Сага про Форсайтів

Вініфред зауважила:

— Ви про них занадто поганої думки, Проспере.

— А що скажете ви, місіс Форсайд? Чи не вважаєте ви, що людська природа завжди однакова?

Сомс стримав раптове бажання встати й дати нахабі ляпаса. Він почув відповідь дружини:

— В Англії людська природа особлива.

Знов її клята іронія!

— Я не дуже добре знаю цю невеличку країну…

«Слава богу, нам пощастило», — подумав Сомс.

— …але я повинен сказати, що під покришкою казана кипить вода, і скрізь те саме. Ми всі прагнемо насолоди і прагнули завжди.

Бісів чужоземець! Його цинізм просто… просто обурливий!

Після сніданку всі розійшлися парами на прогулянку — щоб краще перетравлювалась їжа. Занадто гордий, щоб озиратися, Сомс проте чудово знав, що Аннет і «той суб'єкт» пішли разом. Флер була з Велом; вона вибрала його, звичайно, тому, що він знає того хлопця. Сомс пішов у парі з Вініфред. Кілька хвилин їх, розчервонілих і ситих, ніс строкатий потік людей, що гуляли навколо поля, потім Вініфред зітхнула:

— От якби повернутися на сорок років назад, брате.

Перед її внутрішнім зором пройшла нескінченна процесія її суконь, пошитих до свят на стадіоні «Лорд», суконь, за які щоразу через чергову грошову кризу платив її батько.

— Зрештою, життя тоді було дуже цікаве. Інколи я навіть сумую за Монті. Що ти скажеш про теперішню публіку, Сомсе?

— Абсолютно ніякого смаку. Все почало розпадатися з появою велосипедів і автомобілів; а війна довершила цей розпад.

— Цікаво, що нас чекає? — промовила Вініфред. Від пирога з голуб'ятиною її голос зробився замріяним. — Я зовсім не певна, що ми не вернемось до кринолінів і вузьких штанів. Подивися на оту сукню!

Сомс похитав головою.

— Гроші у них є, але немає віри в доцільність ладу. Вони нічого не відкладають на майбутнє. Нинішня молодь… вона вважає життя коротким і хоче, щоб воно було веселе.

— Бачиш, який капелюшок, — сказала Вініфред. — Не знаю, як подумаєш про те, скільки лиха завдала війна, скільки людей убито, то здається, що в нас іще не так і погано. Краще, ніж у нас, немає ніде. Проспер каже, що всі інші країни, крім Америки, збанкрутували; але ж моду американці, звичайно, завжди запозичували у нас.

— Чи цей бельгієць і справді їде на Тихий океан?

— Ніхто не може сказати, куди їде Проспер.

— Якщо хочеш знати, — пробурмотів Сомс, — саме він і є справжнє знамення часу.

Вініфред стиснула рукою його лікоть.

— Не повертай голови, — тихо сказала вона, — але подивися праворуч на перший ряд трибуни.

Сомс, як міг, скосив очі праворуч. Там сидів чоловік у сірому циліндрі, сивобородий, з засмаглим обличчям і запалими зморщеними щоками; він сидів в елегантній позі, а поруч нього — жінка в зеленій сукні, її темні очі дивилися на Сомса.

Він швидко опустив погляд. Як смішно ступають ноги: одна, друга, одна, друга.

Голос Вініфред сказав йому на вухо:

— У Джоліона дуже хворий вигляд, але він завжди дотримується стилю. А вона не міняється — тільки її волосся.

— Навіщо ти розповіла Флер про те, що було?

— Я нічого не розповідала, вона сама десь довідалась. Я так і знала, що вона довідається.

— Неприємна історія. Вона захопилася їхнім сином.

— От мала хитруха! — прошепотіла Вініфред. — Вона намагалася замилити мені очі. Що ж тепер робити, Сомсе?

— Це залежатиме від обставин.

Вони мовчки йшли далі в густому натовпі.

— Атож, — раптом озвалася Вініфред, — здається, це сама доля. Але ж це так не по-сучасному. Поглянь! Джордж і Юстас.

Перед ними спинилася висока опасиста фігура Джорджа Форсайта.

— Добридень, Сомсе, — сказав він. — Я щойно зустрів Профона з твоєю дружиною. Ти наздоженеш їх, якщо підеш трохи швидше. Ти навідувався до нашого Тімоті?

Сомс кивнув головою, і потік людей розлучив їх.

— Мені завжди подобався наш Джордж, — сказала Вініфред. — Він такий смішний.

— А мені він ніколи не подобався, — відповів Сомс. — Де ти сидиш? Я піду до своїх. Можливо, Флер уже вернулась.

