Страница 6 из 21
— Ну що, вахмістре? Живий він чи ні?
— Живий, пане наміснику, але харчить — арканом його здушило.
— Що за один?
— Не татарин, якесь цабе.
— То й хвалити Бога.
Сказавши це, намісник уважно придивився до незнайомця.
— Скидається на гетьмана, — мовив він.
— І кінь під ним благородної татарської породи, такого й у хана немає, — додав вахмістр. — Та он його тримають!
Поручик глянув і прояснів на виду. Поряд двоє рядових жовнірів тримали справді чудового румака, який, щулячи вуха й роздимаючи ніздрі, витягав голову і дивився зляканими очима на свого господаря.
— А кінь же, пане наміснику, буде наш? — запитливо глянув на нього вахмістр.
— А ти, невіро, хотів би християнина у степу без коня лишити?
— То це ж наша здобич…
Подальшу розмову урвало не на жарт сильне харчання здушеного незнайомця.
— Улийте йому горілки в горлянку! — сказав намісник. — І пояс розстебніть!
— Ми зостанемося тут на нічліг?
— Авжеж. Коней розсідлати, багаття запалити.
Жовніри враз підхопилися. Одні почали приводити до тями й розтирати лежачого, другі рушили по очерет, треті розстелили на землі для нічлігу верблюдячі й ведмежі шкури.
Намісник, не турбуючись більше про здушеного незнайомця, розстебнув пасок і влігся біля багаття на бурці. Це був іще дуже молодий чоловік, худорлявий, чорнявий, надто вродливий, із тонкими рисами обличчя й випнутим орлиним носом. В очах у нього палали буйна уява й задерикуватість, але обличчя мав людини добросовісної. Пишні вуса й давно, як видно, не голена борода робили його не на свої роки поважним.
Тим часом двоє отроків заходилися лаштувати вечерю. Вони поклали на вогонь приготовлені баранячі четверті, зняли з коней кілька дрохв, упольованих удень, кілька білих куріпок і сайгака, якого один із отроків ураз почав білувати. Багаття горіло, викидаючи у степ величезні червоні кола. Здушений незнайомець почав потроху приходити до тями.
Якийся час водив він налитими кров’ю очима по довколишніх, намагаючись їх упізнати, відтак спробував підвестися. Жовнір, котрий перед тим розмовляв із намісником, підняв його, взявши попід пахви; другий уклав йому в руку обушок, на який незнайомець через силу обіперся. Обличчя його було ще червоне, жили понадувалися. Нарешті здавленим голосом він ледве вимовив перше слово:
— Води!
Йому дали горілки, яку він пив і пив, і певно, це йому допомагало, бо, ледве відірвавшись од фляги, уже чітким голосом спитав:
— У кого я в руках?
Намісник підвівся й підійшов до нього.
— У руках тих, хто вашу милость урятував.
— То це не ви, добродію, накинули на мене аркан?
— Мосьпане, наша справа шабля, а не аркан. Кривдиш, ваша милость, добрих жовнірів підозрою. Спіймали тебе якісь лиходії, у татарів перевдягнені. На них, якщо цікаво, можеш глянути — он вони, як барани порізані, лежать.
Сказавши це, він показав рукою на кілька темних тіл, що лежали під узгір’ям.
Незнайомець відповів:
— Тоді дозвольте мені спочити.
Йому підклали повстяне сідло, на яке він усівся і поринув у мовчання.
Це був чоловік у розквіті сил, середній на зріст, широкоплечий, майже велетенської статури, із вражаючими рисами обличчя. Голову він мав велику, шкіру в’ялу, надто засмаглу, очі чорні й трохи косуваті, як у татарина, а над вузькими губами у нього звисали тонкі вуса, що розходилися на кінцях двома широкими кистями. На його могутньому обличчі відбилися відвага і пиха. Було у ньому щось привабливе й водночас відразливе: гетьманська велич, змішана з татарською хитрістю, добросердість і дикість.
Посидівши трохи на сідлі, він підвівся і зовсім несподівано, навіть не подякувавши, пішов оглядати трупи.
— Грубіян! — буркнув намісник.
Незнайомець тим часом уважно вдивлявся у кожне обличчя, кивав головою як людина, що все зрозуміла, а потім поволі попрямував назад до намісника, поплескуючи себе по боках і мимохіть шукаючи пояс, за який, либонь, хотів заткнути руку.
