Квентін Дорвард

Вальтер Скотт був консерватор — захисник того ладу, який за його часів існував в Англії, і супротивник усяких реформ. Він намагався довести, що колись поміж феодалами й кріпаками нібито існували взагалі добросусідські патріархальні стосунки і їм легше було зрозуміти один одного. А тепер — як каже одна з дійових осіб у романі Вальтера Скотта «Пірат» — «все на світі — предмет купівлі і продажу. Земля віддана на відкуп, починаючи з поверхні аж до найглибших надр; вогонь і паливо продаються й купуються; бідняки, які борознять океан своїми сітями, віддають гроші за привілей потонути в ньому. Все на світі й під землею цінується, продається й купується. В багатьох країнах священики продають місця в раю; всюди люди охоче купують пекло ціною здоров'я, багатства й спокою сумління».

Вальтер Скотт намагався заспокоїти своїх читачів думкою про те, що все це «псування доброго старого часу»— тільки тимчасове явище. Люди кінець кінцем одумаються, добре начало переможе, і все буде гаразд. Він намагався і в минулому загладжувати надто різкі риси суспільного життя. Романи його здебільшого закінчуються картиною загального добробуту й щастя. Коли він виводить лиходія, він майже завжди намагається пом'якшити зображення, поруч з негативним образом ставлячи образи позитивні, стараючись відшукати і в лиходія якісь добрі почуття.

Все це, з нашого погляду, вади романів Вальтера Скотта. Феодальний лад, який він так любив ідеалізувати й протиставляти буржуазно-капіталістичному ладові, в дійсності тримався так само на пригніченні і поневоленні трудящих мас. Ніякого «доброго старого часу» ні для кого, крім феодалів, не було. Форми пригнічення були інші, але через це вони аж ніяк не були легші. Буржуа згідно з прислів'ям «бив карбованцем», експлуатуючи найману працю, а «благородні рицарі», якими іноді так захоплюється Вальтер Скотт, «били ломакою». В цьому тільки й полягала вся різниця. І шотландські феодали, які особливо близькі серцю Вальтера Скотта, насправді були такими самими варварами й дикунами, що визнавали тільки закон грубої сили, як і феодали інших країн Європи. З цього погляду ідеалізація рицарства Вальтером Скоттом перекручує історичну дійсність і, звичайно, неприйнятна для нас.

Але поруч із цим в письменника е і заслуги, які дають змогу зрозуміти, чому така велика була його слава, чому він мав такий великий вплив на літературу і викликав так багато наслідувачів.

Ці заслуги легко бачити на прикладі роману «Квентін Дорвард», написаному 1823 року, який критика визнає за один з найкращих творів знаменитого романіста. Проте перш ніж показувати їх в романі, перш ніж розбирати його, зупинімося коротко на тій епосі, коли відбувається дія роману.

Дія «Квентіна Дорварда» відбувається в другій половині XV століття, в одну з найцікавіших епох європейської історії. XV століття звуть століттям відкриттів і винаходів. 1492 року Христофор Колумб, шукаючи морського шляху з Європи до Індії, приплив до одного з островів, розташованих близько великого, раніш невідомого континенту — Америки. За шість років після того інший мореплавець, португалець Васко да Гама, проплив уздовж берегів Африки повз мис Доброї Надії, відкрив морський шлях до Індії, який до того часу був невідомий європейцям. А ще раніш, приблизно 1450 року, був вроблений винахід не меншого значення, ніж ці відкриття: був винайдений друкарський верстат, почалося друкування книжок, відкрилася можливість найширшого розповсюдження і придбання знань.

Чому були відкриті нові країни, що штовхало на шлях технічного винахідництва? Все це було викликано розвитком грошового господарства, зростанням капіталізму. Це зростання почалося ще до XV століття, але тепер капітал перестав уже задовольнятися експлуатацією дрібного виробника, як це було раніш. Він перейшов до організації виробництва. Виникли великі майстерні — мануфактури, спершу в Італії, а згодом і в інших країнах. Купці-городяни почали багатіти і розширяти свої підприємства. Промислова заповзятливість штовхала на шлях технічних винаходів. У гонитві за прибутком, шуканням нових ринків купці відряджали кораблі до далеких країн, прагнучи встановити безпосередній зв'язок з Індією й Китаєм. А в самій Європі зароджуються біржі, з'являються банки й банкіри. Середньовічне суспільство, феодальна система починають розкладатися.

