Відчай

— Якого Янсона ви маєте на увазі? їх було кілька: Микола, Яків…

— Я маю на увазі того, що разом з Блюхером вів переговори з японцями в Дайрені, — уточнив Сергій Сергійович.

— Особисто з ним я не зустрічався, але прізвище це мені відоме.

— Я хочу познайомити вас з його показаннями, які він тут, на слідстві, дав: «Тільки значно пізніше, наприкінці тридцять третього року, коли я активно включився в роботу запасного троцькістського центру, Зінов'єв сказав мені, що Троцький переписав тези народного комісара закордонних справ Чичеріна, виправивши їх так, як це було угодно японським мілітаристам. Тоді, в Дайрені, я добре розумів, що наша позиція носить трохи дивний, надто безкомпромісний характер, але Блюхер дотримувався цієї лінії невідступно. Зінов'єв, коли ми зустрілися на дачі в Ільїнському влітку тридцять третього, абсолютно впевнено заявив, що Блюхер проводив політику Троцького, щоб спровокувати виступ японців і потім, після нашого неминучого відступу, віддати їм ті території, на які вони претендували, в обмін на принизливий мирний договір». Що ви думаєте з цього приводу?

— Я хочу ознайомитися з показаннями Янсона…

— Ви що, мені не вірите? — Сергій Сергійович прикро здивувався. — В такому разі можете заявити відвід…

— Я не сказав, що я вам не вірю. Я прошу дозволу ознайомитися з показаннями Янсона…

— Я вас з ними ознайомив.

— Це дурниці. В Дайрені була зайнята правильна позиція. Радянська делегація вела переговори майстерно і мужньо — почитайте білогвардійську пресу того часу, японські газети…

— Отже, я формулюю вашу відповідь: «показання Янсона є наклепницькими»… Так?

— Що означає «я формулюю»? — Ісаєв не зрозумів.

— Я формулюю вашу відповідь для запису в протокол допиту. В протокол безглуздо вводити слова типу «дурниці», нас з вами не зрозуміють… Запитання й відповіді повинні бути конкретними, а не емоційними.

— Ні, краще я сам формулюватиму відповіді, Сергію Сергійовичу…

— Ви потім матимете право прочитати документ і внести власноручні зміни…

— Чому «потім»? Якщо право є, воно мусить існувати завжди, а не «потім».

— Хочете писати відповіді власноручно?

— Так, вважав би за краще це робити сам.

— У вас є якісь претензії до методу і форми проведення допиту?

І Максим Максимович після паузи відповів:

— Нема.

Слідчий швидко підвівся із-за столу, підійшов до Ісаєва, простяг йому свою учнівську ручку і, як фокусник, розчепіривши п'ятірню, різко розгорнув бланк протоколу допиту так, щоб можна було писати підслідному:

— Будь ласка, внесіть у протокол цю вашу відповідь власноручно.

Російський Макгрегор, подумав Ісаєв, розбираючи учнівський почерк слідчого, — хлопець так само писав по-школярському, з натиском, буквочка від буквочки; а три помилки все одно утнув, не знає, де і як ставити м'який знак.

— У вас тут помилки, — зауважив Ісаєв. — Мені виправити чи ви самі?

Сергій Сергійович раптом зашарівся, як дівчина, але потім обличчя його стало попелястим, блідим, аж синім, він повернувся на своє місце, повільно розім'яв цигарку, закурив і, уткнувшись у протокол, почав вивчати його: слово за словом, букву за буквою; помилок своїх не знайшов чи навмисне не став виправляти їх.

Закінчивши читати перший аркуш бланку допиту, він перевірив, чи замкнені шухляди столу, й сказав:

— З місця не підніматися, до вікна не підходити — все одно перший поверх, я скоро повернусь, продовжимо роботу.

Він повернувся через сорок дві години, коли Ісаєв упав зі стільця.

— Пробачте, будь ласка, — злякано говорив Сергій Сергійович, допомагаючи Ісаєву сісти, — в мене з батьком сталася біда, відвезли до лікарні, я так розгубився, що нікого тут не встиг попередити. Пробачте мені, отаке нещастя, — він підбіг до дверей, відчинив їх і гукнув у порожній коридор: — Юро, подзвони, щоб негайно принесли дві чашки кави й бутерброди!

