Відчай

Друге обвинувачення полягало в тому, що Абакумов, добувши усні показання від «агента єврейської шпигунської групи «Джойнт» лікаря Геліовича» про головного лікаря Боткінської лікарні професора Шимеліовича і консультанта Лікувально-санітарного управління Кремля професора Етінгера, розстріляв їх, щоб обірвати ниті слідства, котрі привели б до з'ясування справжніх обставин загибелі товаришів Щербакова і Жданова, вбитих єврейськими націоналістами, які не могли простити великому сину радянського народу товаришеві Жданову героїчної боротьби проти єврейських космополітів.

Абакумов, підданий катуванню, тримався стійко, кричав як несамовитий:

— Про Кузнецова не знаю! А «Джойнт» — по-англійськи «об'єднаний»! У них навіть у компартії написано «джойнт сентрал коміті»! Я з Валленберга трохи душі не витряс, він мені все пояснив! Я й наказав «джойнт» прибрати, щоб нас не засміяли! Наші всьому повірять, а американці від сміху помруть! Я жидівню прокляту більше вашого ненавиджу, але їх розумно треба знищувати, а не сокирою! Гітлера забули, еге?! Мало вам цього?!

Зразу після закінчення Дев'ятнадцятого з'їзду партія вже не називала себе більшовицькою, інтернаціональною, а стала державною. Молотова і Мікояна не ввели в Бюро Президії ЦК. Новий міністр держбезпеки Ігнатьєв став готувати справу на Ворошилова — «англійського шпигуна». Сталін, як завжди, нічого не називав своїми іменами; в розмові з Ігнатьєвим згадував Троцького і Склянського, з гумором розповідав про сутички з Серебряковим — вони разом захищали Москву в дев'ятнадцятому році, два представники ЦК: один, Серебряков, був тоді секретарем ЦК, другий наркомнацем, але обидва були членами військової ради фронту, — дивувалися з того, як Троцький («Треба віддати йому належне, армію тримав у руках, хоч і драконівськими репресіями») виявився завербованим гітлерівцями. «Парадокс історії»; а втім, історія нескінченна; «наш Клим, наприклад, і тепер захлинаючись говорить про те, як блискуче працюють англійці в Ізраїлі, як уміло закріпляються в Бірмі, які сильні їхні позиції в Канаді та Кенії… Прямо-таки як член їхнього парламенту говорить, а не як росіянин».

Знаючи від сталінської охорони, що Сталін не раз називав Ворошилова «англійським агентом», давно не приймав його, Ігнатьєв зрозумів, що угодно Вождю; почав роботу.

Проаналізувавши всі ці факти, здебільшого зосередившись на тому, що на з'їзді було лише шість процентів делегатів від колгоспного селянства (в основному керівники радгоспів та колгоспів) і вісім процентів від робітничого класу (Герої праці, обкатані на попередніх нарадах сталевари, ткалі, імена яких були добре відомі в народі), Берія зрозумів, що Сталін зовсім втратив основні орієнтири: якщо вісімдесят шість процентів делегатів представляли новий клас — партійно-державну бюрократію, то як можна надалі говорити про «партію робітничого класу і трудового селянства»?! Фікція! Росіяни хоч і терплячі, але глухий протест тепер фіксували органи не тільки в селах, а й повсюдно (в Донецьку на монумент — на голову Вождя — наділи відро з мазутом; у Москві, Києві й Ленінграді в парадних і на стінах будинків — на щастя, в дворах, — розклеювали листівки, що закликали до боротьби за ленінізм, проти «кривавого тирана», який зраджує ідеї демократичного соціалізму); кілька разів в Салехардські концтабори, у Тайшетлаг, Джезказган, Молотовський каторжний комплекс, в Комілаг доводилося десантувати дивізії: повстання «зеків» набували дедалі організованішого характеру, відчувалася рука заарештованого генералітету і вищого офіцерства.

Коли Абакумов (за три дні перед арештом) доповів, що продуктивність праці в концтаборах різко падає, ув'язнені так само помирають від голоду, Сталін, опитавши думку членів Політбюро і не одержавши відповіді, яка задовольнила б його, звернувся до Абакумова:

— Ваша пропозиція?

Той відповів:

— Товаришу Сталін, якщо ми приберемо десять процентів ув'язнених, тоді норма харчування автоматично збільшиться, робота піде успішніше.

— Що значить «приберемо»? — Сталін зупинився посеред кабінету, впершись поглядом в обличчя Молотова. — Відправите додому, чи що?