Провівши Вініфред на її місце, він пішов на своє і сидів, неуважно стежачи за маленькими білими постатями, що бігали по полю, чуючи стукіт биток, схвальні вигуки то одних, то других уболівальників. Ані Флер, ані Аннет! Чого ще можна сподіватися від сучасних жінок! Вони дістали право голосу, домоглися «емансипації»— і яка ж із неї користь? Отже, Вініфред ладна вернути минуле і помиритися з Дарті? Вернути минуле сидіти тут, як він сидів вісімдесят третього і вісімдесят четвертого року, до того, як переконався, що його шлюб з Айріні зазнав катастрофи, до того як її неприязнь до нього стала така очевидна, що він, попри всі свої зусилля, не міг не помічати цього. Досить було йому побачити її поруч із тим чоловіком, і його знову заполонили спогади Навіть тепер він не міг зрозуміти, чому вона була така непіддатлива. Вона могла любити інших чоловіків; це було їй властиво. А йому, єдиному чоловікові, якого їй слід було любити, вона відмовилася віддати своє серце. Коли він пригадував минуле, у нього з'являлася фантастична думка, що сучасне послаблення шлюбних зв'язків — хоч їхні форми й закони не змінилися відтоді, як він одружився уперше, — що ця сучасна розгнузданість бере свій початок від бунту Айріні, фантастична думка, що розпад пішов від Айріні і так підточив усяке добропорядне власництво, що воно, коли ще й не розсипалося на порох, то от-от розсиплеться. Все лихо від неї! А тепер ось маєш! Домашнє вогнище! Як можна мати домашнє вогнище без права володіти одне одним? Звичайно, у нього самого ніколи не було справжнього домашнього вогнища. Але хіба це його вина? Він щиро бажав його мати І ось винагорода йому — ті двоє, що сидять на трибуні, і ця історія з Флер!

І, охоплений почуттям самотності, він подумав. «Не буду їх довше ждати. Дорогу до готелю знайдуть і самі, як захочуть вернутися» Гукнувши за воротами таксі, він сказав:

— Відвезіть мене на Бейзвотер-род.

Старі тітки ніколи його не підводили. Для них він завжди був бажаний гість. Хоч їх уже немає, проте залишився Тімоті!

Смізер саме стояла у відчинених дверях.

— Містер Сомс! А я оце вийшла подихати свіжим повітрям. Куховарка буде така рада.

— Як здоров'я містера Тімоті?

— Останні кілька днів він наче сам не свій, сер; дуже багато розмовляє. Оце й сьогодні вранці каже: «Мій брат Джеймс дуже постарів». Пам'ять у нього нікудишня, містере Сомсе, от він і говорить про своїх братів. Непокоїться за їхні вклади. Днями він сказав: «Мій брат Джоліон нехтує консолями». Його це, видно, дуже тривожить. Заходьте, містере Сомсе, заходьте. Так приємно вас бачити.

— Гаразд, — сказав Сомс, — зайду на хвилинку.

— Еге ж, — торохтіла Смізер у холі, де повітря було дивовижно свіже, як і надворі, — цього тижня ми не дуже ним задоволені. Обідаючи, він завжди мав звичку залишати ласі шматочки на кінець, а оце з понеділка він з'їдає їх першими. Може, ви помічали, містере Сомсе, що собака спочатку з'їдає м'ясо. Ми завжди вважали доброю ознакою, що містер Тімоті у своєму віці лишає найсмачніше на закуску, але тепер він став дуже нестриманий; і, звичайно, решта страви лишається. Лікар не надає цьому особливого значення, але річ у тім… — Смізер похитала головою. — Річ у тім, що містер Тімоті, видно, поспішає з'їсти смачні шматки спочатку, побоюючись, що потім не встигне. Нас непокоїть це, а також і те, що він став балакучий.

— Може, він казав щось важливе?

— На жаль, я повинна сказати, містере Сомсе, що містер Тімоті втратив інтерес до свого заповіту. Він його просто дратує, і це дивно: адже стільки років містер Тімоті кожнісінького ранку діставав свій заповіт із схованки. Днями він сказав: «Їм потрібні мої гроші». Я так розхвилювалася, бо ж, як і сказала йому, ніхто не сподівається на його гроші. А жаль, що він у своєму віці думає про гроші. Я набралася духу і кажу йому: «Знаєте, містере Тімоті, моя люба хазяйку— тобто міс Форсайт, містере Сомсе, міс Енн, яка мене навчила всього, — вона ніколи не думала про гроші, — кажу я, — найголовніше для неї було добре ім'я». Він подивився на мене так дивно, що й висловити не можу, а тоді й каже сухо: «Моє добре ім'я не потрібне нікому». Подумати тільки, таке сказав! Але часом він говорить і цілком розумні речі.