Відчай

Вони готують план, виходячи з системи своїх аналогів, із здобутого ними досвіду, — саме тому вони згорять на мені. Я пригадую, як містер Шіббл, коли ми йшли у Парагвай через сельву, сміявся, розповідаючи про визнаний еталон краси індійської жінки: пласке обличчя, надрізи на щоках, зафарбовані яскраво-червоною смолою, зачорнені зуби й кільце в носі.

А що, правильно, у кожної етнічної групи свій еталон краси і манери поведінки: десь на Сході прийнято блювати, лише тоді господар упевниться, що його гість ситий, вища форма вдячності.

Сергій Сергійович і той, хто ним керує, мають свої еталони; що ж, подивимось, як ми накладемося один на одного.

…На черговий допит його викликали о третій годині. Але сьогодні його підняли в ліфті, ввели в приймальню — вікно затягнуте густою сіткою, щоб ніхто із заарештованих не стрибнув головою вниз; за столом-бюро сидів елегантний чоловік у цивільному; багато телефонів; раніше у нас у Чека були зовсім інші моделі — з «рогами», трубки вигнуті, щоб говорити прямо в мембрану, а тут геть усі німецькі, найновішої форми, мабуть, вивезли з Німеччини.

Підвівшись із-за столу-бюро, чоловік відпустив наглядачів і запропонував Ісаєву:

— Сідайте на диван, керівництво скоро звільниться…

… Портрет Дзержинського, навпроти — Сталіна у формі генералісимуса.

По-моєму, ніхто з російських царів, подумав раптом Ісаєв, не чеканив переможні медалі зі своїм зображенням; у Росії був Георгіївський хрест, були ордени святих — Анни, Володимира; у Франції — розетка Почесного легіону; навіть Наполеон не зображав свій профіль на медалях; Сталін не церемонився.

Дивно, чому ми починаємо думати про очевидне й дивуватися з цього лише тоді, коли доля ставить нас до стінки? Рятівний інстинкт відмежування від правди? Як у ракових хворих? Що це — нове в нас чи традиція? «Моя хата скраю, я нічого не знаю» — стало прислів'ям уже більш як століття… Отже, не можемо без царя? Потрібен Патріарх? Макс Нордау писав, що вироджуються не тільки злочинці, у яких споконвіку закладено зло, а й артисти, політики, письменники, вчені, художники, цвіт нації… Невже цей паскудний прародитель нацизму писав правду? Ні, це не так, бо він пророкував зникнення такої «виродженої» нації, як французи, але розвалилася не Франція, а саме Німеччина; німецький народ несе в собі віднині тавро нацистського прокляття: нація дозволила фюреру та його банді створити державу жаху, яку вони назвали «рейхом щастя»; німці допомогли створити державу, де директивно, за вказівкою головного пропагандиста Геббельса, призначалися «таланти», а справжні таланти виганяли за кордон або спалювали в концтаборах… За весь час правління Гітлера не було написано жодного роману, створено жодного фільму, картини чи спектаклю, які залишили б про себе пам'ять… А вигнанців Брехта і Ейслера знав кожен у світі, як і Манна, Ремарка і Фейхтвангера… Але ж німці аплодували, коли виганяли своїх геніїв, голоси ревли «хайль», коли проїжджав обожнюваний ними фюрер, а потім ставали в чергу за маргарином, що відпускали по карточках, але в цьому були винні більшовики, масони, євреї й ми, слов'янські нелюди, хто ж іще?!

А що могло б статись із світом, якби вони не вигнали Альберта Ейнштейна? Всіх тих євреїв-фізиків, що зробили американцям атомну бомбу?!

Нещасні німці… Гітлер порозпихав усю націю по контрольованих, піднаглядних сотах: кожен був членом якоїсь гільдії, товариства, групи, домового комітету націонал-соціалістичної німецької робітничої партії; у кожному парадному був представник «гітлерюгенду» і профспілкового «трудового фронту» партійного товариша Лея… Він, Гітлер, і його партія перетворювали людей у бездумні автомати, вони розділяли суспільство, але ж лише людина багатогранних інтересів, зайнята не тільки бізнесом, а й живописом, не тільки золотими рибками, а й спортом, може сприяти зменшенню різнорідності нації, її єднанню.

