Страница 10 из 17
Я спустився тією вузькою дорогою до річки, залишив машину на перев'язному посту під горою і, діставшись на той бік понтонним мостом, що його захищав гірський відріг, пішов по траншеях через зрівняне з землею містечко й далі уздовж підгір'я. Всі були в укриттях. Напохваті лежали ракети, якими викликали артилерійську підтримку чи подавали сигнали, коли уривався телефонний зв'язок. Довкола було тихо, жарко й брудно. Я подивився крізь колючий дріт на австрійські позиції. Там не видно було ні душі. Випивши по чарці із знайомим капітаном в одному з укриттів, я подався назад через міст.
На нашому боці закінчували прокладати нову широку дорогу, що переходила через гору й зигзагами спускалася до мосту. По закінченні будівництва й мав розпочатися наступ. Дорога йшла лісом, круто повертаючи то в один, то в другий бік. Передбачалося довозити все новою дорогою, а порожні ваговози, підводи, навантажені санітарні машини й інший поворотний транспорт пустити нагору старим вузьким путівцем. Перев'язний пост на австрійському березі розмістився під захистом пагорба, а через понтонний міст поранених треба було переправляти на ношах. Так само мало бути й під час наступу. Як я прикинув собі, останню милю нової дороги чи десь близько того — там, де вона виходила на рівне, — австрійці мали змогу постійно обстрілювати з гармат. Скидалось на те, що там може бути чимала колотнеча. Але я знайшов місце, де приховати машини, коли вони поминуть оту останню небезпечну ділянку дороги й чекатимуть, доки поранених перенесуть через понтонний міст. Я б залюбки проїхався тією новою дорогою, та її ще не добудували. З вигляду вона була широка, добре спланована, і її стрімкі повороти, що видніли у прогалинах між деревами на схилі гори, справляли неабияке враження. Санітарним машинам, з їхніми потужними жорсткими гальмами, той спуск був не страшний, а в разі чого, вниз вони однаково їхатимуть без вантажу. Я повернув назад до міста вузьким путівцем.
Машину зупинили два карабінери. Попереду на дорозі вибухнув снаряд, а поки ми чекали, там упало ще три. То стріляли 77-міліметрові гармати: свист розітнутого повітря, уривчастий гримкий вибух, зблиск, а тоді — хмара сірого диму над дорогою. Карабінери махнули нам, що можна рушати далі. Проїжджаючи там, де впали снаряди, й обминаючи невеликі вирви, я чув дух вибухівки, запах розкраяної глини, гірської породи та щойно розтрощеного кременю. Я повернувся в Горіцію до нашої вілли і, як уже казав, пішов навідати міс Барклі, але вона була на чергуванні.
Обід я з'їв похапцем і знов подався до вілли, де містивсь англійський госпіталь. То був великий, показний будинок, що стояв серед розкішних дерев. Міс Барклі сиділа на лаві в саду. З нею була й міс Фергюсон. Вони начебто зраділи мені, а трохи згодом міс Фергюсон вибачилась і пішла.
— Залишаю вас удвох, — сказала вона. — Вам добре й без мене.
— Не йдіть, Елен, — сказала міс Барклі.
— Та ні, піду вже. Мені треба написати кілька листів.
— На добраніч, — мовив я.
— На добраніч, містере Генрі.
— Не пишіть нічого такого, що може насторожити цензора.
— Не турбуйтеся. Я пишу тільки про те, в якому гарному місті ми живем і які хоробрі вояки італійці.
— В такому разі вам дадуть нагороду.
— Буду рада. Добраніч, Кетрін.
— Я ще загляну до вас трохи згодом, — сказала міс Барклі.
Міс Фергюсон зникла в темряві.
— Вона мила, — сказав я.
— Так, дуже мила. Вона медсестра.
— А ви хіба ні?
— Е, ні. Я з тих, що звуться ДДС[9]. Працюємо ми багато, але нам ніхто не довіряє.
— Чому ж так?
— Не довіряють, поки нічого не діється. А як доходить до справжнього діла, тоді довіряють.
— А яка між вами різниця?
— Медсестра — це вже щось ніби лікар. Потрібна чимала підготовка. А в ДДС — раз-два й до роботи.
— Розумію.
— Італійці не хотіли, щоб жінки були так близько до фронту. Через те всі ми тут на особливому становищі. Нам не дозволяється нікуди ходити.
— Одначе сюди мені можна приходити?
— Ну звісно. Ми ж не черниці.
— Киньмо розмови про війну.
— Дуже важко. Нема де їх кинути.
— I все ж киньмо.
— Ну гаразд.
