Експансія-I

— По-перше, кожен, хто виконував свій обов'язок перед рейхом, був з Гітлером. По-друге, я не дуже люблю брехати. Так, я служив у розвідці, так, я, доктор Брунн, виконував свій обов'язок, яку тут придумаєш історію?

— Дуже просту. Я можу сказати Ерлу, що ви підтримували Штауфенберга і всіх тих, хто хотів знищити Гітлера влітку сорок четвертого. Так, скажу я йому, доктор Брунн справді був співробітником військової розвідки, але він ніколи не був в нацистській партії…

— Він вам повірить?

— А йому нічого не лишається робити. Йому потрібні люди, добре освічені люди, а таких в Іспанії немає, розумієте? Іспанці не люблять вчитися, їм аби пофантазувати та побазікати…

— Вони не вчаться тому, що курс в університеті коштує десять тисяч песет.

— Коли людина хоче вчитися, то знаходить будь-які можливості, — розлютившись, відповів Кемп. — Є народи, котрі запопадливі до знань і до роботи, а є ледарі; іспанці — ледарі.

— А французи?

— Не треба перевіряти мене, — Кемп знову засміявся, обличчя його стало лагідне, розслаблене, і Штірліц відчув, скільки зусиль потрібно було цій людині, щоб так різко зламати себе; напевне в нього на язиці крутилась відповідь, подумав Штірліц, і я знаю його відповідь, зміст її зводиться до того, що французи теж недолюдки: бабії й п'яниці; звичайно, вони не таке бидло, як слов'яни чи євреї з циганами, але все одно вони неповноцінні, варто подивитися на їхні брудні базари, на обшарпані стіни їхніх будинків, на їхніх жінок, безсоромно-розмальованих, у коротеньких спідничках, усі до єдиної шлюхи…

— Я не дуже вмію брехати, Кемп, ось у чому штука. Будь-хто, якщо він не безнадійний дурень, одразу зрозуміє, що я брешу. Ану, проговоріть мені те, що ви хотіли сказати цьому самому американському ділкові…

— Ну що ж, спробую… Тільки не перебивайте, я ж імпровізую… Дорогий містере Джекобс, я зустрів мого давнього знайомого доктора Брунна, чудовий лінгвіст, знає англійську, іспанську, трохи розуміє й по-німецьки, — посміхнувся Кемп. — Дипломований філолог, чесний німець, утік на Захід від російських полчищ… Під час війни виконував свій обов'язок на передових ділянках битви… Зараз живе тут, поки що не прийняв жодної з тих пропозицій, з якими до нього зверталися іспанські й британські фірми…

— Давайте розділимо проблему, — посміхнувся Штірліц. — Перше: ваша імпровізація… Я не знаю американці в, але я досить ретельно вивчав Секста Емпірика. Він говорив мудрі речі, приміром, при відсутності чіткого критерію стає неочевидним і справжнє, а розходження в думках про істину спричиняє до стримування від судження. Коли б ви розповіли мені, Джекобсу, історію доктора Брунна, я б утримався від рішення, тобто я не взяв би його, Брунна, на роботу. Так, так, саме так, Кемп… Послухайте, ви ж мені обіцяли ще одну пляшку… Думки бігають… Але це не страшно, ми їх візьмемо в кулак… Ви вмієте брати свої думки в кулак? — спитав Штірліц і навалився грудьми на стіл. — Умієте. По очах бачу. Я хоч і п'яний, але все одно можу аналізувати ваші слова… Ага, на чому я зупинився?

— На тому, що я обіцяв вам ще одну пляшку.

— Це буде дуже люб'язно з вашого боку. Тільки я випив би краще каталонського… Якщо, звичайно, можна.

— Можна, все можна, Брунн. Дон Феліпе! Вина моєму другові!

— Я не ваш друг. — Штірліц різко відсунувся і, розгойдуючись, вперся очима в Кемпа. — Всі мої друзі загинули. Я сам-один. У мене немає друзів, ясно? Не думайте, що я нічого не розумію. Я пам'ятаю, з чого почав. З моєї історії, яку ви імпровізували. Все це дурниці… Так, саме так, дурниці. Я не повірив би жодному вашому слову на місці вашого Джонсона…

— Джекобса.

— Ну гаразд… Джекобса… Не вважайте його ідіотом лише тому, що він представник наймолодшої нації світу. Молодість — це достоїнство, а старість — лихо. Ми представники старої нації, тому й просвистіли війну. Ми звикли до дисципліни зверху донизу… Як олов'яні солдатики… А вони, американці, емпірики. Тепер про друге… Що, мовляв, я не прийняв пропозиції від якихось там фірм… Безглуздя… І хіба в нього немає телефону, в цього Девіса?

