Відчай

Він помітив радість у РСХА, коли надійшло повідомлення, що на партконференції з ЦК «за погану роботу» вивели колишнього наркома закордонних справ Литвинова; інакше, як «паршивий єврей, ворог НСДАП», його в Німеччині не називали.

Саме тоді в барі «Мексіко», добряче випивши, Шелленберг поманив пальцем Штірліца і, дзенькаючи склянками, аби перешкодити постійному записові всіх розмов, що велися тут за завданням Гейдріха, шепнув:

— Навіщо війна на два фронти?! Сталін же стелеться перед нами! Він капітулював за всіма параметрами! Він підладжується під наші невисловлені бажання, чого ж іще треба?!

Штірліц надіслав шифровану телеграму про це з Норвегії, додавши, що відповідь може чекати лише один день, дав адресу готелю — не свого, а того, що був навпроти. Через п'ять годин неподалік парадного під'їзду зупинився «паккард», вийшли троє; завчено розбіглися на всі боки — розглядали вітрини; той, хто сидів за кермом, поспішив до портьє, пробув там недовго, вийшов, знизав плечима, сів у машину й поїхав; трійця лишилася.

Через десять хвилин Ісаєв зателефонував портьє, назвався Зооле — псевдонім, який тоді знала Москва, спитав, чи не приходив до нього, директора Любекського відділення банку, пан, невисокий на зріст у бежевому капелюсі.

— Він тільки-но пішов, пане Зооле, дуже шкодую! Якщо хочете, я пошлю по нього? Може, він ще жде таксі.

— Ні, спасибі, — відповів Штірліц. — Пошліть вашу людину в готель «Метрополь», це навскоси, нехай залишить у портьє листа мого друга — він же приніс мені лист?

— Він переді мною, пане Зооле, зараз він буде у «Метрополі».

У шифролисті говорилося: «Спасибі за дуже цінне повідомлення. До Берліна вам повертатися ризиковано, подзвоніть у посольство, назвіть себе і залиште адресу, про вас подбають…»

Через півгодини Ісаєв, зламаний і розчавлений, виїхав на аеродром і взяв квиток до Берліна…

А може, справді у країні сталося найстрашніше, і до влади прийшли ті, хто хоче Гітлера? Хто ж хоче його?

І він не наважився тоді дати відповідь на це запитання — жалюгідно, приголомшено, з відчуттям мерзенної гидливості до самого себе…

…Куди б я звідси не втік, сказав він собі тоді, розуміючи, що вкотре вже виправдовує себе, вимолюючи у самого себе індульгенцію, мене всюди сприйматимуть як оберштурмбанфюрера СС, ворога, нациста, згубника демократії… Мене позбавили права сказати, хто я насправді, тому що вороги почнуть кампанію: «гестапо й НКВС уміють співробітничати навіть у розвідці: сумісність»… Вальтер Кривицький пішов чистим… Я служив у РСХА, я замараний тим, що ношу руни в петлицях і маю есесівську наколку на руці…

А тепер, сказав він собі уже в Берліні, тепер треба зробити все, щоб повернутися — нелегально — додому. І знищити там тих, хто зрадив минуле. Це найвища форма злочину — зрада минулого. Цього не прощають. За це карають на смерть… Ти здатен на це? Чи ти боягуз, запитував він себе вимогливо, з безсилою люттю.

Ця думка без упину крутилася в ньому до того дня, поки він не прочитав фрагменти плану «Барбаросса», а потім, у березні сорок першого, одержав шифровку з Центру, яка спочатку злякала його, бо ніхто не знав його нової адреси: «Ситуація в Югославії складається критична, ворогів народу, які провокували дома репресії, ліквідовано, просимо включитися в активну роботу».

Ісаєв відчув тоді щасливе полегшення, заснув без снотворного, але на ранок прокинувся з тією ж самою думкою: «значить, ти все простив? Ти все забув, як тільки тебе поманили пальцем?»

Але тоді він уже знову мав право дискутувати з самим собою, і тому він різко заперечив собі: «Мене поманили не пальцем, я не проститутка, мене відкрито повідомили, що були репресії і що з приходом нового наркома Берії минуле кануло в Лету: Марат — Дантон — Робесп'єр, революція не буває безкровною…»

— Я не відповідатиму на ваше запитання, містер Макгрегор…

Той кивнув, закурив, підсунув Ісаєву «Вінстон», записав відповідь на аркуш протоколу і перейшов до другого запитання:

— Прізвища, імена, роки і місця народження ваших батьків?

— І на це запитання я не відповідатиму.

— Ви член якоїсь профспілки, партії, пацифістської організації?

— Прочерк, будь ласка…

Макгрегор усміхнувся:

— Як мені відомо, поняття «прочерк» властиве тільки тоталітарним державам. Ми дотримуємося традицій. Я мушу записати вашу відповідь.

— Я не відповім і на це запитання.

— Ім'я і дівоче прізвище дружини?

— Я не відповідаю.

— У вас є діти?

— Не відповідаю…

Макгрегор перегорнув сторінку, знову закурив і сказав:

— З найнуднішими запитаннями ми покінчили, тепер перейдемо до діла.

