Відчай

— Спасибі, Шурко!.. Ти зіграв геніально! Їдь тепер на Ризьке узбережжя, — він простяг йому пачку купюр, — і відпочивай як слід… У лікарню ми подзвонимо, мовляв, службове відрядження… Готуйся до нового діла, брат… Дуже гучне діло, такого ще в нас з тобою не було…

15

У Сочі Сашеньку зустрів спритний хлопець, підхопив її фібровий чемоданчик, сказав, що Максим Максимович просив зустріти біля вагона: «З автобусом морока, черги, а я вас умить домчу».

В санаторію її прийняла сестра в халатику, накрохмаленому до голубизни, зміряла тиск, похитала головою: «Малувато, товариш Гавриліна, влаштовуйтесь, ваш чоловік попросив для вас окрему палату. Взагалі у нас живуть по двоє чи по троє, але його прохання для нас — честь. І зразу підемо до лікаря».

Сашенька ввійшла в невеличку кімнатку, відчинила двері на балкон і побачила дзеркальну гладінь моря: сонце було зовсім біле, обрамлене жовто-червоним ореолом; якось іграшково, деренчливо шелестіло листя пальм.

Сашенька сіла в плетене крісельце і зразу пригадала рядки: «Я тіло в крісло затоплю, я світ руками затулю і буду довго я ридати, пригадуючи вечори ще до вчорашньої пори, коли не мала борг вертати…»

Вона скинула жакетик, подумала, що зараз ляже спати і не прокинеться до завтрашнього ранку, а коли прокинеться, буде новий день, вона сяде до столу й напише величезного листа — спочатку Максимчику, потім Санечці…

У двері постукали:

— Відкрито, — тихенько озвалася вона: в тюрмі сусідки привчили її до тиші. Боже, які страшні жінки, мене навмисне посадили до цих повій і бандитських наводчиць, я була згодна на все, аби тільки перевели до інтелігентних людей…

Увійшла та ж сама сестра і з тією ж доброю, співчутливою усмішкою запросила її до лікаря.

Вигляд лікаря здивував Сашеньку: по-рішельєвськи закручені вуса, борідка, грива сивого волосся, що спадало на плечі, і пенсне, яке теліпалося на чорному шнурку.

— Чув, чув про вас, — скалячи трохи випнуті жовто-прокурені зуби, швидко заговорив він. — Запитань не ставлю, привчили пацієнти… Але, голубонько, що ж це у вас за тиск? Дев'яносто на шістдесят! Я вас просто випишу із санаторію з таким тиском, — задоволено зареготав він. — Ви вмрете, а відповідати за вас доведеться кому? Мені, старому дурневі Євгену Віталійовичу Рибкіну, честь маю…

— Як ви чудово розмовляєте, — Сашенька сиділа по-тюремному, заклавши руки за спину, — зовсім забута російська… Так розмовляв мій батько…

— Живий-здоровий? Чи вмер?

— Не знаю… Ми втратили одне одного під час громадянської.

(Про те, що батько її емігрував до Америки, ніхто не знав, крім Максимчика. Раніше це було не так страшно, а тепер…)

— Ну що ж, давайте я сам поміряю тиск, а потім послухаю вас… З легенями все гаразд? Туберкульозу не було?

— Ні. Так мені, принаймні, здається.

Послухавши Сашеньку, Євген Віталійович скрушно похитав головою:

— Ви хто за фахом, голубонько?

— Вчитель.

— Історик?

— Ні, літератор. Чому ви вирішили, що я історик?

Євген Віталійович надів на ніс пенсне, очі зразу стали іншими, жорсткими, відповів з усмішкою:

— Дуже трудний предмет… Особливо історія нашої держави… Неправда точить… Гаразд… Се є — російське прикре теоретизування, щось і дещо… Почнемо ми з вами курс лікування ось з чого, голубонько… Масаж з самого раннього ранку. Потім півгодини відпочинку й нарзанна ванна… Після ванни — в ліжечко… До обіду. Потім спати… Мертва година… Не менше як сто двадцять хвилин… Після мертвої години приймемо грязь — і в ліжечко… На цей раз до ранку…

— Яке страшне словосполучення «мертва година», — сказала Сашенька. — Відпочинок, лікування, санаторій, мертва година…

— Усі претензії до лікарів-космополітів, — роздратовано відповів лікар. — Поцупили за кордоном цей вислів, абсолютно з вами згоден, безглуздо й страшнувато…

— Євгене Віталійовичу, виходить так, що я й до моря піти не зможу?