— Джекобса…

— Тим більше… Чи він не може подзвонити в ті фірми, які ви будете змушені йому назвати? І запитати, хто, коли й де пропонував мені роботу? Зараз я вас залишу на кілька хвилин. — Штірліц, хитаючись, підвівся й пішов у туалет; там він пустив воду, підставив голову під холодний струмінь, розтер обличчя хрустким, туго накрохмаленим рушником; ми тут перші відвідувачі, подумав він, до рушників ще ніхто не торкався; Кемп не може не клюнути; по-моєму, я підставляюсь йому досить вдало, і йшов я сюди прямо, не хитаючись, тільки трохи поплив, коли встав; я граю спиною спробу зібратися, я це вмію. Не хвастайся, сказав він собі, усе непросто, ти й досі не розумієш, що відбувається, і не можеш навіть уявити, що тебе жде, а тебе жде щось, до того ж сьогодні, це точно… А чому ти не допускаєш імовірності його версії? — спитав себе Штірліц. Ти зовсім відкидаєш можливість того, що він справді запросив тебе сюди сам по собі? Німець — німця? Так, я відкидаю цю ймовірність; коли б він запросив мене сюди як одноплемінника, він би розповів про себе; інакше — відкрито й зацікавлено — розпитував би про мою історію, він би по-іншому поводився, у ньому зараз відчувається напружена скованість. Він до чогось готується. Це безсумнівно. Я запропонував йому розмін фігур, він відмовився. Чому?

Штірліц почув близький шум машини, різке скрипіння гальм, удари дверцят, схожі на далекі постріли з дрібнокаліберної гвинтівки.

Ось воно, сказав він собі; це, напевне, приїхав той голубий «форд», який мав бути «за чотири хвилини». Нічого собі чотири хвилини! Хороша американська точність. Але чому той, який назвав себе Джонсоном, так цікавився якимось Барб'є? Теж не за правилами. Чорт його знає. Може, розробили комбінацію, в яку хочуть заплутати мене. Смисл? Я не знаю, відповів він собі, я не можу зрозуміти їхньої логіки… Коли вони вели розмову з Карлом Вольфом чи з Шелленбергом, то дбали про стратегічні інтереси, але завпеди підкреслено гребували контактами з нацистами такого рівня, яким вважають мене. Навіщо їм падло? Що їм можуть дати штандартенфюрери? За кожним з них тягнеться шлейф злочинів, який зобов'язує американців відправляти їх у Нюрнберг, на лаву підсудних. Звідси не можна вивезти людину в Нюрнберг, франкісти не допустять, брати фюрера, союзники рейху.

Він побачив своє відображення в дзеркалі; господи, як постарів, скільки сивини й зморщок, мумія, а не людина: висох, одні кістки та шкіра, костюм пом'ятий, теліпається, як на вішалці, сором.

Штірліц повернувся в темний сарай; за столиком біля дверей сиділи два чоловіки; на Штірліца вони навіть не глянули, захоплені розмовою.

— А вина все ще немає? — голосно спитав Штірліц; Кемп приклав палець до губів, зробив це професійно, ледь помітним, легким жестом.

Штірліц зіграв переляк, наблизився до Кемпа, перейшов на шепіт:

— У чому справа?

— Ви не знаєте того, що сів до вас спиною? — Кемп кивнув на столик біля дверей.

— Звідки ж мені його знати, коли я тільки-но почав ходити по місту?

— Давайте розплатимося й поїдемо до мене. У мене є і вино, і м'ясо…

— А хто той, кого так ви злякались?

— Я не злякався його. Чому я маю його лякатися? Просто я дуже не люблю червоних. Цей чоловік був тут л республіканцями, Хорст Ніпс, відсидів своє в таборі у Франко, а зараз працює з французами, представляє банк «Креді ліонез». Ходімо звідси, ходімо, Брупн.

Ось на кого вони мене вивели, зрозумів Штірліц, на республіканця. Не треба йому було називати банк, навіщо вже так розжовувати?! Треба було назвати ім'я і потім стежити за тим, як я шукатиму до нього підхід. Так, мабуть, мене привезли сюди саме для того, щоб назвати прізвище Хорста Hiпca. Але чому він приїхав сюди, як на загад? А що коли Ніпс опинився тут випадково? Що коли справді був з республіканцями, а потім сидів у таборі Франко? Будь усе тричі прокляте; не світ, а величезна пастка, де не можна вірити нікому і ні в чому. Якщо Ніпс республіканець і працює з французами, це найнадійніший канал зв'язку з домом. Що йому, важко переслати мого листа в наше посольство в Парижі? Я начебто трохи сп'янів. Чи розгубився.