Відчай

— Я не даремно спитав про те, чому ви нам не довіряєте… У мене для вас є два повідомлення… Перше — неприємне, друге — радісне… Від того, як ви прореагуєте на ці повідомлення купно, залежить багато що… З якого починати?

— З неприємного.

Аркадій Аркадійович повільно підвівся з-за столу й підійшов до сейфа.

Ісаєв неквапно взяв шматочок грифеля й поклав його під язик; Аркадій Аркадійович витяг з сейфа папку, повернувся до столу, простяг її Максиму Максимовичу:

— Читайте.

Ісаєв зробив три швидкі, глибокі затяжки; тютюн був гіркуватий, міцний; запаморочилася голова; але це запаморочення було приємним, чимось нагадувало відчуття після випитого келиха хорошого сухого шампанського; старанно загасив папіросу — курив до картону, жадібно; лише після цього відкрив папку.

Перше, що він побачив, була його заява Лозовському; прочитав записочку, приколоту до неї: «Дорогий Матвію Федоровичу, якщо мене не зраджує пам'ять, автор заяви досить серйозно працював — коли, звичайно, це той самий Юстас, як він себе рекомендує; органи, я певен, розберуться в цьому. Його батько, Владимиров, знайомий мені по еміграції. Хоч він і був меншовиком, але ніколи не займав ворожих до нас позицій. Він відійшов від меншовизму без будь-якого натиску, зрозумівши безперспективність ідейної боротьби, і загинув від білогвардійської кулі разом з комісаром Шелехесом… Буду вам вдячний, якщо Ви подивитесь особисту справу Юстаса: коли він справді чесно виконував свій службовий обов'язок, перебуваючи за кордоном, то чи не можна подумати про поблажливість? Лозовський».

— Хто такий Матвій Федорович? — спитав Ісаєв.

— Совість партії, — урочисто оголосив Аркадій Аркадійович. — Голова Комісії партійного контролю при ЦК ВКП (б) Матвій Федорович Шкирятов.

— Ну, а яка думка Матвія Федоровича?

— Розбирається… А тепер перегорніть сторінку…

Спочатку Ісаєв побачив великі червоні літери: «радіограма»; нижче було щось написано від руки, мабуть, час, коли відправляли й приймали, чиїсь резолюції, але він пропустив усе це, бо зрозумів: звісточка від Сані!

«Дорогий тату, який я щасливий, що ти дома! Мені не вірили, що я пішов у Пльзень шукати тебе! Тепер мою справу послали на повторне розслідування. Вирок скасовано. Але я в госпіталі. Не хвилюйся, це бронхіт. Через місяць сюди почнуть літати «дугласи», мене обіцяли вивезти до Москви з першим же. Цілуй маму, жду зустрічі. Саня».

— Де він? — спитав Ісаєв, відкашлявшись.

— За Магаданом… Поштова скринька сімнадцять сто сорок чотири…

Ісаєв перегорнув ще одну сторінку; текст був дуже короткий: «Гавриліну О. М. З-під варти звільнити, взявши підписку про невиїзд аж до суду над Геліовичем Я. П., де вона має дати показання як свідок.

Генерал-майор А. Іванов».

Ісаєв потер повіки, судорожно зітхнувши:

— Де вона?

— Мені вдалося домовитися з керівництвом, — так само повільно, з погано прихованим роздратуванням відповів Арка-дій Аркадійович, — що їй дозволять поїхати на курорт… Вона ж дуже намучилася за цей час… Тюрма не санаторій, що й говорити… Постарайтесь зрозуміти слідчих: у країні розруха, половина Росії в руїнах, а тут перед ними сидить людина, яка зберігала книжечки Троцького, Бухаріна і Джона Ріда, — разом з доларами, — от вони, скажемо прямо, й розпалюються люттю. Ми жорстоко караємо за це, але ж люди є люди… Завтра поїдемо проводжати вашу… Сашеньку… на Курський вокзал… Вам уже підігнали полковницьку форму, орденські планки, так що з'явитесь перед нею у всій красі… А потім — на дачу… Доведеться переодягнутися в цивільне — Валленберга ми також поселимо там, почнете працювати над сценарієм…

— Через місяць, — відповів Ісаєв, — як тільки проведу на курорт сина…

— Давайте повернемося до питання про строки після того, як відправиться поїзд у Сімферополь, — Аркадай Аркадійович нарешті всміхнувся. — 3 табірним госпіталем спробуємо зв'язатися по радіотелефону. Це вас влаштує?

