Відчай

20

Забившись у куток «паккарда», оточеного п'ятьма «Лінкольнами» й «ЗІСами» охорони, Сталін любив промчати по вузенькій горловині нічного Арбату, вихопитися на Смоленську і звідти, на величезній швидкості, немов у танковій атаці, займати всю Можайку, коли їхав відпочивати на Ближню дачу.

Але іноді він говорив начальникові охорони: «Хочу подивитися на людей».

Той, як і всі, хто оточував генералісимуса, мусив розуміти не слово навіть, а натяк, інтонацію, паузу; генерал встигав дати команду по трасі — крім батальйону охорони, розквартированого в казармі, обладнаній у колишньому ресторані «Прага», на Арбат миттю перекидали ще один підрозділ: люди в коричневих і синіх драпових пальтах стояли на відстані ста метрів один від одного, в полі взаємної видимості; снайпери займали всі віддушини на горищах, генералісимус міг їхати зі швидкістю сорок кілометрів, усмішливо обнімаючи своїми жовто-рисячими очима перехожих, їхні обличчя, одяг, сумки в руках…

Якось Георгій Федорович Александров, начальник Управління агітації й пропаганди ЦК, запропонував Сталіну ознайомитися з цілком секретними перекладами щоденників «кульгавого» — так, з легкої руки Деканозова, в близькому оточенні Сталіна називали рейхсміністра пропаганди Геббельса.

Сталін байдуже кивнув на стіл: мовляв, залиште, буде час — подивлюся, але не обіцяю, зайнятий…

Читав усю ніч, насилу стримував себе, щоб не робити олівцем поміток (на «Майн кампф» наслідив, не міг собі цього простити, тим паче що екземпляр був не його, а Ворошилова, випустив ще Зінов'єв у 1927-му для членів ЦК — «загроза № 1»; просити, щоб повернув, не можна, неодмінно погортає, він хоч і простак, але дока). А часом буває гірше, захопившись, він підкреслював нігтем, тюремна звичка; до речі, відучив співкамерник Вишинський: «Коба, у вас міцна рука, давите великим пальцем, дуже помітно, охранка вміє працювати з книжками арештантів (сиділи в Баку), можуть набрати на вас матеріалів, будьте обережні».

Найбільше цікавився церемоніями зустрічей фюрера з нацією — Геббельс організовував це артистично, особливо з дітьми й бабусями, неодмінно в невеликих містечках; справжня легенда, яка залишиться у віках, народжується в сільській місцевості, місто миттю поглинає всі новини, розчиняє їх у собі; безґрунтовність інтернаціонального «асфальту» загрожує втратою національної пам'яті. Молодець Геббельс, дивився в корінь; якщо Петро вчився у шведів, чому нам не повчитись у німців?

…Сталіна зацікавив цей розділ ще й тому, що він на відміну від Гітлера, який любив видовища, вважав за краще триматися в тіні; по-перше, він дуже добре знав росіян, їхню стриманість, у чомусь навіть затисненість, а по-друге — боявся зруйнувати ореол, створений пропагандою: замість високого, широкоплечого російського воєначальника і вченого — тільки тому Вождя — люди побачать рябого, плішивого, маленького чоловіка з прокуреними зубами, сивого й повільного, який боїться, що його може обступити тісна й задушлива юрба незнайомих йому людей.

Наступного дня Александров помітив свою папку точнісінько на тому ж місці; подумав, що Сталін не прочитав; той, вловивши погляд академіка, посміхнувся:

— Якось іншим разом подивлюся… Спасибі… Можете взяти, не було часу…

…Через чотири роки Александров переконався, що Сталін цю папку з рецептами «як робити фюрера» прочитав. Оскільки його останні зустрічі з народом відбулися в кінці двадцять дев'ятого, коли він виїхав до Сибіру в пору трагедії з хлібозаготівлями, настав час дати новий привід для розмов: для цього поетові Долматовському дозволили надрукувати поему про поїздку Вождя на фронт, до солдатів, — розраховано на інтелігенцію; в Понирях і в Орлі, заздалегідь нашпигованих охороною, Сталін пройшовся по вулиці біля станції, де працювали будівельники: назавтра про це знала вся Курська залізниця; на шосе з Сочі в Гагру шофер його машини зупинився біля хлопчика (відділ охорони заздалегідь підібрав росіянина, Колю Саврасова; грузина, абхазця чи вірменина — їх коло Адлера багато — рішуче відкинули); того ж дня радувалося все Чорноморське узбережжя.

