Відчай

Він зрозумів це давно, ще в тридцять дев'ятому, коли Сталін, призначивши його наркомом, не кооптував його в Політбюро.

Він тоді відразу ж вичислив наслідки: черговий «виконавець» негайно переорієнтував роботу НКВС, організував убивство Троцького, Кривицького, Рейсса, переніс акценти на таємницю закордонної служби, провів ряд показових процесів над єжовськими садистами, реабілітував кілька тисяч комуністів, забезпечивши собі ореол «ліберала і законника». Трохи заспокоївся, коли почалася війна, бо став членом ДКО, легендарного Державного Комітету Оборони, — тепер уже нарівні з Молотовим, Ворошиловим, Кагановичем, Ждановим, Вознесенським, Мікояном і Косигіним; відчув зоряний час, коли став членом Політбюро. Подружив з Єгором (так звали Маленкова), їхній альянс — могутня сила. Але, після того як Сталін виступив у лютому сорок шостого перед виборцями і нічого не сказав про торжество комунізму, а лише про велич Держави, Берія зрозумів: наближається кардинальний поворот політики, що неможливий без великої крові. Отоді він і зметикував: порятунок і життя лише в тому, якщо він візьме на себе проект по створенню атомної бомби (після Потсдама Сталін марив нею) і тихенько відійде від прямого керівництва МДБ.

Однак дедалі більше він відчував, що його позиції похитнулися, бо гору брав прагматик Вознесенький, якого Сталін перевів з кандидатів у члени Політбюро, незважаючи на ті заходи, котрих свого часу він ужив разом з Маленковим, Ворошиловим і Сусловим; злет Вознесенького, звісно, пройшов не без впливу Жданова. І зараз секретар ЦК Кузнецов, який узяв відділи Маленкова, став, таким чином, курирувати Берію. Що ж, операцію проти Берії почали, його дні лічені, якщо дати Жданову і Вознесенському прибрати до рук владу. Отже, буде боротьба. А що в цьому житті дається без боротьби?! Або смерть, або перемога, третього не може бути.

…Якось Деканозов розповідав, що фюрер став фанатичним антисемітом, коли йому сказали, що доктор Блох, єврей за національністю, який лікував його матір від раку, застосовував не ті медикаменти… Спочатку Берія пропустив це повз вуха, чекав гостю, чарівну дівчину, порученець Саркисов побачив її на вулиці Олексія Толстого, новеньких Берія дуже любив, хоч зберігав дружні стосунки з усіма своїми подругами, навіть коли вже не спав з ними…

Він ще не зрозумів, чому вночі, враз прокинувшись, наче хтось штовхнув його в плече, згадав розповідь «долбаря» (так у вузькому колі називали Деканозова після того, як він, запросивши молоденьку стенографістку, зачинив двері кабінету, зняв штани й показав їй член: «Дівчинко, я хочу, щоб нам стало солодко». Але дівчина була суворих правил і мала крутий характер: викинула у вікно штани заступника міністра закордонних справ; скандал погасили, відправивши дівку в посольство у Монголію; на кордоні заарештували — везла «контрабанду», підклали в сумочку дві тисячі карбованців). Берія тоді не відразу заснув, так і не збагнувши, чому згадав розповідь Деканозова про єврейського лікаря Блоха, але в думці досить часто до неї повертався…

…Починаючи з березня сімнадцятого, коли стали палити поліцейські околодки і будинки охоронних відділень, у ньому, Лаврентії Берії, постійно жив затаєний страх: а що, коли в архівах залишилися сліди його зустрічей з тими, хто вів з ним таємні розмови про його, Лаврентія, друзів по підпільному гуртку «соціал-демократів»: про Гоглідзе (тепер начальник ГУЛАГу, Головного управління таборів, усі секретарі сибірських і далекосхідних обкомів та крайкомів — під ним, у кулаці), про Всеволода Меркулова (був куратором розвідки, мудрець, ерудит, без нього й помічника Петра Шарія не виходив жоден документ наркома, жодна його доповідь; зараз відтерли в ГУРМЗ[5], Мірджафара Багірова (призначений вождем азербайджанських більшовиків — з його, Берії, подання). Одна надія була на те, що папери згоріли, але до двадцять другого року, до тієї пори, поки він не став заступником голови АзЧека і не дістав у свої руки архіви, він страждав од безсоння — і це в його роки, всього лише двадцять два, ровесник віку!

