Страница 15 из 21
— Давно, давно вже минули добрі для нас часи. На Волині й на Литві є іще Курцевичі, котрі й почет тримають, і взагалі по-панському живуть, але вони кревних своїх, що бідніші за них, знати не хочуть, за що нехай їх Бог покарає. У нас майже скрута козацька, яку ви нам, ласкаві панове, маєте вибачити, й зі щирим серцем прийняти те, що вам від усієї душі буде запропоновано. Ми з п'ятьма синами сидимо на одному сільці й кільканадцяти слободах, а ще ж на нашій опіці й оця небога.
Намісника ці слова здивували, бо у Лубнах він чув, що Розлоги були чималим шляхетським маєтком і належали, до того ж, князеві Василю, Гелениному батькові. Проте спитати, як вони перейшли до рук Костянтина і його вдови, він вважав недоречним.
— То у вас, ласкава пані, п’ятеро синів? — поцікавився пан Розван Урсу.
— Мала п’ятеро, як левів, — відповіла княгиня, — але найстаршому, Василеві, поганці у Білгороді очі смолоскипами випекли, а від цього він розумом схибнувся. Коли молоді йдуть у похід, я лишаюся вдома тільки з ним та з небогою, від котрої більше біди, аніж потіхи.
Гордовитий тон, із яким стара княгиня говорила про свою небогу, був такий виразний, що не пройшов повз увагу поручика. В грудях у нього закипів гнів, і він мало не вилаявся, але грубі слова завмерли на вустах, коли, глянувши на князівну, він при місячному сяйві побачив, що в очах у неї бринять сльози…
— Що з тобою, ласкава панно? — тихо спитав він.
Князівна мовчала.
— Я не можу бачити твоїх сліз, — мовив пан Скшетуський і нахилився до неї, а помітивши, що стара княгиня розмовляє з паном Розваном Урсу і не дивиться в їхній бік, допитувався далі: — Бога ради, скажи хоч слово, адже Бог свідок, що я і кров, і здоров’я віддам, аби тільки тебе втішити.
Зненацька він відчув: один із вершників так сильно підпирає його, що коні аж починають тертися боками.
Розмова з князівною урвалася, а Скшетуський, здивований і розгніваний, обернувся до смільчака.
При сяйві місяця він побачив очі, що дивилися на нього зухвало, визивно і водночас глумливо.
Ці страшні очі світилися, як вовчі очища у темному лісі. «Що за проява? — подумав намісник. — Біс чи що?» — і, сам не зводячи очей із цих палючих зіниць, запитав:
— А чого це ти, ваша милость, так конем підпираєш і очима мене свердлиш?
Вершник нічого не відповів, але й далі дивився так само настійливо й зухвало.
— Якщо темно, можу вогню викресати, а якщо битий шлях завузький, то гайда в степ! — мовив намісник, підносячи голос.
— А ти одлітай, ляшку, од карети, коли степ бачиш, — відповів вершник.
Намісник, який метикував дуже швидко, замість відповісти так сильно вдарив коня нападника в черево, що румак форкнув і в один стрибок опинився аж на краю шляху.
Вершник осадив його на місці, й якусь мить здавалося, що він хоче кинутися на намісника, аж тут пролунав різкий, владний голос старої княгині:
— Богуне, що з тобою?
Слова ці подіяли враз. Вершник розвернув коня й переїхав на протилежний бік карети до княгині, що говорила далі:
— Що з тобою? Гей, ти не в Переяславі й не в Криму, а в Розлогах, запам’ятай це. А тепер поїдь наперед і проведи підводи, бо яр зараз буде, а в яру темно. Годі, сіромахо!
Пан Скшетуський був так само здивований, як і розгніваний. Богун цей, як видно, шукав сварки і знайшов би її, але чому шукав? Звідкіля оця несподівана ворожість?
У голові намісника сяйнула думка, що річ тут у князівні, і він утвердився в цій думці, коли, глянувши на обличчя панни, побачив, незважаючи на темряву, що воно біле, як полотно, і що на ньому відбився неприхований жах.
Тим часом Богун, як і звеліла йому княгиня, рвонув із копита вперед, а вона, дивлячись йому услід, сказала не так собі, як намісникові:
— Шалена це голова і біс козацький.
— Либонь, він несповна розуму, — зневажливо відповів пан Скшетуський. — Це що — козак на службі у синів твоїх, милостива пані?
Стара княгиня відкинулася на подушки карети.