Гітлер дав право злим, грубо сильним, недалеким, підступним і неодмінно рабськи слухняним стати пастирями, це й призвело націю до загибелі: народ не можуть вести хами, покірні фюреру; покірні боягузи нічого не можуть без наказу згори, вони розгублюються, коли треба прийняти самостійне рішення, вони некомпетентні, вони паралізовані тим авторитетом, у який їх примусили повірити… А не вірили б! Як можна примусити людину повірити у те, що перед нею лев, коли насправді це пацюк?! Але примусили ж! Повірили! Як?! У чому секрет цього механізму одурманювання й упокорення народу? А ми? Ми, наші люди?..

На столі бюро щось запищало, чоловік у цивільному підвівся:

— Будь ласка, вас запрошують до керівництва. Підтримуючи ліктями штани, Ісаєв попрямував до дверей; проходячи повз чоловіка, сказав:

— У двадцять першому в цьому приміщенні працював Сироєжкін і його група, ті, хто потім узяв Савінкова.

…Нинішній кабінет, куди ввійшов Ісаєв, був разів у чотири більший, ніж усе приміщення групи Сироєжкіна; мабуть, об'єднали кілька кімнат.

За великим столом сидів огрядний, доладної статури чоловік; поношений піджак висів на одному із стільців, що стояли довкола великого столу засідань; сорочка на цьому здорованеві з симпатичним обличчям і дуже жвавими очима була запрана, м'ята, чорний галстук розпущений.

— Ну, здрастуйте, Всеволоде Володимировичу, — сказав він, — сідайте, я замовив каву й бутерброди. Наша баланда, мабуть, стоїть у вас поперек горла? Щойно картки скасували, що ж ви хочете, країна тільки починає оживати…

— Вона по-справжньому оживе, — озвався Ісаєв, — коли не саджатиме своїх солдатів в одиночки внутрішньої тюрми…

— І це правильно, — легко погодився чоловік. — Ви точно розставили акценти: «своїх солдатів». Чужих — будемо саджати й ставити до стінки.

— Доведіть, що я не «свій», — можете ставити до стінки.

— Ну, знаєте, в мене немає часу доводити вашу невинність! Це вам — карти в руки! Мені треба шпигунів ловити, бандерівців викурювати з лісів, мельниківців, литовських та естонських «чорних братів»… Хто це за нас робитиме?!

— Я хотів би знати, з ким розмовляю. Ви не відрекомендувались.

— Помічник хіба не сказав? Називайте мене генерал Іванов. Можете на ім'я та по батькові: Аркадій Аркадійович…

— Я хотів би спитати вас, у чому мене звинувачують? Я вже тут відпочиваю третій місяць, пора з'ясувати…

— Саме для цього я вас і запросив, Всеволоде Володимировичу.

Генерал поклав міцну руку на чотири папки, що лежали біля телефону, який відрізнявсь од усіх інших формою й кольором, уважно, з певним співчуттям подивився на Ісаєва, спитав, чи хоче його співрозмовник курити, вислухавши негативну відповідь, похитав головою: «Не всі мають таку силу волі, часом за одну затяжку таке починають плести, хоч вуха затикай…»

— Давайте по ділу, — Ісаєв говорив сухо, зовсім спокійно, бо розумів, що саме зараз почалася гра; він чув про це від Айсмана, прийом називався «тепло проти холоду».

— Давайте, — погодився той, що відрекомендувався «Аркадієм Аркадійовичем Івановим». — Усі документи, що нам пощастило зібрати на вас, довели до відома вищого керівництва. Мене уповноважили передати: майбутнє у ваших руках, Всеволоде Володимировичу…

— Як це?

Іванов на мить задумався, потім, не спускаючи очей з Ісаєва, подзвонив по телефону:

— Кава відміняється й бутерброди також. Пришліть перукаря, принесіть костюм, хороші туфлі, сорочку з галстуком і светр… Ми поїдемо обідати в готель «Москва». — Він по-дружньому підморгнув Ісаєву і, прикривши долонею мембрану, спитав: — Як ставитесь до такої перспективи, га?

Підвівшись з-за столу, генерал накинув на плечі потертий піджак:

— Учора повернувся з Лондона, погода там паскудна, морозить чогось, третю таблетку аспірину жую, хоча б не захворіти… До речі, те, що жодним словом не обмовилися на допитах про дружину й сина, свідчить, що ви правильно обрали лінію захисту: не показувати больові місця контрагенту. Але біда в тому, що всі ваші попередні розмови — на дачі — фіксувалися. Ми їх ретельно вивчили: міра щирості, ступінь прив'язаності до тих, кого так давно не бачили, отже, тепер нам ясно: всі ці тижні ви готувалися до бійки. Правильно, до речі, робили… Перемагає — сильний.