Тяжкі часи

Нагорі раз за разом стукали двері — видно, Сесі ходила по всіх номерах, шукаючи батька. Чулися здивовані голоси. Потім дівчинка збігла стрімголов униз, влетіла до кімнати, кинулася до старої, облізлої, пом’ятої валізи з телячої шкури, відчинила її, побачила, що вона порожня, і озирнулася на чоловіків, перелякана, заломивши руки.

— Тато, мабуть, пішов до цирку, пане. Я не знаю, чого йому там треба, але він напевне там. Я за хвилинку приведу його! — Вона знов вибігла прожогом, як була, без капелюшка; її довгі, темні дівчачі коси маяли за нею.

— Що це вона каже? — сторопів пан Товкматч. — За хвилинку? Таж туди більше милі!

Не встиг пан Горлодербі відповісти йому, як на дверях з’явився якийсь молодик, сказав: «Дозвольте, панове!» — і, не виймаючи рук із кишень, зайшов до кімнати. Худе, жовтувате обличчя його було чисто поголене, пишна чорна чуприна, розчесана на проділ посередині, спадала на обидва боки. Ноги молодик мав дуже дебелі, але трохи закороткі, як на гарну будову тіла, а огруддя й спину трохи заширокі. Вдягнений він був у довгий сурдут до стану і в облиплі рейтузи, на шиї мав шарфа; тхнуло від нього оливою, соломою, помаранчевими скоринками, сіном та тирсою, і нагадував він якогось химерного кентавра, зліпленого зі стайні й театру. Де кінчалось одне й починалося друге, ніхто б не міг сказати достеменно. Цього молодика згадувалося в тогоденній афіші як п, І. В. Б. Чілдерса, що вславився як відважний і вправний гарцівник у ролі Дикого мисливця північноамериканських прерій. У цьому номері, що мав великий успіх у публіки, брав участь і хлопчик-недоросток із старкуватим обличчям, що й тепер зайшов за ним до кімнати. Хлопчик той удавав маленького синочка Дикого мисливця, і батько возив його з собою, закинувши сторчма за плече й держачи за одну ногу або поставивши тім’ям собі на долоню, як воно, очевидячки, й заведено виявляти палку батьківську любов та пестити дітей у американських преріях. Штучні кучерики, віночки, крильця, білило та червець обертали цього вельми вдатного юнака на такого гарненького купідона, що вся жіноча половина публіки аж мліла з захвату, але поза ареною, у старкуватій, як і він сам, куцині, мавши голос навдивовижу товстий та хрипкий, він скидався радше на жокея.

— Перепрошую, панове, — сказав пан І. В. Б. Чілдерс, роззирнувшись по кімнаті. — Це, мабуть, ви хотіли бачити Джупа?

— Так, ми, — потвердив пан Товкматч. — Його дочка десь побігла по нього, але я не можу чекати і тому прошу вас дещо йому переказати.

— Бачте, молодче, — встряв і пан Горлодербі, — ми люди не вашого гатунку: ми знаємо ціну часові, а ви її не знаєте.

— Не маю честі знати вас, — відрубав пан Чілдерс, змірявши його поглядом з голови до ніг, — але як ви хочете сказати, що ваш час дає вам більше грошей, ніж мені мій, то, з вигляду вашого судячи, ви, либонь, маєте рацію.

— І грошей тих у вас, певне, з рук не видереш! — озвався Купідон.

— Ти помовч, Кідермінстере! — сказав пан Чілдерс (Кідермінстер було земне ім’я Купідонове).

— А чого він сюди прийшов сміятися з нас? — огризнувся Кідермінстер, виявляючи вельми оприскливу вдачу. — Як хочете з нас посміятися, йдіть до цирку, заплатіть гроші й смійтеся скільки влізе!

— Кідермінстере, помовч, кажу! — вже гримнув на нього пан Чілдерс. — Добродію, — повернувся він до пана Товкматча, — я перше розмовляв з вами. Може, ви знаєте, а мо’, й ні (бо ви навряд чи вчащаєте до нашого цирку), що останнім часом Джуп часто давав хука.

— Давав… чого? — перепитав пан Товкматч, безпорадно озираючись на могутнього Горлодербі.

— Давав хука.

— Чотири рази вчора брався і ні разу сальта не втнув, — знов озвався Кідермінстер. — І «свічку» спартачив, і «місток».

— Не вийшло в нього те, що треба. Стрибав погано і перекидався незграбно, — пояснив пан Чілдерс.

— А! Оце й називається «хук», еге? — здогадався пан Товкматч.

— Атож, оце все ми й називаємо «давав хука», — відповів пан Чілдерс.

