Страница 6 из 85
– Негайно пошліть людей у північно-західному напрямі, – обірвав його Лежнєв. – Кілометрів за два звідси приземлився ще один.
– Щойно послали по нього, – усміхнувся Чупило. – Бачте, пізно помітили його парашут. Мабуть, незугарний стрибати, от і віднесло вбік, до болота. Але ти, товаришу, не хвилюйся. Мої хлопці знайдуть його і допоможуть, якщо треба буде.
– Не допомагати йому треба… – мовив Лежнєв, та в цю мить на галявині почулися постріли. Там почався бій.
– Це фаши-исти, Ва-асю! – на все горло закричав Петро Олійник.
Реакція Лежнєва була блискавична. Він устиг помітити, що двоє «партизанів», які підбігли до нього, заходять ззаду, а Чупило виймає з кобури пістолет. Не роздумуючи, Лежнєв рвонув з-під руки автомат і дав чергу знизу вгору і вбік з розворотом. Він полоснув вогнем справа наліво не тільки тому, що так було зручніше, але ще й тому, що праворуч од нього стояла жінка – в неї Лежнєв не міг вистрелити. Він ще побачив, як упав у високу траву гладкий Чупило; як, випустивши уже піднятий до плеча карабін, скорчився довгов’язий парубійко. Та наступної миті червона пелена затуманила йому очі – дівиця підскочила збоку і вдарила його кастетом у скроню…
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Наталя їла через силу, але від обіду не можна було відмовитись – у мами одразу зіпсувався б настрій. Усі ці дні вона переживала за доньку. І хоч було кепсько на душі після оперативної наради, Наталя хотіла заспокоїти матір. Зайшовши до хати, вона награно весело сказала:
– Співчуття не потрібні. Усе влаштувалося. Відбулася легким переляком, що навіть пішло на користь.
Ірина Дмитрівна всміхнулася – вона не повірила Наталі, тільки удала, що повірила. Та Наталя була вдячна їй і за це. Вони чудово розуміли одна одну, хоча були дуже різні: донька жвава, різкувата, запальна; мати некваплива, м’яка. І зовні вони не були схожі: Наталя – висока, міцна, рудоволоса; Ірина Дмитрівна – невисока тендітна брюнетка. Була вона до дивацтва акуратна; вдягалася просто, але зі смаком. Навіть ті, хто добре знав її, не хотіли вірити, що їй за сорок. Дивувалися, чому вона не одружується, та Ірина Дмитрівна не любила таких розмов.
Незабаром мати пішла в лікарню, а Наталя заходилася натирати підлогу. Їй потрібен був струс. Працювала так, що старенька домашня блузка прилипла до спини.
Робота, а потім холодний душ, здавалося, заспокоїли Наталині нерви, та коли о пів на дев’яту задзвонив телефон і в трубці почувся голос Савицького, вона здивовано звела брови й одразу ж сердито насупила їх.
– Нат, це ти? – спитав Савицький. – Нам треба зустрітись.
– Не бачу в цьому потреби.
– Нат, зрозумій, я сьогодні прилетів. Ти сама?
– Сама! – крикнула Наталя. – Мама чергує, сусіди в кіно. Саме час коханців приймати!
– Прийми для початку валер’янку, – спокійно мовив Савицький. – Я їду до тебе.
– Їдь хоч до самого дідька! – закричала Наталя, але Савицький уже поклав трубку.
Наталя сердито швиргонула щітку й схопилася за голову.
Вона поводиться як божевільна. Може, справді випити валер’янки? Підійшла до засклених дверей, що вели на балкон, притиснулась обличчям до холодного запітнілого скла. На вулиці йшов дрібний надокучливий дощ, і міріади крапель кружляли у світлі неонових ламп…
П’ять років тому, коли вона їхала із Савицьким у Русанівку, теж ішов дощ. Зустрічний вітер шмагав у лобове скло «Волги» струмками води, хитав з боку на бік металеву антену. Але в машині було тепло, затишно: панувала напівтемрява, тихенько грало радіо. Наталя всю дорогу чомусь усміхалася… Чи любила вона Костю Савицького… даруйте, Костянтина Михайловича Савицького, кандидата медичних наук і доцента? А втім, коли вони познайомилися, він ще не був доцентом. Але ж і вона була тільки студентка- третьокурсниця, таке собі спортивного штибу відчайдушне дівчисько, котрому будь-яке море по коліна.