— Ні, — відповів Абакумов, — я мушу одержати санкцію на ліквідацію хворих і найбільш виснажених.

— Не ліквідацію, — все ще не одводячи погляду від Молотова, дружина якого сиділа в концтаборі як «єврейська націоналістка», — а розстріл. Немає смислу танцювати на паркеті, тут не бал, а Політбюро… Привчіться називати речі своїми іменами, пора б… І не хворих треба розстрілювати, а найнебезпечніших ворогів народу, диверсантів та шпигунів… Хворі й самі помруть… Десять процентів забагато, а п'ять процентів досить. Як, товаришу Молотов? Згодні?

— Так-ак, т-товаришу Сталін, з-згоден, — відповів той, заїкаючись ще більше, ніж завжди.

Берія розумів, що коли заарештують Молотова й Ворошилова, то з них цілком можуть вибити показання і на нього з Маленковим.

Тому через тиждень після арешту Абакумова він подався до Суслова. Потім, порадившись з Хрущовим, якого Старець перевів до Москви першим секретарем міськкому, — чого мужика боятися, не конкурент, освіта не дозволяє, але в розкладі сил необхідний, врубає, коли треба, від усього серця — Берія поїхав до Маленкова.

— Єгоре, я подивився абакумівські справи з лікарями, яких він прикривав, і мене охопив жах: а якщо єврейські демони вирішать мститися нам і повернуть свій удар проти товариша Сталіна? Ти уявляєш собі, що трапиться з нами, батьківщиною, світом нарешті?!

Маленков підвівся з-за столу:

— Невже вони підуть на таке?!

— Ти вважаєш, що це неможливо? Тоді я знімаю питання. Просто я не міг з тобою не поділитися… Все-таки Йосифу Віссаріоновичу за сімдесят, ми мусимо берегти його, як батька…

— Ні, ні, добре, що ти підняв це питання… Що треба зробити?

Берія, готуючись до цієї розмови, заново переглянув усі матеріали, пов'язані з хворобою Леніна, коли Політбюро доручило генеральному секретареві Сталіну особисту відповідальність за лікування Ілліча.

Навчений читати не тільки рядки, а й типову візантійську міжрядковість, Берія чимало зрозумів, і вкотре вже злякався вседозволеної підступності Старця.

— Зробити можна лише одне: провести на Політбюро рішення про твоє призначення на посаду відповідального за стан здоров'я товариша Сталіна.

Маленков довго дивився в холодне обличчя Берії, виразу очей маршала зрозуміти не міг, блищали скельця пенсне, потім відповів:

— Я завтра ж внесу на Політбюро пропозицію про надання тобі функції особисто відповідального за стан здоров'я Йосифа Віссаріоновича…

…Що й треба було довести!

Коли рішення винесли (всі проголосували «за», лише один утримався — Сталін: «Я себе чудово почуваю, даремно ви це затіяли», але при цьому дивився на Маленкова з добротою), Берія зустрівся з Комуровим і сказав під час прогулянки по алеях Срібного бору:

— Включай у роботу того самого слідчого… Як його? Забув прізвище… Ну, ти його взяв «на підслуху», він Гітлера хвалив…

— Рюмін, — сказав Комуров. — Підполковник Рюмін.

— Ти від нього подалі відсунься, — мовив Берія, — щоб ніхто й ніколи не прочитав ніяких твоїх з ним зв'язків… Передай комусь з нових ігнатьєвських хлопців… Не сам, а через треті руки…

— А в яку роботу його включати? — спитав Комуров. Берія відповів не зразу, ще глибше засунув кулаки в кишені піджака, кілька хвилин йшов мовчки, у важкому роздумі, потім спитав:

— Хто в тебе є з надійної агентури в Кремльовці? З лікарів, що працюють там постійно?

Комуров почав неквапливо перелічувати, загинаючи коротенькі пальці.

— Євреї не годяться, — уважно вислухавши його, сказав Берія. Попросив розповісти про кожного докладніше; слухав, закарбовуючи в пам'яті, завмерши. — А ось ця твоя Тимашук… Вона кардіолог?

— По-моєму, сидить на електрокардіограмах.

— Ця годиться… Хто її вербував?

— Абакумівці.

— Чудово. Підведи до неї когось з абакумівських хлопців, які ще не заарештовані, нехай вони попрацюють з нею, нехай підкажуть, як написати лист у Міністерство держбезпеки, мовляв, у Кремльовці діє банда лікарів-убивць, єврейська змова проти членів Політбюро, а головне проти товариша Сталіна.