Бомба для голови

«Це точно, — все ще думав він, — ми за них відповідаємо. Але хто звільнив їх від відповідальності за нас? Чи вік людини тепер став адекватний розумові?»

Він сів у центрі великого скляного залу й зітхнув, пожалівши себе; він побачив себе збоку і згадав ті далекі двадцять років, коли був молодим Штірліцом, і знову пожалів старого Ісаєва; витяг сигарети й глибоко, як у молодості, затягся. «Додому хочу, — сказав він сам собі. — Боже мій, як же я хочу додому».

Він знову зітхнув і примусив себе повернутися до справи, до тієї справи, заради якої він був тут. «Вони не встигнуть відправити міну з багажем, — вирішив він. — Напевне, вони, дізнавшись, куди я лечу, попросять когось із пасажирів узяти «посилочку» в Рим. Якщо я це прогавлю, то зустрінуся з Бергом на небесах. А якщо не прогавлю, тоді я привезу сюди Гроса. Я привезу його, хоч би там що… Розумний Берг… Той меморандум, який він мені залишив про Гроса, плюс живий Грос — це вже доказ».

По радіо уже втретє передавали повідомлення: «Федеральний міністр доручив статс-секретареві Кройцману допомогти в розслідуванні справи, яку так блискуче розпочав загиблий в авіаційній катастрофі прокурор Берг. Кройцман обіцяє закінчити слідство протягом найближчого тижня».

«А якщо вони пошлють когось із своїх з «посилочкою»? — подумав Ісаєв. — Що тоді? Вони можуть. Але ж багато хто з їхньої банди знає обставини справи. Нічого. Скажуть, що міна для Гроса, а підірвуть її в нашому літаку… Ні, справді я став склеротиком — немає ж квитків! Вони не встигнуть послати свого разом з міною. Ага… он іде трохи на це схоже. Точно… Це від них. І згорточок підходящий. Міна типу «Аква», їх дуже любив Шелленберг. Дурні, я не думав, що вони попруть так відкрито — зовсім, мабуть, перелякалися. Кому це він усучить? Дівчині… П'яненька дівчина, така крокодила візьме, не те що посилочку. Примітивно, звичайно, працюють, але в даній ситуації безпрограшно».

Коли оголосили посадку на літак, Ісаєв повільно підвівся і пішов за пасажирами, не випускаючи з очей п'яненьку дівчину. В автофургончику він пропхався до неї й сказав, примусивши себе зіграти захеканого:

— Слава богу! Я вас наздогнав. Віллі сказав, що саме вам він передав посилочку. Він просто не знав, що я теж лечу з цим рейсом, — і, не дочекавшись відповіді, Ісаев узяв «посилочку» з рук дівчини.

«Господи, — подумав він, взявши згорток, — соромно їм змушувати мене на старості літ бігати… Хоча, може, я йду за своєю логікою й даремно все це затіяв? Може, вони вже доручили комусь в Італії прикінчити Гроса? А я все жду, жду, жду… Може, треба зараз же зняти тривогу й довести до загального відома, через Кроне, де ховається Грос, і заявити, що життя останнього свідка теж на волосинці — в нього вже ціляться… Ні, «Інтерпол» включено в гру. А я не знаю головного, який керує Айсманом. Це людина з оком, волею й розумом; сильна звірюка. І все-таки прибрати з дороги Гроса вони повинні доручити комусь із тих, кому Грос, безумовно, довіряє. Вони також добре знають, що «Інтерпол» включився в гру, і випадкову людину на це діло не пустять. Вбивця, якого переслідують, боїться власної тіні і не вірить нікому, крім найближчих із своєї банди. Айсман, мабуть, найближчий за всіх і до головного, і до Гроса. Він проведе останню операцію по ліквідації єдиного свідка. Саме Айсману доручать, бо він, крім усього іншого, провалив діло: і мене не діждалися в Берга, щоб пристукнути як російського агента, і Курт, зв'язковий, якого вбили в кабінеті Холтоффа… Ні, я правильно думаю — в Неаполь повинен полетіти Айсман, тільки Айсман. Так завжди було заведено в банді: той, хто провалив діло, виконує найнебезпечнішу роботу».

Скориставшись штовханиною, яка завжди буває при посадці на літак, Ісаєв, не кваплячись, зайшов за автопоїзд, трохи пригнувся й побіг уперед, накульгуючи на ліву ногу. («Господи, як це смішно: кривий дід і з міною!») Біля автопоїзда стояв величезний бензозаправник, а за ним — джип, у якому сидів молоденький хлопець — служник з диспетчерської служби. («Це добре, що я смішний, — подумав Ісаєв. — Смішних жаліють»).

