Страница 18 из 21
— Тобі, добродію, як бачу, замало походів із низовими, у яких ти вкрив себе славою.
— Мала війна — мала слава, велика війна — велика слава. Конашевич-Сагайдачний не на чайках, а під Хотином її здобував.
Цієї миті двері відчинилися, і до кімнати спроквола зайшов Василь, найстарший із Курцевичів, якого вела попідруч Гелена.
Це був чоловік зрілого віку, блідий і худющий, з аскетичним і змарнілим обличчям, яке нагадувало візантійські лики святих. Довге волосся, рано посивіле від нещастя й болю, спадало йому на плечі, а замість очей виднілися дві червоні впадини; у руці він тримав мідний хрест, яким почав хрестити кімнату і всіх присутніх.
— Во ім’я Бога і Отця, во ім’я Спаса і Пресвятої Богородиці! — почав він. — Якщо ви апостоли і добрі вісті несете, ласкаво просимо до християнської оселі. Амінь.
— Даруйте, добродії, — буркнула княгиня. — Він несповна розуму.
Василь же й далі хрестив усіх і говорив:
— Як сказано у «Трапезах апостольських»: «Ті, що пролили кров за віру, спасенні будуть; ті, що загинули заради благ земних, зиску або здобичі, прокляті будуть…» Помолімося ж! Горе вам, браття! Горе й мені, бо заради здобичі чинили ми війну! Боже, помилуй нас грішних! Боже, помилуй… А ви, мужі, що прибули здалека, які вісті несете? Чи апостоли ви?
Він замовк і, здавалося, чекав на відповідь, тому намісник за хвилю відповів:
— Недостойні ми такого високого чину. Ми всього-на-всього жовніри, за віру ладні вмерти.
— Тоді спасенні будете! — мовив сліпий. — Але для нас іще не настала година спасіння… Горе вам, браття! Горе й мені!
Останні слова сказав він майже стогнучи, і такий незмірний розпач був у нього на обличчі, що гості не знали, що їм робити.
Тим часом Гелена посадила його на стілець, а сама, вислизнувши у сіни, відразу ж повернулася із лютнею в руці.
Тихі звуки полинули кімнатою і, вторуючи їм, князівна почала співати релігійну пісню:
Незрячий відкинув голову назад і слухав слова пісні, які, здавалося, діяли на нього мов цілющий бальзам, бо з обличчя княжича поволі зникали біль і страх; нарешті голова його впала на груди, і він залишився сидіти, нібито у напівсні або напівзаціпенінні.
— Якщо співати не перестаючи, він і зовсім заспокоїться, — тихо сказала княгиня. — Бачите, добродії, божевілля його полягає в тому, що він увесь час чекає апостолів, і хоч би хто до нас приїхав, він одразу ж виходить питати, чи не апостоли…
А Гелена співала далі:
Ніжний голос її звучав дедалі сильніше, і з лютнею в руках, з очима, зведеними вгору, вона була така чарівна, що намісник очей від неї не міг одвести. Він задивився в неї, потонув у ній, забув про все на світі.
Із захоплення вивели його тільки слова старої княгині:
— Годі! Тепер він уже не швидко прокинеться. А тим часом прошу ваших милостей повечеряти.
— Просимо на хліб і сіль! — і собі відгукнулися слідом за матір’ю молоді Булиги.
Пан Розван, як галантний кавалер, подав руку княгині, а пан Скшетуський, побачивши це, враз кинувся до князівни Гелени. Серце, наче віск, розтануло в ньому, коли він відчув на своїй руці її руку. Очі в нього аж засяяли, і він промовив:
— Мабуть, і янголи небесні ліпше не співають, ласкава панно.
— Грішиш, рицарю, порівнюючи мій спів із янгольським, — відповіла Гелена.
— Не знаю, чи грішу, але напевно те, що залюбки дав би собі очі випекти, аби тільки до смерті спів твій слухати. Ой, що це я кажу! Адже сліпим я не зміг би бачити тебе, що теж було б мукою нестерпною.
— Не кажи так, ваша милость, бо поїхавши від нас завтра, завтра нас і забудеш.
— О, цього не станеться, бо я тебе, ласкава панно, так покохав, що довіку іншої розкоші знати не хочу, а цієї — ніколи не забуду.