Кілька документів, які він знайшов у папках особливого відділу охранки, потрясли його. Спочатку він хотів спалити їх, але потім передумав, поїхав за місто, шофера й охоронника залишив у машині, пішов погуляти в ліс: «Хочу послухати, як співають пташки, стомився». Отам, у лісі, одвалив камінь і сховав гумовий пакет — ніхто не знайде; спецповідомлення охранки були не про нього, про себе він усе спалив; рапорти були про іншу людину, датувалися дев'ятим і дванадцятим роком.

Шофера й охоронника доручив усунути своєму помічникові з оперроботи; через годину після того як завдання було виконано, організував стіл і сам сипонув у келих помічникові; ховали урочисто, з оркестром і залпами червоноармійців над свіжою могилою, — кінці у воду…

Узимку двадцять четвертого до нього в Тбілісі подзвонив Сталін і попередив, що він, Берія, новий голова ГрузЧека, відповідає головою за безпеку і проведення вільного часу Льва Давидовича, який лікувався в Сухумі: «Ні на крок не відпускати, голову зітнемо, коли що, — самі знаєте, які ще сильні меншовики в Закавказзі, доповідати кожного дня…»

Він доповідав — по телефону. Він розумів, чого жде від нього Сталін, але офіційні рапорти підписував його заступник: ще не ясно було, куди повернеться справа, — з армією жарти погані, а Лев Давидович — наркомвійськмор, Троцький це Троцький, визнаний вождь Робітничо-Селянської Червоної Армії.

Але, після того як Зінов'єв і Каменев у двадцять п'ятому році виступили проти Сталіна, оголосивши на Чотирнадцятому з'їзді, що він не може керувати штабом партії, а Троцький промовчав, не підтримав, віддавши їх, таким чином, на заклання Кобі й Бухаріну, після того як ліваки втратили свої позиції в ЦК, Берія до кінця переконався: час вагань скінчився, ставку зроблено остаточно.

Тому, коли в Тбілісі приїхав Каменев, який ще лишався членом ЦК, Берія влаштував розкішний стіл (був щиро здивований чудовою грузинською, якою розмовляв Каменев, — народився тут, виховувався серед грузинів), піднімав тости за друга Ілліча, що очолив Інститут Маркса — Леніна, і редактора зібрання творів незабутнього вождя.

Наступного дня підвів до нього двох інформаторів, ті легко розговорили Льва Борисовича, думки своєї про Сталіна не приховував, підкреслював дружбу свою з Мдівані й Махарадзе, ворогами Коби; цей матеріал Берія сам одвіз Сталіну і вручив особисто в руки.

…Із зачаєним захопленням Берія спостерігав, як на Політбюро Вознесенський — єдиний з усіх — спокійно і впевнено заперечував Сталіну, сперечався з ним, оперуючи цифрами і фактами. Старець з неприхованою любов'ю дивився на професора, погоджувався з ним, звичайно, не завжди, але явно виділяв його своєю шанобливою увагою; одного разу, коли Вознесенського не було, сказав: «Треба подумати, може дати йому Сталінську премію за його брошуру про воєнну економіку… Хоч вона й не безсуперечлива, але все-таки він добре попрацював, сам написав — не помічники…»

Якщо він — єдиний з членів ПБ — одержить премію, важко передбачити, що буде далі, тим паче що Кузнецов і Вознесенський — ленінградці, одна банда.

Вознесенського, Кузнецова і, звичайно, Жданова треба позбутися — в цьому порятунок. Але цю операцію має провести хтось інший, потрібна комбінація; на мені немає жодного політичного процесу в країні, і я не збираюсь їх брати на себе, я тільки усунув Троцького й Кривицького. Старцеві це сподобалось, страшенно полюбляє інтригу, а розвідка — це довга інтрига, комбінація може розвиватися роки, а то й десятиліття…

Берія розумів: якщо компрометуючі матеріали на суперників буде підібрано, якщо настане час для операції, наслідком якої буде арешт, тортури, суд і розстріл, усе це намагатимуться звалити на нього. Але Вознесенський і Кузнецов не зізнаються в шпигунстві, їх не обдуриш, як Пятакова й Рикова, не зламаєш, як Радека й Раковського, не умовиш, як Ягоду і Буланова… Вони дуже добре розуміють, що ніяке зізнання не збереже їм життя; краще вже загинути, як Постишев, Чубар чи Ейхе — мовчки, хоч публічної ганьби не буде, зате запитання в народі лишаться, а будь-яке запитання рано чи пізно породить відповідь, немає нічого без відповіді в цьому світі.

5

ГУРМЗ — Головне управління радянського майна за кордоном.