Під час відпочинку на своїй скромній невеличкій дачці біля Сухумі (всього сім кімнат, кінозал та більярдна) Сталін зайшов у триповерховий будинок, де жила охорона, і, не звертаючи уваги на майорів та полковників, що виструнчились перед ним, спустився в підвал, згадавши, що туди кинули всю бібліотеку, після того як спочатку Троцького, а потім Бухаріна вивели з Політбюро.

Пробув він там дві години, не менше; сидів на краєчку якогось скрипучого ящика, перечитував Троцького; переживав при цьому нез'ясовне йому самому почуття поблажливо-співчутливого захоплення стилем «ворога-брата». Знайшов бухарінський томик, написаний у двадцятому, «Економіка перехідного періоду»; тоді Врангель і Слащов кинули клич:

«Червоних у полон не брати — землі немає! Вішати вздовж доріг без суду!» Саме він, Сталін, перший подзвонив Бухаріну: «Чудова робота», Ленін трохи покритикував, а загалом схвалив роботу «червоного академіка»; Троцький посміхнувся: «Граємося в якобінство? Ну-ну! Пора думати б про метал та залізниці, які наші революційні «троглодити» пропонують зруйнувати, бо їх будували буржуї…»

…Коли повернувся на обід, зробив зауваження начальникові охорони Власику: «Чи варто тримати сміття в домі? Молоді офіцери не знають історії нашої боротьби, начитаються без підготовки — чорт знає що їм може прийти в голову…»

Тієї ж ночі бібліотеку повантажили на полуторки, вивезли в ліс, облили бензином і спалили.

Саме тоді він і подумав знову: «Незабаром стукне сімдесят, а де мої теоретичні праці? У Троцького п'ятдесят томів, у Бухаріна було майже двадцять, а що в мене? Настав час готувати цикл теоретичних праць, де буде розставлено всі крапки над «і». На зміну Ідеї Інтернаціоналу мусить прийти доктрина Державності».

Він любив думати про запас, не терпів поспіху, свого улюбленця Мехліса осаджував прилюдно: «Це ти в своєму кагалі кип'ятись і віддавай команди, ми, росіяни, любимо непоспішливу, солідну розсудливість, затям собі».

На торжествах, коли весь світ гуляв його день народження і Москву ілюмінували яскравіше, ніж на Першотравень, він, слухаючи безконечні промови про великого вождя, геніального стратега, кращого друга, видатного вченого, брата й соратника Леніна, який підняв на небувалу висоту його вчення, трохи неуважно оглядаючи численних гостей з-за кордону, що привезли йому багато подарунків, на якусь мить відключився; набридла аллілуйщина; як чисто й високо було в нашому храмі в Тбілісі, який чудовий був хор, коли ми несли слова Господу і купол убирав їх у себе, давав їм нове, інше звучання, окреме від нас, поєднане з вічністю, а не з тлінною плоттю…

Дивлячись на потилицю чергового оратора, стриженого під скобку (чистий охотнорядець, читав, не відриваючись від папірця, написаного в Агітпропі і тричі затвердженого на Оргбюро, Секретаріаті й Політбюро, напевне якийсь дресирований мужик з колгоспу), Сталін раптом виразно почув голос отця Георгія, котрий говорив їм, завмерлим у хисткому захваті семінаристам, литі, значущі Слова, а не нісенітницю, яку базікають у цьому залі: «Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог. Воно було спочатку у Бога. Все через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути, що почало бути…»

Несподівано для всіх Сталін підвівся — як завжди сідав один десь у четвертому ряду президії, ближче до виходу, — і, балансуючи, навшпиньки, намагаючись не заважати ораторові, покинув зал.

Він увійшов до кімнати, де були накриті столи — з бутербродами, горілкою, мінеральними водами, вином і коньяком, не звернувши уваги на виструнчених офіціантів та кількох членів президії, які вийшли покурити, — сиділи вже третю годину, а кінця-краю вітанням не видно.

Ні до кого не звертаючись, Сталін спитав, де телефон; офіціант і офіцери особистої охорони, які вмить підбігли, повели його до маленького столика; він зняв трубку, набрав три цифри, але почув гудок і водночас голос помічника начальника особистої гвардії: