Квентін Дорвард

— Досить, досить, — сказав Дюнуа. — Мій герб ніколи не буде оздоблено короною графів де Круа. Я хочу жити й померти французом. Але якщо я відмовляюся від нагороди, то не відмовляюся від того, щоб завдати удар за даму.

Балафре, звичайно, не наважувався голосно висловлюватися в присутності таких сановних осіб, але промимрив:

— Ну, Сондерсе Саплджо, вивозь своїх! Ти завжди казав, що шлюб принесе щастя нашій родині. Адже в тебе ще ніколи не було такої прекрасної нагоди виконати свою обіцянку.

— Ніхто про мене не згадав, — сказав ле Глор'є, — а проте я певен, що одержу цю нагороду швидше, ніж будь-хто.

— Твоя правда, мудрий друже, — сказав Людовік, — там, де йдеться про жінку, найбільший дурень має найбільше шансів на перемогу.

Поки обидва государі та їхні придворні бавилися жартами з приводу долі графині Ізабелли, настоятелька монастиря і графиня де Кревкер, з якими дівчина ввійшла до зали, марно намагалися втішити її. Настоятелька намагалася умовити її, що свята діва була б розгнівана всякою спробою не допустити ту, що дала щиру обіцянку постригтися, до святині святої Урсули. А графиня де Кревкер нашіптувала їй більш світські розради, що жоден справжній рицар, здобувши перемогу, ніколи не скористається проти її бажання з свого права на обіцяну герцогом винагороду, а можливо, переможець припаде їй до вподоби і вона скориться наказові герцога. Кохання, як і розпач, хапається за кожну соломинку: і хоч яка маленька та непевна була надія, яку відродив цей натяк графині де Кревкер, сльози бідолашної Ізабелли лилися вже не так гірко, коли вона добрала зміст цих слів[262].

Розділ XXXVI

ВИЛАЗКА

Хай не втрачає ще надії

Засуджений на смерть,

І в серці, доки іскра тліє,

Не все зотліло вщерть.

Надія ледве вже помітна

Освітлює стежки;

Хоч ніч тривав безпросвітна,

Десь промінь є тонкий.

Минуло кілька днів, і, нарешті, Людовік, усміхаючись від задоволеної мстивості, вислухав, що його улюбленець і радник кардинал де ля Балю вже стогне в залізній клітці, зробленій так, що в'язень не міг випростатися й сидів там скарлючений у три погибелі. В цій клітці нещасний кардинал прожив близько дванадцяти років. Допоміжне французьке військо, яке на вимогу герцога мав привести Людовік, вже прибуло, і тепер король втішався думкою, що коли воно й не може вистояти проти величезної бургундської армії, то все ж таки досить сильне, щоб оборонити його особу від насильства. Крім того, він бачив, що може перегодом здійснити свій улюблений план одруження дочки з герцогом Орлеанським, радіючи з цього, і, хоч був прикро вражений, що мусить виступити разом із своїми найблагородніпшми рицарями під корогвами свого власного васала і проти людей, яких він недавно підтримував, не давав цим обставинам себе бентежити, сподіваючися, що близьке майбутнє винагородить його за все.

— Випадок може допомогти виграти одну ставку, — сказав він своєму відданому Олів'є, — але тільки терпіння й мудрість виграють гру.

З такими почуттями одного чудового дня наприкінці жнив король сів на коня й, байдужий до того, що на нього дивляться скоріше як на трофей в урочистій процесії переможця, ніж на незалежного государя, оточеного своєю гвардією та рицарством, виїхав з готичних воріт Перонни, щоб приєднатися до бургундського війська, яке на цей час вирушило в похід проти Льєжа. Багато знатних дам, які були там в своїх найкращих убраннях, стояли на міських мурах і на баштах при головній брамі, щоб подивитися на воїнів, які вирушали в похід. Сюди ж графиня де Кревкер привела й Ізабеллу, незважаючи на всі її відмагання. Карл зажадав, щоб та, чия рука мала бути нагородою в цьому змаганні, показалася рицарям, які бажали взяти участь у ньому.

