Тяжкі часи

Хоч би як гостро відчувався у Діккенсовому романі брак справжнього образу позитивного героя, наступальний критицизм «Тяжких часів» у ставленні до буржуазного буття робить із цього твору, за слушним зауваженням А. В. Луначарського, «найсильніший літературно-художній удар по капіталізмові в ті часи». І зумовлено це тим, що об’єктом викриття стає тут уже не тільки абсурдна пристрасть до нагромадження багатства, що стала єдиним символом віри для англійської буржуазії, але й її споживацький, утилітаристичний спосіб мислення, її нице прагнення витиснути теплоту людських почуттів, горіння творчої думки знеособленими математичними обрахунками, сухими, позбавленими будь-якого людського змісту «фактами», що становлять нібито саму «сутність буття». «Моя сатира, — пише Діккенс у листі до Чарльза Найта, — спрямована проти тих, хто бачить тільки цифри та пересічні числа й більше нічого, — проти представників найжахливішої й найпротиприроднішої вади нашого часу, — проти людей, що на багато років наперед завдають більшої шкоди справді корисним істинам політичної економії, ніж міг би завдати я, при всіх зусиллях, за ціле моє життя! Саме ті люди зі схибленими мозками… втішатимуть робітника, що мусить день у день ходити на роботу за дванадцять миль від дому, тим, що, мовляв, пересічна відстань між двома населеними пунктами по всій території Англії не перевищує чотирьох миль. Ось воно як! І що з ними вдієш?»

Того ж то головною мішенню Діккенсового сардонічного сміху стає «філософія» Товкматча, той утилітаристський спосіб мислення, що являє собою ніби зворотний бік катастрофічного процесу відчуження праці, який «перетворює» живу людину на знеособлений математичний символ, на абстракцію голого «факту». А носієм цього вульгарного світогляду була насамперед буржуазна Англія, про яку з такою вбивчою іронією писав Гейне: «Властиво, Англію слід би зобразити в стилі підручника з вищої математики, або, скажімо, у вигляді величезної складної фабрики, або, ще краще, як диркучу, шипучу, стрибучу і гарчливу машину, в якій начищені утилітарні колеса обертаються навколо заіржавілих історичних дат».

Механізм дії цієї страхітливої, підступної, та воднораз цілком зіпсованої, спрацьованої машини постає перед нами вже на перших сторінках Діккенсового роману: «Отже, я хочу від вас одного — фактів. Навчайте оцих хлопців і дівчат самих фактів. Бо тільки факти потрібні в житті. Не насаджуйте більше нічого, виривайте все інше з корінням. Розум мислездатної тварини можна сформувати лише на фактах, більше ніщо не піде їй на пожиток».

Цю тираду виголошує один з головних персонажів роману Товкматч перед учнями своєї школи. Та перше ніж розсиплеться на порох життєва програма, що її викладає цей добродій, ніби ввесь складений з сухих геометричних ліній («чоло, що квадратовим муром здіймалося на підмурку з брів», «несхитна постава», «квадратовий сурдут, квадратові ноги, квадратові плечі»), скільки зелених паростків нового життя засушить вона! Буде розбито майбутнє дочки, виданої з розрахунку за багатого нелюба, стане злочинцем син, що не знає ніяких моральних принципів, крім спонук матеріальної вигоди, і віддати його до рук закону спробує такий самий негідник, як і він, — Товкматчів улюбленець Бітцер, який уже на шкільній лаві так твердо знав, що кінь, на відміну від людини, це «тварина. Чотиринога. Травоїдна. Зубів сорок, а саме: двадцять чотири кутніх, чотири очних, дванадцять різаків. Навесні линяє, в мочаристих краях скидає й копита. Копита трерді, але потребують залізних підків. Вік визначають по зубах».

І даремно у фіналі роману Товкматч, уже спізнавши на власному гіркому досвіді ворожість філософії голих фактів та прописних істин до живого людського життя, простягатиме руки до вже дорослого Бітцера, благатиме пожаліти його сина: ніяким благанням не розтопить він криги, що в неї сам закував Бітцерове серце. Неухильно керуючись наукою, здобутою колись від Товкматча, Бітцер навіть здивується з поведінки свого навчителя. Хіба не належало до основних засад Товкматчевої філософії правило, що «за все на світі має бути заплачено»? «Ніхто, ніколи й нікому не повинен давати що-небудь чи надавати яку-небудь допомогу безкоштовно. Вдячність підлягала скасуванню, і всі пов’язані з нею людські якості мусили зникнути. Кожен дюйм життєвого шляху всього людства від колиски й до домовини мав являти собою торговельну угоду…» «Я не заперечую, — каже сам Бітцер, — що моє навчання коштувало дешево. Але ж так і має бути, добродію. Ме н е виготовлено за найдешевшу ціну, а продати себе я повинен за найдорожчу» (Підкреслення моє. — З. Л.).

