Бомба для голови

Про це Ганс Дорнброк не знав. Він не знав також, що, коли Люс працював над новою картиною, знімалося практично два фільми. Один робив Люс, а другий — люди, запрошені Айсманом; фіксувалися всі кроки режисера; знімали, здавалося б, найнезначніші дрібниці — навіть такі, як організація масовок його асистентами: вони примушують своїх акторів підігрувати в юрбі, щоб вийшов погрібний Люсу ефект, чи прискіпливо вишукують факти без попередньої їх «організації».

Як справжній художник, Люс був одержимий і довірливий. Це й повинно було його погубити. Він про це не знав, він же не працював у гестапо, де зберігалися матеріали на провідних кінематографістів та письменників рейху; про це довелося пригадати Айсману, і від цього спогаду він мав велику втіху…

— Любий мій, ніжний, добрий… Люс, рідний, я не можу… Ти мусиш зрозуміти. Ти не повинен був навіть приїздити до мене з цим. Ти розумієш, до чого це може призвести… Діти лишаться без матері, я ніколи не зможу їм нічого довести… Я ж не скажу їм, що покохала тебе, а їхнього батька розлюбила давно і що ми просто підтримуєм видимість сімейного життя… що все в нас паскудно, гидко… Вони так люблять батька.

— Я не просив би тебе про це, Ежені, коли б не потрапив у пастку… Щось сталося, розумієш? Мене взяли в пастку…

— Мої батьки теж не зможуть зрозуміти мене, вони такі люди, Люс…

— Пробач мені… ти права, я не повинен був приходити до тебе з таким проханням… Просто я опинився в безвихідному становищі. Я розгубився.

— Ти не назвав мене?

— Я не назву тебе. Я зніму своє показання… Точніше, це не було показання. Це була розмова…

— Коли б ти любив мене, ти не згадав би мого імені навіть у розмові.

— А коли через те, що ти не хочеш давати показання, я попаду в тюрму?!

— Я провела з тобою ніч, Люс… Це неможливо, зрозумій… Я ж не шлюха з вулиці… Я захопилася тобою, але ти — це моє, і ніхто ніколи не повинен про це знати…

— Я — це твоє, — повторив Люс, — ти помітила, ми весь час говоримо кожний про себе…

— Я кажу зараз не про себе. Я кажу про дітей. Пробач мені, можливо, я сентиментальна німецька квочка, але я…

— Я такий же сентиментальний німецький батько. Тут ми квити. Бувай здорова, Ежені, постарайся на мене не гніватись.

— Якби ти любив мене, то не сказав би зараз так жорстоко.

— Невже? Можливо. Але ми щось не дуже говорили про любов. Ми нею займалися. Мабуть, це дуже погано. Тобі погано вдома, і мені погано, і ми вирішили спробувати обманути самих себе. А в цьому не можна обманювати, бо тоді починається свинство… Ну, я піду. А то наговорю ще якоїсь гидоти. Єдине, на що я не мав права, — то це слухати тебе, коли ти розповідала мені, який у тебе негідник чоловік, який він жорстокий з тобою і як він зраджує тобі з повіями… Нора, мабуть, каже про мене те саме.

Люс підвівся і, не попрощавшись, пішов. Він їхав по місту на величезній швидкості, і вітер шарпав його волосся, і це було все, що він сприймав зараз у світі, — вітер, який шарпав його волосся.

«У стовп, — ліниво і якось відчужено думав Люс, — і кінець. Досить. Я навіть болю не відчую — машина вибухне… Хто може зрозуміти, як стомлюється художник? Кожна картина — це муки. Навіть коли зраджуєш себе заради грошей. І зрадницький фільм треба зробити так, щоб у ньому була завершена логіка зради, сюжет зради і щоб це сподобалося глядачам-зрадникам… Добре, що вона зараз мені все сказала… Хоч не буде ілюзій! — Я — куля на зльоті. І треба признатися собі в цьому. Тому зараз треба повернутися до прокурора і показати зуби, а не шукати стовпа. Хоча це ж він закликав показувати зуби? Він теж грає якусь свою гру, ця стара сволота».

Після того як Люс зробив додаткові повідомлення Бергу і, зокрема, сказав, що ніякої жінки з ним у ту ніч не було і що він був сам, Берг обвинуватив його в лжесвідченні, прихованні фактів у справі загибелі Дорнброка і, для того щоб слідство могло дійти нормально, виніс постанову про його арешт.