Коли блискучі лави бургундського й французького війська виходили з-під аркади воріт, можна було бачити багато рицарських прапорів і щитів, оздоблених новими девізами на знак того, що їхні власники вирішили битися не на життя, а на смерть заради такої дорогоцінної нагороди. На одному — бойовий кінь мчався до фінішу, на другому — випущена стріла летіла до цілі. В одного рицаря на щиті було намальовано скривавлене серце, що натякало на його почуття, в другого — череп, прикрашений лавровим вінком, що показувало його намір перемогти або померти. Було там і багато інших девізів, до того хитромудрих та химерних, що могли б загнати на слизьке найдотепнішого тлумача. Звичайно, кожен рицар пускав галопом свого коня і намагався прибрати хвацької пози, проїжджаючи повз барвистий натовп чарівних дам та дівчат, які вітали появу воїнів, усміхаючись та махаючи їм хусточками й серпанками.

Шотландські лучники, набрані здебільшого з цвіту шотландського дворянства, викликали загальне захоплення своєю красою і розкішним убранням.

Раптом один із цих чужоземців наважився прилюдно заявити про своє знайомство з графинею Ізабеллою, чого не рискнув би зробити жоден з найуславленіших французьких рицарів. Це був Квентін Дорвард. Проїжджаючи повз дам, він подав Ізабеллі на кінці свого списа лист від її тітки.

— Присягаюся честю, — вигукнув граф де Кревкер, — зухвальство цього негідного авантюриста переступає всякі межі!

— Не називайте його так, пане де Кревкер, — заперечив Дюнуа, — я свідок, що він виявив хоробрість і благородство, захищаючи цю даму.

— Ви надаєте надто багато значення таким дрібницям, — зауважила Ізабелла, почервонівши від збентеження й досади. — Це лист від моєї бідної тітки, лист, напевно, веселий, хоч становище її, мабуть, жахливе.

— Розкажіть же нам новини, які оповідає вам ця дружина Арденського Вепра, — попросив де Кревкер.

Графиня Ізабелла прочитала листа, в якому її тітка, що так необачно й недоречно одружилася, намагалася, очевидно, зробити веселу міну при поганій грі й заспокоїти себе та виправдати свій вчинок перед іншими запевненнями, нібито вона щаслива бути жінкою одного з найхоробріших рицарів свого часу, який своєю відвагою здобув собі графство та єпіскопат.

Вона благала племінницю не судити про її Гійома (як вона його звала) з чужих слів, а почекати, доки особисто з ним познайомиться. Звісно, в нього є свої хиби, але такі хиби властиві всім мужнім людям, яких вона зустрічала на своєму шляху. Це правда, що Гійом любить випити зайве, але й один із її предків, благородний граф Жофруа, мав таку саму слабість. Він трохи запальний і суворий, але хіба не такий був її, блаженної пам'яті, брат, граф Рено? Він різкий, трохи грубуватий, але такі вже всі німці; трохи деспотичний і нетерпеливий, але всі чоловіки люблять командувати. Було там ще багато іншого на ту ж тему.

Все це закінчувалося побажанням та порадою Ізабеллі за допомогою подавця цього листа спробувати вирватися з полону бургундського тирана й приїхати до двору її люблячої тітки в Льєж, де всі дрібні непорозуміння щодо їхніх спільних прав на успадкування графства Круа можуть бути легко полагоджені одруженням Ізабелли з сином Гійома де ля Марка, графом Еберзоном; він, щоправда, молодший за майбутню наречену, але така нерівність, як вона (графиня Амеліна) пересвідчилася вже на своєму власному досвіді, зовсім не така жахлива річ, як, можливо, думає Ізабелла[263].

Тут молоду графиню перепинила мати-настоятелька, зауваживши суворим тоном, що все це суєта, а граф де Кревкер вигукнув:

— Брехлива відьма! Весь цей задум тхне прокислим, як підсмажений сир у мишоловці. Тьху і ще раз тьху на голову цієї старої вабної качки!

Графиня де Кревкер рішуче засудила свого чоловіка за його нестриманість.

262

Передача в руки спадкоємиці володіння як винагороди переможцеві в битві навряд чи могла б відбутися в XV столітті, і навіть тоді, коли законів рицарської честі додержувалися з більшою послідовністю. Але цю винагороду, цілком імовірно, міг призначити монарх такої вдачі, як герцог Карл в обставинах, подібних до описуваних тут. (Прим. автора).

263

Мабуть, нема потреби говорити, що одруження Гійома де ля Марка з графинею Амеліною така ж вигадка, як і сама графиня. Справжньою нареченою Арденського Вепра була Йоанна ван Арсхель, баронеса ван Сконговен. (Прим. автора).