Експансія-I

Підійшов дон Феліпе з великим дерев'яним підносом, на якому лежали п'ять чудових рибин, ледь присмажених; синьо-червоні цяточки по боках було чітко видно, дуже добра форель, високогірна, прекрасно приготовлена, бачиш, що їси.

— Красиво, правда? — сказав дон Феліпе. — Сам любуюсь; готую й любуюсь.

— Розкішно, — погодився Штірліц. — Навіть якось незручно відправляти таких красенів у шлунок.

— Нічого, — усміхнувся Кемп, — відправляйте. Для того їх і ловлять. Коли б їх не ловили, то цей вид вимер би. Спробуйте-но не стріляти зайців. Епізоотія, мор, загибель. Нехай виживуть найсильніші, закон розвитку. Я їв форель у долині; зовсім несмачне м'ясо, воложисте, трухле; бо там риба живе без боротьби, вироджується…

Штірліц впорався з першою тручею, випив андалузького тінто, блаженно примружив очі, відкинувся на спинку грубо збитого дерев'яного крісла й заговорив:

— Якщо спроектувати вашу концепцію на людську спільність, тоді світ жде слов'янсько-єврейська окупація. Їм найбільше перепало, наша з вами батьківщина прямо-таки полювала на представників цих племен — без ліцензій, у будь-яку пору року, незалежно від статі й віку.

Кемп налив вина в склянки, Штірліцу — повну, собі — половинку, посміхнувся:

— Нічого, постараємося самозберегтись. Сили для цього є.

— Не видавайте бажане за дійсне.

— Я інженер, а не політик, мені це протипоказано.

— Інженери не вміють протистояти окупації, Кемп, це якраз випадає на долю політиків. Або військових. Яке ваше військове звання?

— А ваше? Труча прохолоне, а вона смачна, поки гаряча.

— Правильно, — погодився Штірліц. — Я зовсім забув. Ви мене втягуєте в суперечку, а я страх як люблю сперечатися, забуваю й про їжу.

Він узявся за другу рибину; обсмоктав навіть очі; дон Феліпе, який сидів біля свого величезного каміна, помітив, що кабальєро їсть рибу як людина, котра знається на тручі, браво, якби був капелюх — зняв би.

— Ви помітили, — сказав Штірліц, — що іспанців насамперед непокоїть, як сказано чи зроблено; що в них завжди на другому місці; трагедія народів, пригнічених абсолютизмом, позбавлених права на самовираження в ділі…

— Абсолютизм рейху не заважав нам побудувати за п'ять років найкращі в Європі автостради й найпотужнішу промисловість, — озвався Кемп. — Це не пропаганда, це визнають навіть вороги.

— А ще вони визнають, що в рейху була карткова система, І за кожне сумнівне слово людей саджали в концентраційний табір…

— Ну, знаєте, зараз у цьому найлегше звинувачувати фюрера. Завжди звинувачують тих, хто не може захиститись. Ви ж знаєте, що відбувається у Нюрнберзі… Помста переможців. Ми самі писали один на одного доноси, ніхто нас не силував. Така вже ми нація, нічого не вдієш.

Приступивши до третьої рибини, Штірліц знизав плечима:

— Так, дивна нація… При паршивих соціал-демократах доносів не писали, мали змогу говорити відкрито, а прийшов фюрер — і нація змінилася, шістдесят мільйонів донощиків…

— Ось тепер я зрозумів, як ви ставитесь до Гітлера.

— І правильно зробили, — відповів Штірліц. — Коли б він не зачіпав Лондона і Вашінгтона, у нас були б вільні руки на Сході. Ніхто ще за всю історію людства не вигравав війни на два фронти.

— Невже? — Кемп знову налив Штірліцу тінто. — А Росія? У вісімнадцятому році в неї було не два фронти, а трохи більше.

— Це непорівнянні категорії. Росіяни проголосили інтернаціонал знедолених, незалежно від національної ознаки за ними стояли пролетарі всього світу. Наш рух був національний, тільки німці, нікого, крім німців.

— От у цьому й була певна помилка Гітлера.