— Дев’ять олій, Танцюй, давав хука, сальто, свічка й місток, ге-ге-ге! — зареготав на всю хату пан Горлодербі. — Нічогенька кумпанія для чоловіка, що сам зумів так високо злетіти!

— Ну то спустіться нижче, — огризнувся Кідермінстер. — Як ви вже злетіли так високо, то спустіться трошечки.

— Яке влізливе хлоп’я! — насупився, позирнувши на нього, пан Товкматч.

— Якби ж ми знали, що ви прийдете, то були б задля вас гречного панича покликали! — відрубав Кідермінстер, нітрохи не збентежившись. — Було б же нас попередити, коли ви такі вибагливі, тільки по тугому ходите!

— А це що таке? Знов грубощі якісь? — спитав пан Товкматч, розгублено втупившись у нього. — Що це означає — по тугому?

— Годі, йди вже, йди, — сказав пан Чілдерс, енергійно, мов у преріях, випихаючи свого юного колегу з кімнати. — Нічого такого воно не означає. Просто буває линва туго натягнена, а буває слабко. То ви щось хотіли через мене переказати Джупові?

— Так, хотів.

— Ну, то навряд чи воно до нього дійде, — хутко промовив пан Чілдерс. — Ви його добре знаєте?

— Я його й у вічі ніколи не бачив.

— Ну, то вже навряд чи й побачите. Я певен, що він зслиз.

— Ви хочете сказати, що він покинув свою дочку?

— Я хочу сказати, що він дав тягу, — кивнув головою пан Чілдерс. — Учора його висвистали, й позавчора, й сьогодні теж висвистали. Його останнім часом раз у раз висвистують, і він не міг більше того стерпіти.

— А чому ж його так часто… висвистували? — спитав пан Товкматч, аж через силу вимовляючи те слово.

— З'їздився вже, немоторний стає, — відповів Чілдерс. — Чудило з нього ще непоганий, але з самого цього хліба не наїсися.

— Чудило? — перепитав Горлодербі. — А це що знову?

— Ну, клоун, чи комік, коли вам так більше до вподоби, — зневажливо кинув йому через плече пан І. В. Б. Чілдерс, труснувши головою, від чого довга його чуприна колихнулась уся разом. — І ось яка чудасія, добродію: Джупові не так дошкуляло те, що його висвистують, як те, що його дочка про це знає.

— Оце гарно! — впав у річ пан Горлодербі. — Оце мені подобається, Товкматчу! Сердега так любить свою дочку, що аж покинув її й утік! Знаменито, хай йому грець! Геге-ге! Слухайте-но, молодче! Я, щоб ви знали, не завше був на такій висоті, як тепер, то мені добре відомо, як то воно буває. Вас, може, це здивує, але моя мати теж покинула мене й утекла.

І. В. Б. Чілдерс досить ущипливо відмовив, що його те нітрохи не дивує.

— Ото ж бо, — провадив Горлодербі. — Я вродився в канаві, і мати мене покинула. Чи я її за те похваляю? Ні. Чи похваляв коли? Теж ні. Що я про неї кажу? Що паскуднішої паскуди ще, мабуть, і на світі не було, крім хіба моєї п’яндиги баби. Я своїм родом не пишаюся і за честь його не дбаю, для мене то все слинява бридня. Я завжди кажу те, що є, і про матір Джозаї Горлодербі з Кокстауна говоритиму по правді й без сорома, як і про матір першого-ліпшого ледаща. І про цього вашого поганця так скажу. Пройдисвіт він, шалиган, щоб ви знали.

— А мені однаково, хто він і що він. Я вас не питаю, — відрубав пан І. В. Б. Чілдерс, обертаючись до нього. — Я розповідаю вашому товаришеві, як воно є, а коли вам не подобається слухати, то йдіть собі подихайте свіжим повітрям. Ви, я бачу, дуже любите губу розпускати, то розпускайте її, тільки, будь ласка, в себе вдома, — уїдливо порадив пан Чілдерс. — А тут цього не робіть, поки вас не попросять. У вас же, напевне, є бодай який-небудь свій дім?

— Та мабуть, що є, — зареготав пан Горлодербі, забряжчавши грішми в кишені.

— Ну, ото там і розпускайте губу, коли ваша ласка, — сказав Чілдерс. — Бо цей наш дім не дуже міцний і може вас не витримати!

Ще раз змірявши пана Горлодербі поглядом, він демонстративно — мовляв, з вами я більше не маю про що говорити, — відвернувся до пана Товкматча.

— Десь перед годиною Джуп послав дочку по щось у місто, а потім наші бачили, як він і сам потихеньку ви йшов на вулицю, насунувши капелюха аж на очі, з клуночком під пахвою. Вона, звісно, ніколи в це не повірить, але так воно є: він утік, а її покинув.