Не дожидаючи відповіді, підвівся з-за столу і, знову показавши очима на віддушини, закінчив:

— З вокзалу зайдемо відсвяткувати звільнення матері вашого сина в ресторан «Москва» і вип'ємо по чарці. Напишіть, до речі, кілька рядків Лозовському — подякуйте за клопотання… А потім повертайтесь у камеру і добре поміркуйте над нашою розмовою…

(Лист Лозовському підшили до справи, яку вже вели на заступника міністра закордонних справ, — буде заарештований разом з членами Єврейського антифашистського комітету.)

…У камері, продовживши з Валленбергом дискусію про життя римських цезарів (як з'ясувалося, вони цю книжку також знали майже по сторінках), Ісаєв ходив під «намордником», потім раптом завмер, підбіг до параші, зігнувся над нею, вдавши, що в нього почався приступ блювоти, непомітно витяг шматочок грифеля з-під язика, сунув його в кишеню й повернувся «під вічко», щоб наглядачі не ввірвалися до камери з обшуком; обшукувати тут уміли, він це зрозумів зразу ж, коли його привезли сюди.

Валленберг, помітивши дивність у поведінці співрозмовника, підіграв:

— Нудить? В сонячному сплетенні немає болю? В ліву руку не віддає?

Ісаєв, розтираючи груди, похмуро спитав:

— Ховали когось із друзів, що вмерли від розриву серця?

— Старшого дядька, — відповів Валленберг. — До речі, затямте: від цієї хвороби не вмер жоден деспот, імператор чи тиран… Навіть Мойсей, який сконав на сто двадцятому році, мені здається, просто вирішив піти в райські кущі: ближче до бога, далі від суєти людської… Набрид йому гамірний народ… Усе-таки від гомону стомлюються більше, ніж від могильної тиші, такої, як тут…

— Не заспокоюйте себе, — сказав Ісаєв. — Ви виголосили цей пасаж для себе, адже вам не більше п'ятдесяти, вам потрібні люди, товариство, спілкування…

— Мені тридцять п'ять, — Валленберг похитав головою. — І я став дуже боятися людей.

Ісаєв здивувався:

— Тридцять п'ять?! Он як… Ну й понівечило вас життя…

— Знаєте, я тільки перший рік лютував, навіть хотів голову розбити об стіну, але потім задумався: а якщо страждання угодне? Якщо це мій внесок в очищення людства від скверни? Коли б я зламався, став тут нечесним, прийняв ті ганебні умови, які мені нав'язував слід…

Ісаєв різко перебив:

— Ми ж умовились! Ні ви, ні я не говоритимемо про наші справи!

Він сів на койку, відкинувся, впершись випнутими лопатками в м'яку шершавість повсті, стомлено заплющив очі й подумав: «Цей Аркадій веде гру, яку я не можу збагнути… За логікою речей, він сьогодні мав поставити запитання… В кінці розмови, вже після того, як ошелешив своїми новинами: «Навіщо ви почали своє спілкування з Валленбергом по-російськи? Це ж неминуче посіяло в ньому недовіру до вас! Ви навмисне хотіли примусити його затаїтись? Щоб потім могли сказати: «Банкір відведе мене на процесі як росіянина!» Чому ви заборонили йому сповідатися? Він же страшенно хоче говорити про свою справу! Він з усіма розмовляв про це! Чому ви не вимовили жодного німецького слова? Чому навіть Біблію ви перекладали з аркуша на англійську? Хочете звалити відповідальність на Валленберга, коли він відведе вас на процесі як російського агента, так, чи що?»

…Уночі, тоді, коли наглядач у черговий раз кричав про здавання й прийняття постів по охороні ворогів народу, Ісаєв зіграв різке скидання з койки, — «розбудили аж надто гучні голоси», знову ліг, закинув руки за голову, хрустко потягся.

Потім встав, підійшов до койки Валленберга, взяв Біблію, незграбно штовхнувши при цьому банкіра; той здригнувся й розплющив очі, у яких стояв жах.

Ісаєв прошепотів:

— Вибачте, будь ласка… Не спиться… Я візьму попідкреслювати, добре? Мій ніготь ви відрізните — працюватиму безіменним пальцем.

— Старий конспіратор, — сонно посміхнувся Валленберг, і в очах його вже не було жаху, а якась шукаюча, в чомусь навіть дитяча доброзичливість…

Ісаєв став біля дверей, під лампою, і почав читати «Пісню пісень»; він чув — тому що відчував, — як біля вічка стояв і сопів наглядач; нехай собі, подумав Ісаєв, вони ледарі, робота тюремника — для тих, хто тікає від праці, трутні; напевне через п'ять хвилин відійде, всядеться на стільці й подрімає — це ж Росія, не німці…