Та хіба морально-етичний кодекс Бітцерів хоч на дрібку відхиляється від тієї філософії зиску, що нею керуються в своїй діяльності «вищі класи» Кокстауна, вигаданого міста, де розгортається дія Діккенсового роману? Певне, що ні. Тут, як і повсюди на Британських островах (Діккенс якнайнаполегливіше звертав увагу критики на те, що кокстаунські події мають не локальний, а типізований, збірний характер), грізні сили відчуження, зречевлюючи звичний світ людських взаємин, водночас «духотворять» найжорстокіші форми експлуатації. «У світі, де можливе неподільне панування касти багатіїв над знедоленими масами, що працюють на неї, — писав ще 1856 року англійський літературознавець Джон Кент, пояснюючи образно-композиційну структуру «Тяжких часів», — завжди існує часом комічна, але найчастіш трагічна невідповідність між фантомами містифікованої влади предметів над особою, не тільки перетвореною на річ, а й загубленою серед речей… Цим і пояснюється те, що пластичний метод Діккенсів, запозичений ще в романтиків, набуває несподівано змертвілості геометричних ліній… Це прямий наслідок нівелювання особистості, її спредметнеиня».

Цим феноменом і зумовлено значною мірою образний лад Діккенсового роману. Тут ніби не існує тієї межі, що пролягає між портретною характеристикою героїв і способом змалювання речового світу. В перших розділах роману, як ми пам’ятаємо, образ пана Товкматча окреслено не пластичними мазками, якими звичайно відтворюють у літературі людські характери: він постає перед нами як нагромадження геометричних ліній. Але й клас, де вливалося «галони фактів» у «розміщені рівними рядами на похилій площині малі посудинки» (в такій подобі виступають тут школярі), — це також сувора геометрична фігура, що своєю чергою становить тільки невеличку деталь того «безрадісного креслення», що його являє собою місто Кокстаун: «У ньому було кілька великих вулиць, дуже подібних одна до одної, і багато ще подібніших один до одного завулків, де жили так само подібні одне до одного люди, що всі виходили з дому й верталися додому тієї самої години, так само тупотіли ногами по тих самих хідниках і робили таку саму роботу і що для них кожний день був такий самий, як учорашній чи завтрашній, а кожний рік — достоту минулий або наступний».

У цьому місті не було жодного примітного куточка, що міг би оживити мертвий краєвид грою барв, диханням живого життя. «В’язниця могла б бути лікарнею, лікарня в’язницею, ратуша або в’язницею, або лікарнею, або і тим і тим відразу, або ж іще чим-небудь», так самісінько й люди, що мірно ступали попід стінами нудних одноманітних будинків з однаковими вікнами й дверима, були такі подібні одне до одного й до навколишніх речей, що не лишалось ніякої змоги вирізнити їх з «матеріального образу міста».

В романі «Тяжкі часи» Діккенс зумів досягти такого рівня художньої індивідуалізації, що дозволяє читачеві крізь призму соціальних і класових конфліктів побачити неповторну людську сутність героїв. І тут не можна не згадати мудрих слів Івана Франка: «Ціль поезії є — викликати в душі читателя живі образи тих людей та речей, котрі нам малює поет… Так саме в живих образах теперішній поет змалює нам і злого, і доброго чоловіка, пана, і хлопа, і єврея, і то не жодного «загального» пана або єврея, але того пана або єврея, котрого він там і там, тоді й тоді бачив, знав, з котрим розмовляв, покаже нам його з його осібним ходом, в його одежі, з його способом говорення, з його поступками. Се називається латинським словом «індивідуалізовання». Великі сучасні поети, як Діккенс… навіть мертві речі — море, сад, скелі, степ, ба навіть найменші дрібниці, як склеп з сиром, ринштік з брудною водою, гіпсову кітку, котрою притискають папір на столі, і т. д. — малюють так, що надають таким речам осібні індивідуальні риси, що одна така річ являється нам зовсім не подібною на другі»[6].

6

Іван Франко. Із поезій Павла Думки. Твори в 20-ти томах, т. XVI. К., 1955, стор. 157–158.