Певна річ, він їй подобався. Елегантний, стриманий і водночас винахідливий, дотепний, новий викладач судової медицини справив на студентів-юристів приємне враження. А дівчата були в захопленні від нього. У Савицького було гарне, ще зовсім молоде обличчя і сиве волосся. Густа хвиляста чуприна, здавалося, була відлита з свинцю. Спочатку Наталя думала, що він фарбує волосся. А потім дізналася, що сивина в нього природна. Дізналася й про те, що Костянтину Михайловичу не поталанило в сімейному житті. Йому було тридцять п’ять, а Наталі двадцять. О ні, вона не звинувачує його. У всьому винна сама: хотілося відчути себе цілком дорослою. Він упадав за нею досить наполегливо; у нього була машина, а в його товариша дача в Русанівці. Наталя не раз думала, що їй було б значно легше, якби Савицький виявився негідником…
Він дзвонив довго і настирливо. Наталя сиділа на дивані і невідривно дивилася на двері. Не хотіла відчиняти. Та подолати впертість Савицького було нелегко.
– Що тобі треба? – непривітно спитала вона, відчиняючи двері.
– Хоча б зайти до кімнати, – всміхнувся Савицький, пригладжуючи рукою мокре волосся. – Надворі дощ, а я без машини і навіть без плаща. Сподіваюся, це буде взято до уваги?
– Заходь, – намагаючись лишатися байдужою, сказали Наталя.
Він довго і старанно витирав ноги, потім причісувався перед дзеркалом у прихожій. Наталя знову сіла на диван, накинула на коліна плед.
Савицький увійшов, мерзлякувато потираючи руки, поторгав кахляну грубу.
– Можна затопити? Щось я змерз.
– Затопи, – так само байдуже відповіла Наталя.
Савицький запалив газову горілку, підведену у піддувало. Груба сердито загуготіла.
– Я їздив до Валерика, – притуляючись до груби, сказав Савицький, – Він став такий хлопець – не впізнаєш. Відмінно закінчив п’ятий клас. Передавав тобі привіт.
– Спасибі.
– Запитував, чи не забула ти своєї обіцянки навчити його кататися на водних лижах? Він од тебе в захопленні. Все згадував, як минулого року на Ай-Петрі ви втекли од мене; як непомітно викрутили з мотора свічі, щоб я не кинувся навздогін, і як потім телефонували в пансіонат і благали приїхати по вас.
Наталя промовчала. Що вона могла сказати Савицькому? Що Валерик справді гарний хлопчина: кмітливий, вихований, ніжний, що їй по-справжньому шкода його – адже він не винен, що мати покинула його, а батько не знайшов нічого кращого, як відправити хлопця в Дніпропетровськ до тітки?
– Ми збиралися в Крим, – вів далі Савицький, – уже й квитки купили, та довелося відкласти поїздку.
– Щось сталося? – без особливої цікавості спитала Наталя.
– А ти вважаєш, що нічого не сталося? – Савицький намагався зазирнути їй в очі.
– Не розумію, – сказала Наталя, хоча чудово знала, що він мав на увазі.
– Мені в Дніпропетровськ подзвонив Романенко і розповів про твої неприємності.
– Ах, он воно що, – спроквола мовила Наталя, не підводячи голови. – Виходить, ти через мене перервав відпустку? Приїхав утішати? Дуже зворушливо! Тільки я цього разу постараюся обійтися без твоїх утішань. Надто дорого доводиться платити за них.
– Ти мелеш дурниці! Я ніколи нічого від тебе не вимагав.
– Чом би й не так! – Наталя нарешті подивилася на нього. – Ти ніколи не вимагав, щоб я кинула роботу і стала зразковою домогосподаркою? Щоб пішла від мами, залишила спорт? Ніколи не вимагав? А мої друзі? Усі вони, за незначними винятками, так чи інакше шокували тебе. Той самовпевнений, та вульгарна…
– Напевно, я в чомусь і помилявся, – одразу погодився Савицький. – Але й ти будь самокритична: погодься, що слідча робота не для тебе. Взагалі ця робота не для жінок. Вона огрубляє. А жінка повинна бути лагідною…
– Кицькою, – перебила його Наталя. – Тобі подобаються кицьки? Так і скажи. І до чого тоді слідча робота? Хоч би де я працювала, кімнатною кицькою не буду! Не подобається – бувайте здорові!
– Про те, хто і що мені подобається, поговоримо іншим разом, – спокійно мовив Савицький. – А тепер постарайся вислухати мене без особливих емоційних вибухів. Я був сьогодні у Романенка. Твоє прохання задовольнять – звільнять за власним бажанням. Можуть перевести на трикотажну фабрику – там є вакантна посада юрисконсульта. Але ця робота, мабуть, тебе не задовольнить. Краще трохи зачекати. Через місяць у школі міліції буде додатковий набір, відповідно збільшиться і штат викладачів. Я вже домовився з начальником школи – ти зможеш викладати там кримінальний процес. Правда, спершу погодинно, а з січня тебе введуть у штат.