— Дозвольте мені повернутися в камеру, — попросив Ісаєв. — Я не спроможний відповідати вам…

— А ви думаєте, я приліг бодай на хвилинку? — слідчий відповів стомлено, з якоюсь байдужістю в голосі. — У батька інфаркт, я весь цей час просидів у приймальній палаті, теж ледве на ногах тримаюся… У мене лише кілька запитань, ви вже зберіться на силі…

— Тоді давайте швидше…

— Всеволоде Володимировичу, може, я торкаюся найболючішого, — слідчий зараз був лагідний і трохи розгублений, конфузився навіть, бідолашний хлопець, — скажіть, хто за партійною приналежністю був ваш батько?

— Це все є в моїй особистій справі…

— Вона загинула, ось у чому біда, това… Всеволоде Володимировичу… Згоріла в сорок першому, коли наші архіви вивозили до Куйбишева… Зрозумійте мене правильно, якби ми мали вашу особисту справу, хіба ви тут зараз сиділи б?

А може, справді він каже правду, подумав Ісаєв, відчувши в собі, як з'являється затаєна теплота надії. Тоді зрозуміло все, що відбувається, довіряй, але перевіряй, так начебто говорили…

— Мій батько був меншовиком…

— А я не вірив у це, — зітхнув Сергій Сергійович і якось навіть обм'як. — У голові таке не вкладалося…

— Чому? Інші були часи… Батько у свій час дружив з Іллічем, незважаючи на ідейні розходження.

— До революції?

— Так.

— У які роки? Де зустрічалися?

— Особливо часто в Парижі, в одинадцятому…

— А потім?

— Останній раз у Берні, коли обговорювалося питання про виїзд до Росії, це була весна сімнадцятого…

— Ви були присутні на цій зустрічі? Хто там був?

— Там було багато людей, зустрілись у нас дома: Мартов був, Аксельрод, здається…

— Зінов'єв, — підказав слідчий.

— Звичайно, був і Зінов'єв… А як же інакше? Він же перший з Іллічем від'їжджав, ми — тільки через місяць, з Мартовим…

Увійшов наглядач з підносом, на якому стояли склянки з кавою й чотири бутерброди з ковбасою й сиром…

— Пригощайтесь, Всеволоде Володимировичу, — запропонував слідчий, старанно заповнюючи бланк допиту.

— Давайте якнайшвидше закінчимо, — попросив Ісаєв, — тоді я з'їм бутерброди і ви мене відправите в камеру, а то я просто тут засну…

— Ми практично закінчили, їжте…

Коли Ісаєв підписав бланк, слідчий знову вийшов з кабінету, сказавши, що він подзвонить до лікарні, щоб дізнатись, як здоров'я батька; повернувся наступного дня.

…У ту мить, коли голова Ісаєва падала на груди і він засипав, одразу ж з'являлися два наглядачі:

— Спатимете в камері!

…Сергій Сергійович з'явився стомлений, з синцями під очима:

— Ледь-ледь краще старому, — сказав він. — Ще кілька запитань, і підете відпочивати.

— Тварюка, — тихо мовив Ісаєв. — Ти маленька гестапівська тварюка, ось ти хто. Відповідати на запитання відмовляюсь. Вимагаю, щоб тебе замінили.

— Це як начальство вирішить, — розгублено відповів Сергій Сергійович. — Я доповім, звичайно, а поки що продовжимо роботу: ви жили з батьком в одній квартирі? Формулюю: будучи працівником Чека, ви жили в одній квартирі з меншовиком і не відмежувалися від нього. Так?

А чим він винен, цей нещасний Сергій Сергійович, спитав себе Ісаєв. У країні скоїлося щось таке страшне, що й уявити не можна. Переді мною не людина. У нього в голові органчик, як у щедрінських губернаторів, марно говорити, непробивна стіна. А я загинув. Усе. Якби я один — не так страшно… Але зі мною вони знищать і Сашеньку, і Саньку, тепер я в це вірю.

Напередодні розмови з генералісимусом Хрущов не спав майже всю ніч.

Укотре вже він ставив собі таке просте й таке принизливе для нього запитання: чи говорити вождю — сам на сам — усю правду чи «ковзати», як це було прийнято зараз у Політбюро, ЦК, Раді Міністрів, обкомі, правлінні колгоспу, сільській хаті і навіть у міській комуналці, де, за секретними підрахунками групи київських статистиків, на сім'ю з п'яти чоловік припадало сім квадратних метрів житла; дід з бабусею спали на ліжку, чоловік з жінкою — на дивані, діти — на підлозі.