Зміни в галузі господарській викликають зміни і в галузі суспільних стосунків і в галузі політики. Вже в XIV століття в головних країнах Європи і насамперед у Франції почали складатися національні держави у формі централізованої бюрократичної монархії. На місце феодальної роздрібненості, дуже незручної і невигідної для розвитку торгівлі й промисловості, йде єдина держава з єдиним керівником — королем, що порядкує країною за допомогою численної армії тих урядовців, яких він сам і призначає.

Само собою зрозуміло, що цей новий політичний устрій був неприйнятний для феодальної аристократії.

Друга половина XV століття у Франції — час королювання Людовіка XI (1461–1483) — є епохою останньої вирішальної і запеклої боротьби короля, який опирався на городян (буржуазію) з феодалами, наймогутнішим з яких був тоді герцог Бургундський Карл, званий Сміливим. Обидві ці історичні особи — і Людовік XI і Карл Сміливий — є головними дійовими особами в романі «Квентін Дорвард», дія якого відбувається близько 1468 року — того періоду, коли боротьба короля з феодалами була ще в самому своєму розпалі і розв'язання її для обох сторін було ще далеко не ясне.

Ще попередник Людовіка XI, його батько Карл VII (при ньому Франція вела тривалу й запеклу війну з Англією — війну, в якій виступила відома Жанна д'Арк), багато зробив для зміцнення Вкраїні монархічної влади. Але опір феодалів далеко ще не був зламаний. На початку королювання Людовіка XI Франція складалася майже з дев'ятнадцяти окремих держав. Поруч з володіннями короля, столицею якого був Париж, були ще герцогства: Бретонське, Бурбонське, Орлеанське, Алансонське та інші, Наймогутнішим було герцогство Бургундське, до складу якого входила північно-східна частина Франції, теперішня Бельгія, Голландія та інші землі. Після того як Бургундським герцогом став вищезгаданий Карл, сама Бургундія зробилася також головним осередком усіх феодальних, антимонархічних прагнень.

Карл Сміливий — типове втілення ідеї феодалізму і рицарства. Його улюбленим читанням з дитинства були середньовічні рицарські поеми. Він мріяв про міфічні подвиги, про славу старогрецького завойовника Александра Македонського. Ніде у Франції не було таких відважних рицарів, таких пишних придворних свят, блискучих турнірів, як при його дворі. Війна була найулюбленішим заняттям Карла Бургундського. Якщо воювати іноді не було з ким, він мріяв про похід проти турків, про новий хрестовий похід, де б йому і його рицарям пощастило домогтися нової слави і вчинити багато нових, хоча б і некорисних подвигів. Сучасники, які особисто знали Карла, зображають його як відважну і мужню, але разом з тим гоноровиту і запальну людину.

Людовік XI — представник ідеї «національної» держави, абсолютної (необмеженої) монархії, яка тоді народжувалась. Саме того часу в Італії однією з найпоширеніших форм правління була так звана «тиранія»: у невеликій державі влада потрапляла до рук якогось загарбника — великого купця або ватажка найманого війська, і цей загарбник порядкував такою державою, не слухаючись нікого, крім свого свавілля, не соромлячись засобів досягнення й зміцнення своєї влади. Людовікові XI ці італійські тирани з дитинства здавалися зразками, гідними наслідування. Король Людовік XI не дуже відповідав звичайному уявленню про короля. Це був чоловік скупий, ощадний, хитрий і лукавий, який діяв не стільки мечем, скільки інтригами й підкупами. Сучасник каже про нього, що він «краще за всіх збагнув майстерність сіяти розбрат поміж людьми». Він і сам казав про себе: «Той король, який не вміє прикидатися, — не вміє королювати».