— Голубонько моя, та ви й не дійдете! — Євген Віталійович ледь повів носом, і пенсне легко впало на груди; очі знову стали добрими й трошки розгубленими. — Спочатку я вас зміцню, вітамінчиками поколю, а тоді гуляйте собі хоч весь день! До речі, пробачте, але я змушений вас запитати: що це за шрами у вас на спині?

Сашенька відповіла так, як порадив слідчий:

— Я була в полоні у біляків… На Далекому Сході… це сліди нагайок…

— Партизанили? — Євген Віталійович знову надів пенсне.

Сашенька розгубилася, до цього запитання її не готували:

— Ні… Так сталося…

— Перша жінка, яка не вміє брехати, — суворо мовив лікар. — Поздоровляю себе з таким відкриттям… Та ще ось що, голубонько… Нa ніч вам даватимуть чорнослив і маленьку чарочку коньяку, я не хотів би труїти вас бромом…

Сашенька похитала головою:

— Я тільки й мрію, як би відіспатись… Мені ні бром не потрібен, ні коньяк…

— Тут з лікарями не сперечаються, голубонько… Коньяк додасть вам бадьорості, покращить апетит…

— Я така голодна, що можу їсти п'ять разів на день!

— Даруйте, ви москвичка?.. Там же добре забезпечують… Були на дієті?

— Так… Хотіла повернути форму… Трохи перестаралась…

…Коньяк, що їй приносили, виливала в умивальник; через тиждень відчула, що подужчала; іноді, правда, підкидалася вночі й проразливо кричала від жаху: снилася камера і ті страшні жінки, які лізли до неї на нари. Лікар дозволив прогулянки; вона вже написала чотири листи Максиму Максимовичу і три Санечці; не надсилала, мріяла сфотографуватися, коли вже не буде така вимучена.

Портрет вийшов напрочуд гарний, але, як їй здалося, підретушований.

Коли вона сиділа, розглядаючи свої портретики, в двері постукали.

— Відкрито, — відповіла вона й подумала, що прийшла сестричка колоти вітаміни.

Але на порозі стояв молодик у цивільному, хоч і з військову виправкою.

— Дозвольте, Олександро Миколаївно? — спитав він. — Я порушив ваш відпочинок?

Серце їй стисло на якусь мить, але одразу відпустило, бо чоловік, який тримав руки за спиною, переступив поріг кімнати й вручив їй два розкішні букети:

— Гвоздики — від мене, троянди — від Максима Максимовича, від сина — радіограма…

Вона схопила радіограму: «Дорога мамочко, приблизно через два тижні прилечу до Москви. Я тут хворів, бронхіт, але мене підняли на ноги. Нову адресу тата знаю. Зупинюся в нього. Відпочивай як слід, рідна моя. Цілую. Саня».

Сашенька відчула, що розплачеться, підвелася:

— Спасибі вам величезне…

І заходилася ставити вазочки для квітів, непомітно втерши при цьому сльози. Це недобре — дозволяти хоч би кому там побачити в тобі те, що належить тобі одній і нікому більше.

— Олександро Миколаївно, — тим часом вів далі молодик, — я, мабуть, засмучу вас, але мене вповноважили передати вам, що полковник Ісаєв спішно вилетів за кордон… Із завданням уряду Союзу PCP… Він дуже непокоїться про ваше здоров'я… У нас є можливість передавати йому ваші листи…

— Що?! Значить, він знову зник?! Надовго?!

Опустивши очі, молодик тяжко зітхнув:

— На два роки… Тому, будь ласка, напишіть якнайбільше листів… І ставте на них різні дати: листопад, грудень, січень… Розумієте?

— Я читала таке оповідання…

— Яке?

— Як помираючий писав листи своїй найближчій людині, і вона одержувала їх десять років, уже після смерті того, хто… В мене погані аналізи? Туберкульоз? Виразка?

— Як не совісно, Олександро Миколаївно! Лікар, котрий лікує вас, сказав, що ви хутко поправляєтесь… Просто коли людина працює за кордоном, вона страшенно хвилюється за своїх, розумієте? Якщо ми передамо йому всі листи разом, без дат, він почне нервуватися — там, серед ворогів, швидко привчаєшся до трагічної недовіри… До всіх. На жаль, часом навіть до своїх: мовляв, не хочуть говорити правди про її здоров'я…

— Коли повернеться мій син?