— Що ти, ваша милость, говориш? Це ж Богун, підполковник козацький, прославлений юнак, синам моїм друг, а мені як названий, шостий син. Не може бути, щоб ти, твоя милость, імені його не чув, бо про нього всі знають.
І справді, панові Скшетуському ім’я це було добре відоме. Серед імен численних козацьких полковників і отаманів воно гриміло найгучніше і було у всіх на устах по обидва боки Дніпра. Кобзарі співали про Богуна пісні по ярмарках і корчмах, на вечорницях про молодого ватажка розповідали легенди. Хто він був, звідкіля взявся, ніхто не знав. Але колискою для нього, це вже напевно, були степи, Дніпро, пороги і Чортомлик зі своїм лабіринтом тіснин, заток, ковбаней, островів, скель, ярів і очеретів. Змалечку зжився він і злився із цим диким світом.
Мирної пори ходив він укупі з іншими «по рибу і звіра», товкся по дніпровських закрутах, із юрбою напівголих товаришів бродив болотами й очеретами або ж цілими місяцями пропадав у лісових хащах. Школою для нього були вилазки у Дике поле по череди і табуни татарські, засідки, битви, набіги на берегові улуси, на Білгород, на Волощину, або ж, чайками, на Чорне море. Інших днів, крім як на коні, він не знав, інших ночей, крім як при багатті у степу, не відав. Рано став він улюбленцем усього Низу, рано сам став ватажком інших, а невдовзі й усіх перевершив відвагою. Він був ладен із сотнею шабель іти на Бахчисарай і на очах у самого хана бити й палити; він палив улуси й містечка, вирізав до ноги жителів, полонених мурз роздирав кіньми, налітав, як буря, проносився, як смерч. На морі він, як скажений, кидався на турецькі галери. Заходив у самісінький центр Буджака, залазив, як казали, у пащу лева. Деякі походи його були просто безумні. Менш відважні, менш ризиковані конали на палях у Стамбулі або гнили при веслах турецьких галер — він же завжди виходив цілий і здоровий та ще й із багатою здобиччю. Подейкували, що він зібрав величезні скарби і ховає їх у дніпровських плавнях, але й не раз теж бачили, як топтав він забрьоханими чобітьми оксамити і парчу, як стелив коням під копита килими або, вбраний в адамашок, купався у дьогті, зумисне показуючи козацьку зневагу до цих розкішних тканин і уборів. На одному місці він ніколи довго не засиджувався. Вчинками його керувала фантазія. Часом, прибувши до Чигирина, Черкас або Переяслава, гуляв він, аж куріло, із запорожцями, часом жив, як чернець, із людьми не розмовляв і тікав у степи. А часом оточував себе сліпцями, цілими днями слухаючи їхню гру і пісні, а їх самих золотом обсипав. Поміж шляхтою умів він бути двірським кавалером, поміж козаками — шибайголовою, поміж рицарями — рицарем, поміж грабіжниками — грабіжником. Дехто вважав його шаленцем, бо це була душа і неприборкана, і шалена. Для чого він жив на світі й чого хотів, куди прагнув, кому служив — він і сам не знав. А служив він степам, вітрам, битвам, коханню і власній фантазії.
Саме ця фантазія і відрізняла його від інших брутальних ватажків і від усієї розбійницької братії, яка тільки й думала про грабунки і якій було все одно, кого грабувати — татар чи своїх. Богун здобич брав теж, але віддавав перевагу битві перед здобиччю; кохався в небезпеках заради самих небезпек; за пісні розплачувався золотом; шукав слави, а про решту не дбав.
З усіх отаманів він один найкраще уособлював козака— рицаря, тому й пісня обрала його своїм улюбленцем, а ім’я його прославилося на всю Україну.
Останнім часом Богун став переяславським підполковником, але владу справляв полковницьку, бо старий Лобода вже слабо тримав булаву колись міцною рукою.
Отож пан Скшетуський добре знав, хто такий Богун, а якщо й питав стару княгиню, чи той козак на службі у її синів, то зробив це заради зумисної зневаги, бо відчув у ньому ворога. А ще, хоч славетний був отаман, закипіла кров у наміснику, що козак поводився із ним так зухвало.
Пан Скшетуський знав: якщо все так почалося, то й закінчиться непросто. Але затятий як оса був пан намісник і певний у собі, аж занадто, і теж не відступав ні перед чим, а до небезпек і взагалі був жадібний. Кортіло йому зараз пустити коня услід за Богуном, та він їхав поруч із князівною. А втім, підводи вже минули яр, і здалеку завиднілися вогні Розлогів.