Він відкрив другу папку, вийняв звідти фотографію Штірліца, кимось зроблену в Швейцарії біля пансіонату «Вірджінія», коли він шукав нещасного професора Плейшнера.

— Знаєте цю людину?

— Чимось схожа на мене…

— Але це не ви?

— Ні, це не я.

Макгрегор підсунув папку:

— Подивіться: там є ваші фото у формі, разом з Шелленбергом у Лісабоні, дані з вашої особистої справи, характеристики…

Все правильно: Макс фон Штірліц, штандартенфюрер СС, істинний арієць, відзначений нагородами фюрера і подяками рейхсфюрера, відданий ідеям НСДАП. Характер нордичний, стійкий, спортсмен, зв'язків, які його порочили б, з ворогами рейху не мав, родичів за кордоном нема, прізвища не міняв, ніхто з близьких не був заарештований гестапо…

— Цю людину знаєте? — посміхнуся Макгрегор. — Чи потрібні очні ставки?

— Я б не відмовився від очних ставок.

— Ви їх матимете. Але після того, як ми закінчимо нашу розмову.

— Містер Макгрегор, розмови не вийде. Я не відповім на жодне ваше запитання.

Той похитав головою:

— На одне відповісте: як ви себе почуваєте після такої бридкої подорожі? Прийшли до тями?

— Так. Трохи.

— Лікар не потрібен?

— Ні, спасибі.

— Якщо вас це не обтяжує, то закотіть рукав сорочки, я хочу сфотографувати номер вашого есесівського татуювання.

Ісаєв, повагавшись якусь мить, зрозумів, що відмовлятися безглуздо, закотив рукав, дав сфотографувати татуювання — невивідно-в'їдливу: тисячолітній рейх не допускав навіть думки про можливий крах, усе робилося на віки, міцно.

…А потім у цю кімнату з металевими важкими віконницями ввели штурмбанфюрера СС Ріббе з гестапо — дуже схуд, костюм теліпається, очі порожні, нерухомі, мляві руки висять уздовж тіла.

— Ви знаєте цю людину? — звернувся до нього Макгрегор.

— Так, прекрасно знаю, — монотонно-завчено відрапортував Ріббе. — Це штандартенфюрер СС Штірліц з політичної розвідки, довірена особа бригадефюрера Шелленберга.

— Вам доводилося працювати зі Штірліцем?

— Ні.

— Дякую вам, — з традиційним оксфордським придихом шанобливо мовив Макгрегор, — можете йти до себе.

Потім ввели Воленьку Пімезова, колишнього помічника Гіацинтова, начальника владивостоцької контррозвідки в двадцять другому — останньої обителі білої Росії…

— Знаєте цю людину?

Воленька був на відміну від Ріббе справжнім живчиком з сяючими очима, худий, але не змарнілий, на Ісаєва дививсь із захопленим інтересом:

— Господи! Максим Максимич! Скільки літ, скільки зим! І ви тут!

— Містер Пімезов, — несподівано різко, немовби злякавшись чогось, перепинив його Макгрегор, — будь ласка, без емоцій! Відповідайте тільки на мої запитання! Ви знаєте цю людину?

— Звичайно! Це Ісаєв, Максим Максимович… — Макгрегор звернувся до Ісаєва:

— Вам знайома ця людина?

— Ні.

— Містер Пімезов, — меланхолійно вів далі Макгрегор, — коли, де і за яких обставин ви познайомилися з людиною, яку маєте впізнати?

— Максим Максимович Ісаєв був відповідальним секретарем газети пана Ванюшина у нас у Владивостоці починаючи з двадцять першого…

Ісаєв відчув, як стисло серце, згадав здорованя Ванюшина, його очі, повні сліз, коли він у номері хабаровського готелю, розвалившись на шкурі білого ведмедя — найліпшій прикрасі трикімнатного люксу, — дав йому заміточку з газети: «Ви прочитайте, прочитайте уважно, Максиме Максимовичу! Чи хочете, щоб я? Вголос? Виразно? Га? Будь ласка: «Учора в мирового судді слухали справу кореспондента іноземної газети, якого звинуватили в порушенні громадської тиші… Кореспондент цей, Фредерік Раннет, сказав своїм гостям-іноземцям у ресторані, що в Росії можна будь-кому дати по фізіономії і тільки заплатити за це штраф… Побившись об заклад, Раннет підійшов до лакея Максимова і дав йому ляпаса. Суд присудив Раннета на сім днів арешту»… Ну?! Як?! І заголовочок: «У Росії все можна!». У нас усе можна, воістину! Он мені недавно наш прем'єр Спиридон Діонісійович Меркулов викладав своє кредо: «В репресіях супроти політичних противників дозування не потрібне, друже мій! Той стане у нас великим, хто пустить кров вчасно і до діла — тоді нехай її хоч річки ллються… Це немовби звільнення від хвороби, це як високий тиск знизити, людську пристрасть утихомирити! Головне — ворогів назвати, від них біда, не від самих же себе?!»