустили мене.
— Пробачте, лейтенанте, — сказав Маньєра. — Хапайтесь мені за шию.
— Щоб ви мене знов упустили?
— То з переляку.
— Вас не поранило?
— Трохи зачепило обох.
— Гордіні зможе сісти за кермо?
— Навряд.
Поки ми дісталися до перев'язного пункту, вони впустили мене ще раз.
— Сучі діти, — лайнувсь я,
— Пробачте, лейтенанте, — сказав Майьєра. — Більше не впустимо.
На землі перед входом до пункту нас таких, лежало в темряві багато. Поранених заносили й виносили. Коли відхиляли заслону, щоб пронести ноші, я бачив усередині світло. Мертвих складали осторонь. Лікарі працювали, закасавши рукава до плечей, і були червоні, мов різники. Не вистачало нош. Дехто з поранених стогнав, та більшість лежала тихо. Вітер ворушив листя в галузяному піддашку над входом, і на ніч дедалі холодніло. Раз по раз надходили санітари з ношами, ставили їх долі, знімали поранених і знов ішли. Коли мене принесли до перев'язного пункту, Маньера відразу ж привів сержанта-фельдшера, і той оббинтував мені ноги. Він сказав, що рану забило землею і через те крові витекло небагато. Як тільки буде змога, мене візьмуть на перев'язку. Фельдшер пішов назад до пункту. Маньєра сказав, що Гордіні вести машину не зможе. Йому розбило плече й зачепило голову. Почуває він себе непогано, але плече не рухається. Тепер він сидить під однією з отих цегляних стін.
Маньєра і Гавуцці прийняли в машини поранених і поїхали. Вони цілком могли сидіти за кермом. Потім приїхали англійці трьома санітарними машинами, по двоє в кожній машині. Один з їхніх водіїв підійшов до мене; його привів Гордіні, блідий і кволий з вигляду. Англієць нахилився наді мною.
— Вас тяжко поранило? — запитав він. То був високий на зріст чоловік, в окулярах із сталевою оправою.
— В ноги.
— Дасть бог, минеться. Хочете сигарету?
— Дякую.
— Кажуть, ви втратили двох водіїв.
— Так. Одного вбило, а оцей, що вас привів, поранений.
— Не пощастило вам. Хочете, ми візьмем їхні машини?
— Я й сам думав попросити вас про це.
— Ми будемо з ними обережні, а потім повернемо на вашу віллу. Номер двісті шостий, так?
— Так.
— Гарно там у вас. Я був колись, то й вас бачив. Кажуть, ви американець.
— Так.
— А я англієць.
— Та невже?
— Справді, англієць. А ви думали, що італієць? У нас було кілька італійців в одній частині.
— Добре, що ви візьмете наші машини, — сказав я.
— Ми будемо з ними дуже обережні. — Він випростався. — Цей ваш хлопчина так уже просив, щоб я з вами побалакав. — I він поплескав Гордіні по плечу. Той здригнувсь і усміхнувся. А англієць вільно й правильно заговорив по-італійському: — Ну от, усе гаразд. Я домовився з вашим лейтенантом. Ми візьмемо ті ваші дві машини. Можете більш про це не турбуватися. — I раптом повернув на інше: — А тепер я спробую якось витягти вас звідси. Піду побалакаю з тими медиками. Ми заберемо вас із собою.
Він рушив до перев'язного пункту, обережно ступаючи між поранених. Я побачив, як відхилилася заслона, блиснуло світло і він зайшов досередини.
— Він подбає про вас, лейтенанте, — сказав Гордіні.
— А як ви себе почуваєте, Франко?
— Добре. — Він сів на землю поруч мене.
Незабаром заслона на дверях перев'язного пункту знову відхилилась, і звідти вийшли два санітари з ношами, а за ними — той високий англієць. Він підвів їх до мене.
— Оце він, американський лейтенант, — сказав по-італійському.
— Та я б почекав, — мовив я. — Є куди тяжчі поранені. Мені не так погано.
— Ну, ну, — сказав він. — К бісу це геройство. — I додав по-італійському: — Обережніш піднімайте ноги. Вони в нього дуже болять. Він законний син президента Вільсона.
Мене підняли й занесли до перев'язного пункту. Там на всіх столах кипіла робота. Низенький майор люто зиркнув на нас. Тоді впізнав мене й помахав щипцями.
— Ca va bien?
— Ca va[18].
— Це я його приніс, — сказав по-італійському високий англієць. — Він єдиний син американського посла. Нехай полежить тут, поки ви зможете взятися до нього. А тоді я заберу його першою ж їздкою. — Він нахилився до мене. — Я простежу, щоб підготували ваші папери, тоді все піде швидше.
Він пригнувся під низьким одвірком і вийшов. Майор розціпив щипці і вкинув їх у таз. Я стежив очима за його руками. Він взявся до перев'язки. Нарешті санітари зняли пораненого зі столу.
— Давайте мені американського лейтенанта, — сказав один з лікарів-капітанів.
Мене поклали на стіл. Він був твердий і слизький. Я виразно відчував чимало запахів: різкі запахи ліків, солодкуватий дух крові.
З мене стягли штани, і капітан узявся до діла, водночас диктуючи сержантові:
— Численні поверхневі поранення лівого й правого стегон, лівого й правого колін, правої ступні. Глибокі поранення правого коліна і ступні. Рвані рани на голові (він натиснув зондом: «Так боляче?» — «О-ой, боляче!»), можливо, тріщина черепної коробки. Поранений при виконанні службових обов'язків… Це — щоб вас не віддали під трибунал за самокалічення, — пояснив він мені. — Хочете коньяку? А взагалі як це ви вскочили в таку історію? Чого ви хотіли? Заподіяти собі смерть?.. Протиправцеву сироватку, будь ласка, і позначте на картці обидві ноги. Дякую. Ось зараз трохи почистимо, промиємо, а тоді перев'яжем. Кров у вас скипається чудово.
Фельдшер (підводячи голову від паперів):
— Що завдало поранень?
Капітан:
— Чим вас поранило?
Я (не розплющуючи очей):
— Міною.
Капітан (роблячи щось дуже болюче й розтинаючи рану):
— Ви певні?
Я (намагаючись лежати спокійно й відчуваючи, як сіпається в мене шлунок, коли він ріже по живому):
— Та начебто.
Капітан (зацікавлений чимось знайденим у рані):
— О, осколки ворожої міни. Коли хочете, я позондую ще, але це не обов'язково. А тепер помастимо і… Пече? Е, ще не таке буде. Справжній біль ще не починався… Принесіть йому коньяку… Шок притуплює біль, а загалом усе гаразд, і вам нема чого турбуватись. Тільки б не було зараження, але тепер це трапляється рідко. Як голова?
17
Portaferiti — Санітари (іт.).
18
Ca va bien? — Ca va — Усе добре? — Усе (фр.).