— Алло, з’єднайте мене з Венецією, острів Кіпріані, пансіонат Корачіо, фрау Люс. Так, негайно. — Берг обернувся до секретарки й попросив: — Перевірте ще раз, щоб розмова записувалася на плівку. Цю розмову я прилучу до справи… Так, так, слухаю вас! Добре, я почекаю. — Він знову обернувся до секретарки.

— Я перевіряла тричі, пане прокурор… Усе гаразд. Диктофон підключено до мережі.

— Добре, — пробурчав Берг. — Вона зараз на пляжі. Це поруч, по неї пішли. Знає, що чоловік у тюрмі і лежить на пляжі… Чудеса, правда?

— Як він поводиться в камері, пане прокурор? — не стрималася секретарка — вона знемагала від цікавості.

— Добре, — відповів Берг. — Він поводиться пристойно… Алло! Так, так! Фрау Люс, здрастуйте! Прокурор Берг. Я дзвоню до вас ось з якого приводу… Вже читали? Ясно. Скажіть, фрау Люс, що ви зберігали в своїй шкатулці в спальні?

— Він отруївся саме тим порошком? — після довгої паузи спитала Нора Люс.

Берг з полегшенням відкинувся на спинку крісла й навіть підморгнув секретарці.

— Ні, ні, — сказав він, — не тим. Отже, порошок, який був у шкатулці, належав вам?

— Так.

— Ваш чоловік знав про нього?

— Ні. Я не знаю, що відповісти… Як мені треба відповісти, щоб це не обернулося проти Люса?..

— Відповідайте правду. Отже, він не знав про те, що ви зберігаєте в своїй шкатулці ціаністий калій?

— Ні.

— Де ви його взяли?

— Я не можу говорити про це… Нас дуже багато людей чує.

— Я пред’явлю обвинувачення тим, хто спробує розголосити нашу розмову, а це можуть зробити тільки телефоністки нашого й вашого міжнародних вузлів. Їхні номери ми занесли в протокол, так що говоріть спокійно. Де ви взяли цей порошок?

— А може, ми поговоримо, коли я повернуся до Берліна?

— Якщо потрібно буде, я викличу вас на допит. Отже, де й коли ви дістали цей порошок?

— Мені дістав цей порошок мій друг.

— Друг? Який друг? Навіщо? Ви його просили про це?

— Ні! Я неправильно сказала. У мене є друг. Він лікар. Я була в нього в кабінеті і там узяла порошок. У нього був відкритий сейф, і я взяла цей порошок. Він нічого не діставав мені… Я сама…

— Як звуть вашого друга?

— Я не назву вам його імені.

— Тоді я скажу вам, що вашого чоловіка заарештували саме тому, що у вашій шкатулці знайшли отруту! І якщо ви не відкриєте мені зараз ім’я вашого друга і його адресу, я не обіцяю вам скорого побачення з чоловіком. Навіть коли в цьому тепер не зацікавлені ви, то ваші діти, я думаю, будуть дотримуватись іншої точки зору.

Той чоловік, у якого я взяла порошок, ні в чому не винен!

— В організмі покійного Ганса Дорнброка знайшли ідентичну отруту. А загинув він у вашій квартирі. Мені треба побачити цього вашого друга й спитати його, скільки саме порошку в нього зникло і як він приховав цю пропажу від властей!

Обличчя Берга зараз було люте. Напружено прислухаючись до тугого, монотонного мовчання, він швидко кутуляв нижньою щелепою, ніби жував свою несолону котлетку.

Фрау Люс запитала:

— Я прочитала в газетах, що мій чоловік тієї ночі, коли загинув Ганс, був у якомусь кабаку. Словом, він не ночував дома. От нехай він і постарається вам пояснити, навіщо й чому в моїй шкатулці була отрута. Один-єдиний пакетик. Усе. Більше я вам нічого не скажу…

І вона повісила трубку.

Берг підвівся з-за столу. Він ходив по кабінету, страшенно обурений:

— Слинько! А ще береться робити фільми проти наці! А дві шлюхи зраджують його, і він не може з ними впоратись! Одна спокійно сидить на курорті й жде, поки її чоловіка судитимуть, а друга… Лотта, викличте машину… А втім, ні, не треба. З’єднайте мене з фрау Шорнбах… Я дуже не люблю бути спостерігачем, особливо коли чоловіка топлять не в морі, а в відрі з бабськими помиями!

Він підійшов до телефону — фрау Шорнбах була на проводі.