Враз обличчя князівни взялося пурпуровим рум’янцем, груди почали здійматися сильніше. Вона хотіла щось відповісти, та тільки губи в неї затремтіли, — отож пан Скшетуський вів далі:
— Радше ти сама, ласкава панно, забудеш про мене з оцим вродливим отаманом, котрий твоєму співу на балалайці приграватиме.
— Ніколи, ніколи! — прошепотіла дівчина. — Але ти, ваша милость, стережися його: це страшний чоловік.
— Що мені якийся там козак! Хоч би навіть ціла Січ із ним була, я для тебе усім важити готовий. Ти для мене скарб неоціненний, ти світ мій, от тільки не знаю, чи відповіси мені взаємністю.
Тихе «так» райською музикою зазвучало у вухах пана Скшетуського, і відразу ж здалося намісникові, що в грудях у нього б’ється принаймні, десять сердець; в очах у нього усе проясніло, ніби сонячне проміння осяяло світ; він відчув у собі невідому досі силу, ніби за плечима виросли крила. За вечерею кілька разів промайнуло перед ним обличчя Богуна, дуже змінене і бліде, але намісник, діставши взаємність Гелени, суперника вже не боявся. «Нехай йому хрін! — думав Скшетуський. — Якщо стане мені на дорозі, я його на порох зітру». А втім, думав він зовсім про інше.
Він відчував, що Гелена сидить поруч, так близько, що плечем своїм він майже торкається її плеча, він бачив рум’янець, що не сходив у неї з обличчя, від якого пашіло жаром, бачив, як ходили її груди, бачив очі, то скромно опущені й накриті віями, то блискотливі, як дві зорі. Адже Гелена, хоч і була зацькована Курцевичкою, хоч виростала в сирітстві, журбі й страху, була все-таки палкою українкою. Як тільки впали на неї теплі промені кохання, вона відразу ж розквітла, мов троянда, і прокинулася до нового, невідомого життя. В її очах засяяли щастя, відвага, і пориви ці, борячись із дівочою соромливістю, забарвили її щоки красивим рум’янцем. Тож пан Скшетуський аж із шкури пнувся. Він пив, як у лазні у піч лив, але мед не брав п’яного від кохання. Крім своєї панни, він нікого за столом не бачив. Не бачив він, що Богун бліднув дедалі дужче, час від часу хапаючись за ручку кинджала; не чув, як пан Лонгін утретє розповідав про пращура Стовейка, а Курцевичі — про свої походи по «турецьке добро». Пили всі, окрім Богуна, і найкращий приклад подавала стара княгиня, піднімаючи кухлі то за здоров’я гостей, то за здоров’я ясновельможного князя і пана, то, нарешті, за господаря Лупула. А ще говорили про сліпого Василя, про його колишні рицарські подвиги, про злощасний похід і теперішнє божевілля, яке найстарший, Симеон, тлумачив так:
— Поміркуйте, ваші милості, самі, що коли навіть найменша порошинка оку дивитися заважає, то хіба ж великі кавалки смоли, в мізки потрапивши, не можуть викликати божевілля?
— Надто це тонке instrumentum[32], — зауважив пан Лонгін.
Та ось стара княгиня завважила зблідле Богунове обличчя.
— Що з тобою, соколе?
— Душа болить, мати, — понуро відповів той, — але козацьке слово не дим, тож я його дотримаю.
— Терпи, синку, могорич буде.
Вечерю було закінчено, але меду в кухлі наливати не перестали. Прийшли ще козачки, яких покликали танцювати, щоб іще дужче розгулятися. Задзвеніли балалайки і бубон, під звуки яких заспані отроки мусили розважати присутніх. Згодом і молоді Булиги пішли навприсядки. Стара княгиня, взявшись у боки, заходилася притупувати на місці, і пританцьовувати, і приспівувати, а побачивши це, пан Скшетуський і собі пішов із Геленою в танок. Коли він обійняв її, йому здалося, що ніби небо притиснув до грудей. У кружлянні її довгі коси обмоталися довкола його шиї, мовби дівчина хотіла назавжди прив’язати хлопця до себе. Не втримався тоді шляхтич і, завваживши, що ніхто не бачить, нахилився й крадькома міцно-преміцно поцілував солодкі вуста.
31
Тут і далі вірші переклав Леонід Тендюк.
32
Пристосування (лат.).