— Синку, — сказав Ісаєв, — я з інспекції страхової компанії «Шуккерберг», підкиньте мене он до того будиночка. Нога відмовила, шкандибати далі не можу…

— Так, — відповів хлопець, — туди можу.

«Все гаразд, — вирішив Ісаєв. — Той, який за мною стежить, не бачив, як я пішов. Та й чи стежив хтось? Зараз вони не ждуть від мене фінту. А може, й ждуть… Чорт їх знає… Ні, все-таки, мабуть, стежили. Та, слава богу, цей літак стоїть далеко, з аеропорту не видно… Зараз вони подзвонять, що я полетів, а до наступного рейсу підскочить Айсман. Тобто через сорок хвилин. На той рейс багато вільних квитків, я туди легко сяду».

Ісаєв подзвонив з порожньої кімнати диспетчерської служби в «Телеграф» і сказав:

— Добрий день, Кроне, було б добре, якби ви впізнали мене по голосу…

— Я впізнав вас по голосу, добрий день..

— Слухайте мене уважно. Я люблю меценатствувати, тому дарую вам сенсацію: перед смертю прокурор сказав мені, де перековується вбивця. Його звати Іоахім Грос. Він зв'язаний з концерном Дорнброка, він функіонер НДП… Я зараз назву вам, на випадок несподіваних обставин, його адресу… Неаполь, вілла Ноделя. Запам'ятали? Треба, щоб ваша людина пробилася через півгодини на радіо й повідомила про місцеперебування вбивці.

— А телебачення?

— Це взагалі геніально. Тепер приїздіть у Темпельхоф, на радіоцентр, звідки підтримується зв'язок з літаками. Візьміть диктофон і поліцію. І ждіть. Це поки все, що я можу вам сказати. Чао!

Ісаєв діждався, коли пасажири ввійшли в «боїнг» — Айсмана він помітив зразу ж, — обігнув три лайнери, які стояли коло будиночка диспетчерської служби, й піднявся по трапу останній. Він знав, що Айсман завжди літає в хвості, сподіваючись при катастрофі залишитися живим.

«Він може мене побачити, коли я піду в перший салон, — подумав Ісаєв. — Капелюх і пальто я захопив доречно, я пройду мимо нього в насунутому на очі капелюсі, як з картин Хичкока. Аспіранти мої й аспірантки, де ви?»

…Айсман сидів біля вікна й діловито прив'язувався ременями; він не звернув уваги на високого старого чоловіка в. сірому пальті й капелюсі, який пройшов уперед, ближче до пілотської кабіни.

Коли стюардеса зачинила двері, що вели в другий салон, Ісаєв підвівся, постукав до пілотів і, не чекаючи відповіді, зайшов туди.

…Літак злетів свічкою.

Ісаєву подобалося, як підіймалися ці машини, вони йшли вгору, немов прохромлюючи небо.

Він не став чекати, поки вимкнеться світлове табло: «Не курити, застебнути прив'язні ремені», підвівся і, кинувши пальто на крісло, пішов у другий салон. У руках він тримав «посилочку», яку на аеродромі вручили п'яненькій дівчині, що полетіла в Рим сорок хвилин тому. Він підійшов до Айсмана. Той не бачив його: він припав до ілюмінатора й дивився на землю, яка то з'являлася, то зникала в просвітах хмар.

— Айсман, — покликав Ісаєв, — добрий день, старина.

Айсман підвів голову, побачив Ісаєва з «посилочкою» й рвонувся з місця. Він забув, що прив'язаний ременями, і тому впав у крісло, і навколо нього засміялися.

— Ходімо до мене в салон, — сказав Ісаєв, — треба поговорити.

Ісаєв не поспішаючи рушив у свій салон, але зупинився, бо Айсман закричав:

— Ні, Штірліц, ні! Вона зараз! Зараз!

У літаку стало тихо, до Айсмана підбігли дві довготелесі стюардеси — вони подумали, що йому погано.

— Коли? — спитав Ісаєв. — Над Німеччиною?

— Над Альпами! Але то раніше, з тим рейсом — над Альпами. А зараз — прямо тут! Це ж для того рейсу!

— Тоді в нас є десять хвилин, а мені більше й не треба. Ходімо, в першому салоні немає людей, побалакаємо.

Айсман кинувся слідом за ним, відштовхнувши стюардес. Обличчя його стало блідим, на лобі виступив піт. Він завжди боявся літати, він до болю ясно уявляв собі, як літак розвалюється в повітрі і він, Айсман, аж п'ять хвилин летить униз, щоб ударитися об маленьку синю землю, і це страшне видіння перестало бути нав'язливим кошмаром, а стало близькою й жахливою дійсністю.