Ми подивились у темряві одне на одного. Я подумав, що вона дуже гарна, і взяв її за руку. Вона не опиралась, і я тримав її руку, а другою рукою обняв за стан.
— Не треба, — сказала вона. Я не забрав руки.
— Чому?
— Не треба,
— Треба, — сказав я. — Ну будь ласка… — Тоді нахилився в темряві, щоб поцілувати її, і раптом в очах мені спалахнуло від різкого пекучого болю. Вона сильно ляснула мене по обличчю. Ляпас припав на ніс та очі, і в мене аж сльози бризнули.
— Ой, пробачте! — сказала вона.
Я зрозумів, що здобув деяку перевагу.
— Так і треба було зробити.
— Мені страшенно прикро, — провадила вона. — Але я на мить уявила собі, як це виглядає збоку: сестра жалібниця у вільний вечір. Я не хотіла зробити вам боляче. А вам таки боляче, правда?
Вона дивилася на мене в темряві. Я хоч і злився, проте певності не втрачав і наперед угадував, як усе буде далі, неначе в шаховій партії.
— Ви вчинили саме так, як належало, — сказав я. — I мені зовсім нема чого ображатися.
— Бідолашний.
— Річ у тім, що живу я тут якось недоладно. Навіть поговорити по-англійському не маю з ким. Аж раптом — ви, та ще й така гарна. — Я подививсь на неї.
— Ні до чого ці теревені. Я ж перепросила. Ну, ї все гаразд.
— Авжеж, — мовив я, — I ми забули про війну.
Вона засміялась. Я вперше почув, як вона сміється, і не спускав з неї очей.
— Ви хороший, — сказала вона.
— Ні, аж ніяк.
— Так. Ви милий. Я б залюбки й сама поцілувала вас, коли ви не проти.
Я зазирнув їй у вічі, знов обняв, як перше, і поцілував. Поцілував міцно й притиснув до себе, намагаючись розтулити їй уста — вони були міцно стулені. Я й досі не пересердився, та, коли притиснув її, вона раптом затремтіла. Я міцно пригортав її до себе й відчував, як б'ється в неї серце, а тоді уста її розтулились, і голова відкинулась мені на руку, і я почув, що вона плаче на моєму плечі.
— Ой любий, — мовила вона. — Ви ж будете добрий до мене, правда?
«Якого біса», — подумав я. Тоді погладив її по голові й легенько поплескав по плечу. Вона плакала.
— Будете добрий, правда? — Вона звела на мене очі.— Бо життя в нас попереду таке непросте.
Трохи згодом я провів її до дверей вілли, і вона пішла, а я рушив додому. Повернувшись до нашого будинку, я піднявся нагору, в свою кімнату. Рінальді лежав на ліжку. Він подивився на мене.
— Отже, у вас із міс Барклі посувається добре?
— Ми заприятелювали.
— Отож я й бачу, що ви мов той пес коло тічки.
Я не зрозумів, про що він говорить.
— Коло чого?
Він пояснив.
— А ви, — сказав я, — ви мов той пес, що…
— Годі, — мовив він. — А то ми зараз почнемо ображати один одного, — і засміявся.
— Добраніч, — сказав я.
— Добраніч, песику.
Я збив подушкою його свічку і потемки ліг у ліжко. Рінальді підняв свічку, засвітив її і знов узявся читати.
Розділ VI
Два дні я пробув поза містом, на постах. А коли повернувся, було вже надто пізно, і я зустрівся з міс Барклі аж третього вечора. В саду її не було, і мені довелось чекати в госпітальній канцелярії, поки вона зійде вниз.
Попід стінами кімнати, де розмістилася канцелярія, на пофарбованих дерев’яних постаментах стояли вряд мармурові погруддя. Такими ж погруддями був заставлений і вестибюль, куди виходили двері канцелярії. Всі вони виглядали на одне лице — така вже неодмінна властивість мармуру. Скульптура завжди наганяла на мене нудьгу — от хіба що бронза чимось вирізнялася. А мармурові погруддя геть усі нагадували надгробки на кладовищі. Щоправда, я бачив одне гарне кладовище — у Пізі. А от у Генуї мармурова скульптура препогана. Раніш ця вілла належала якомусь багатющому німцеві, і, певне, ті погруддя коштували йому величезних грошей. Цікаво б знати, хто їх робив і скільки взяв за роботу. Я розглядав мармурові обличчя, намагаючись визначити, чи вони належать до одного роду, чи як, та всі вони мали однакові класичні риси. Отож годі було сказати щось певне.
9
ДДС — Добровільна допоміжна служба.