Не подобалася молодому намісникові така гідність у людині, яку щойно витягли із зашморгу, і він ущипливо сказав:
— Можна подумати, що ти, добродію, знайомих шукаєш серед цих лиходіїв або молитву за їхні душі читаєш.
Незнайомець поважно відповів:
— І не помиляєшся ти, ваша милость, і помиляєшся. Не помиляєшся, бо я шукав знайомих, а помиляєшся, бо то не лиходії, а слуги одного шляхтича, мого сусіди.
— Тоді, мабуть, не з однієї криниці ви п’єте із тим сусідою.
Якась дивна усмішка пробігла по тонких губах незнайомця.
— І в цьому, ваша милость, помиляєшся, — пробурчав він крізь зуби.
А за хвилю додав гучніше:
— Проте вибач мені, ваша милость, що я як слід не подякував тобі за auxilium[3] і успішний порятунок, які мене від такої наглої смерті визволили. Мужність твоя, ваша милость, переважила мою необережність, бо я від людей своїх відлучився, але вдячність моя не менша, ніж твоя сміливість.
Сказавши це, він простяг намісникові руку.
Але бундючний юнак не рушив із місця і своєї руки простягати не квапився. Натомість він промовив:
— Хотілося б спершу знати, чи зі шляхтичем я маю справу, бо хоч у цьому й не сумніваюся, однак безіменних подяк мені приймати не гоже.
— Бачу, ти, ваша милость, дотримуєшся справжнього рицарського етикету, і слушно робиш. Розмову свою і подяку мені слід було почати з імені свого. Отож я Зиновій Абданк, герба Абданк із малим хрестом, шляхтич Київського воєводства, осідлий і полковник козацької хоругви князя Домініка Заславського.
— А я Ян Скшетуський, намісник панцирної хоругви ясновельможного князя Ієремії Вишневецького.
— У славного жовніра, ваша милость, служиш. Прийми ж тепер мою вдячність і руку.
Намісник більше не вагався. Панцирне товариство хоч насправді й спогорда дивилося на жовнірів інших хоругов, але зараз пан Скшетуський був у степу, в Дикому полі, де на такі речі зверталося значно менше уваги. До того ж він мав справу з полковником, у чому щойно наочно переконався, бо коли його жовніри повертали панові Абданку пояс і шаблю, які зняли, приводячи незнайомця до тями, то подали ще й коротку булаву з кістяним руків’ям і головкою зі слизького рогу — звичайну регалію козацьких полковників. Та й убір на його милості Зиновію Абданку був переконливий, а добірна мова свідчила про бистрий розум і знання світських манер.
Тож пан Скшетуський запросив його до товариства. Запах печеного м’яса уже йшов від багаття, лоскочучи нюх і апетит. Отрок дістав м’ясо із жару й подав на олов’яній тарелі. Почали їсти, а коли принесли чималий міх молдавського вина, враз зав’язалася й жвава розмова.
— За наше щасливе повернення додому! — виголосив пан Скшетуський.
— Ти, ваша милость, повертаєшся? Звідкіля ж, скажи, будь ласка? — поцікавився Абданк.
— Здалеку, аж із Криму.
— А що ж ти, ваша милость, там робив? Викуп відвозив?
— Ні, добродію полковнику. Я їздив до самого хана.
Абданк із цікавістю насторожився.
— Бачу, ти, ваша милость, зав’язав добрі стосунки! І з чим же ти до хана їздив?
— Із листом від ясновельможного князя Ієремії.
— То ти послував! Про що ж його милость князь писав до хана?
Намісник кинув бистрий погляд на співрозмовника.
— Добродію полковнику, — мовив він. — Ти дивився у вічі лиходіям, які тобі накинули аркан, і це твоя справа; але про що князь до хана писав, це і не твоя, і не моя справа, а тільки їх обох.
— Я щойно здивувався, — хитро відповів Абданк, — що його милость князь такого молодого юнака послом до хана відправив, але, почувши твою, ваша милость, відповідь, уже не дивуюся, бо бачу, що хоч молодий ти літами, зате зрілий досвідом і розумом.
3
Допомогу (лат.).