— Хіба? — здивувався Штірліц. — Ви вже змогли витиснути із себе страх? Чудово; заздрю; я й досі боюсь дозволити собі думати про якісь речі; інерція державного рабства, нічого не вдієш… А навіщо я взагалі розмовляю з вами про це, Кемп? Ви напоїли мене, і я розв'язав язик. Та хай йому чорт, налийте ще, га? Глядіть, я можу заспівати. Я співаю, коли п'яний. Правда, я зрідка буваю п'яний, тут жодного разу не був, немає грошей, а зараз я розважаю душу, спасибі вам. А чому ви не замовили собі тручу?

— Я люблю м'ясо.

— А ви ж сказали, що тут чудове м'ясо!

— Коли б я хотів їсти, — сказав Кемп, приховуючи роздратування, — повірте, я замовив би собі.

— Налийте мені ще, га?

— З радістю. — Кемп знову посміхнувся. — Гарне вино, правда?

— Еге ж, — погодився Штірліц і, допивши вино, взявся за четверту рибину. — А тепер переходьте до діла. Ви дуже довго хитрували, Кемп. Тільки не кажіть про випадкову зустріч, не треба, я аж надто довго працював у розвідці, щоб повірити в це. Я був би радий повірити, я щасливий, що маю змогу дістати роботу в ІТТ, але не можу повірити вам, розумієте? Не можу, та й годі, будь ласка, не сердьтесь на мене за це. І потім, коли я п'яний, я легко ображаюсь, а тому стаю агресивний.

ІНФОРМАЦІЯ ДЛЯ РОЗДУМІВ — ІТТ

(1927–1940)

Долі людей залежать від крутих поворотів історичного розвитку так само, як і моральні категорії, що визначають духовне обличчя людини, висунутої силою закономірностей і випадковостей до лідерства в тому чи іншому регіоні світу; це поширюється і на діячів науки, бізнесу, культури, адже політика неможлива без цих іпостасей суспільного й ділового життя планети.

Був би Сосенс Бен блискучим філологом, якби не почалася перша світова війна. Воно й зрозуміло, син датчанина і француженки, він змалку знав мову батьків; оскільки батько його був почесним консулом Франції на Віргінських островах, юнак легко вивчив німецьку та англійську, бо острови були перевалочною базою суден — і не тільки риболовецьких. Батько послав Сосенса на Корсіку, хлопчик повинен знати діалект, на якому говорив великий імператор; тільки після цього він дозволив йому переїхати в Париж; там молодий Бен шукав собі тему для захисту зваппя магістра, але на той час Білий дім заплатив Данії тридцять мільйонів доларів, Віргінські острови стали власністю Сполучених Штатів, а Сосенс — їхнім громадянином. Саме це дало йому можливість поїхати в Пуерто-Ріко й розпочати там торгівлю цукром, приглядаючись до того, що відбувається на його новій батьківщині; а відбувався тоді бум у засобах зв'язку; майстри робити зиск, північні американці швидше за всіх зрозуміли, який важливий телефон у системі діла, що об'єднує країну не словом, а загальнонаціональним вузлом бізнесу.

Зразу ж після війни Бен організував невеличку компанію з претензійною назвою «Інтернейшнл телефон енд телеграф» із штаб-квартирою в Пуерто-Ріко і на Кубі, Там, досконало вивчивши іспанську, він обкатався і в двадцять третьому році, після путчу іспанського диктатора Прімо де Рівери, який запросив іноземні монополії взяти участь у реконструкції країни («Наша революція, — говорив Прімо де Рівера, — стала можливою лише тому, що брати в Італії на чолі з дуче фашизму Муссоліні довели свою життєстійкість»), опинився в Мадріді.

Коли ти не готовий до Іспанії, не сподівайся на успіху країна, що вигнала — в епоху інквізиції — арабів та євреїв, які дали їй учених, купців та лікарів, і через це відкинута в своєму розвитку назад не на одне століття, немовби несла на собі печать прокляття: минула велич канула в небуття; колись велика держава займала тепер місце на задвірках, стала опудалом Європи, її хворою дитиною; але претензії лишалися колишніми, імперськими.

Бен зміг — на відміну від десятків своїх інших конкурентів — так повестися в Мадріді, так замилити очі іспанцям, запопадливим до розкоші, що організував філіал ІТТ, назвавши його «Компанія телефоніка де Еспанья», президентом її призначили не когось там, а графа Оргаса, ім'я якого стало хрестоматійним не через заслуги його роду, а лише тому, що образ одного з них намалював Ель Греко, великий іспанець — духом, прийшлий грек — по крові.