Страница 13 из 133
— В якому році ви зустрічали Барб'є востаннє? — повторив своє запитання Джонсон.
— Думаю, що в сорок третьому році.
— Де?
— Мабуть, на Принц Альбрехтштрасе, у головному управлінні імперської безпеки.
— Йому хтось протегував у тому приміщенні?
— Не знаю. Навряд.
— Чому «навряд»? — так само, не обертаючись, поцікавився той, що вів «шевроле».
— Так мені здається.
— Це не відповідь, — зазначив Джонсон. — Я думаю, ви належите до породи логіків, слово «здається» їм не пасує.
— Я — чуттєвий логік, — відповів Штірліц. — Я, наприклад, відчуваю, що моя ідея з кочінільяс вам не до смаку. Мені так, принаймні, здається. Відчуття я перевіряю логікою: далі чи аж до самої Сієрри, немає жодної кав'ярні, де давали б кочінільяс, але до Сієрри ми навряд поїдемо, бо у вас тільки четверть бака бензину.
— У багажнику три каністри, — заперечив той, що вів машину. — Слава богу, тут продають бензин, не нормуючи, як у вашій паршивій Німеччині.
— Даремно ви так про державу, з якою вам доведеться налагоджувати відносини.
— Побачимо, — сказав Джонсон. — Усе залежить не від нас, а від того, як ви, німці, будете поводитись.
Штірліц посміхнувся:
— «Поводяться» діти в початкових класах піко/и. До народу таке слово не застосуєш.
— До переможених — застосуєш, — зауважив Джонсон. — До переможених застосувати можна все. Зараз ми висадимо вас, і коли вас підбере блакитний «форд» — це буде хвилини через чотири, — будь ласка, пам'ятайте, що до переможених можна застосовувати все. Це у ваших же інтересах, містере Бользен.
Машина різко звернула на всіяний щебінкою путівець, від'їхала метрів зі сто і зупинилась. Джонсон вийшов, витяг з кишені пачку сигарет і прикурив, пихнув білим димом і, чомусь зітхнувши, сказав:
— Вилазьте, Бользен.
— Дякую, Джонсон.
Він виліз повільно, відчуваючи біль у попереку; потягнувся, захрустіло; страху не було; досада; немов він був винен у тому, що сталося; а що, власне, сталося, запитав себе Штірліц; якби вони хотіли прибрати мене, цілком могли зробити це в машині; але навіщо тоді всі ці фокуси з викликом сюди? Побоюються Пуерта-дель-Соль?[9] А що? Можуть.
Джонсон з підстрибом упав на заднє сидіння, суворий хлопець зі шрамом рушив з місця так різко, що «шевроле» навіть присів на задок і, розвернувшись зі скрипом, понісся на шосе.
… Минуло десять хвилин; дивно, подумав Штірліц; автобус тут ходить раз у день, і то не завжди; зрештою хтось-таки підкине до міста; але навіщо все це? Смисл?
Погано, якщо в мене від цих нервових перевантажень знову ломитиме поперек, як раніше; спробуй пролізти з таким болем через Піренеї, не вийде. А через Піренеї лізти доведеться, іншого виходу немає. Сволота все-таки цей Зоммер, дає гроші всього на тиждень; навіть на автобус до Лериди доведеться відкладати ще місяців зо три. Знову ти думаєш як росіянин — «місяців зо три». А як же мені інакше думати, заперечив сам собі, як-не-як росіянин, змішаний з українцем; німець точно знав би, що відкладати йому доведеться два місяці і двадцять дев'ять днів. А ще точніше: дев'яносто днів, тільки ми дозволяємо собі це безвідповідальне «місяців зо три»; вольниця, анархія — матінка порядку… Ні, відкладати доведеться довше. Від французького кордону іде поїзд; якщо мене не арештують як людину без документів — не ватіканську ж липу їм пред'являти, та й ту відібрали — потрібно щонайменше ще тридцять доларів, інакше я не доберуся до Парижа; будь-яке інше місто мене не влаштовує, тільки в Парижі є наше посольство; чому їх цікавив Барб'є? Я справді бачив його кілька разів; кат другого ешелона, позбавлений будь-яких сантиментів. «Я ненавиджу комуністів і євреїв не тому, що цього вчить нас фюрер, а просто тому, що я їх ненавиджу». Так, саме так він сказав Холтофу, а той передав Штірліцу, поки ще Мюллер не став підозрювати його; здається, це був листопад сорок четвертого, так, саме так.
Штірліц вийшов на шосе — жодної душі; не подобається мені все це, подумав він; дивна гра; перевіряли на злам, чи що? Документи вони могли відібрати інакше, для чого потрібен був такий пишний спектакль?
Мимо Штірліца пронісся старий «паккард», прикрашений клаксонами, з якимись наклейками і дуже довгою антеною; напевне за кермом іспанець, тільки вони так прикрашають свої машини, американці ставляться до транспорту як хороший вершник до коня: заливають найкращий бензин, часто міняють мастила і віддають щомісяця на шприцювання; миють машини рідко; найважливіше швидкість і надійність, а не краса; це для жінки важливо бути красивою; іспанець про мотори має приблизне уявлення, їм тільки поговорити б, це — хлібом не годуй; а ще — страшенно полюбляють робити припущення і ділитися здогадками; а втім, це їхня не вина, а біда; жертви суспільства, позбавленого інформації, зацензуровані понад міру, поворухнутися не можна, суцільні заборони.
Друга машина була переповнена пасажирами. Штірліц навіть не піднімав руки.
Третя машина, з великими літерами на дверцятах «ІТТ», загальмувала; водій запитав досить поганою іспанською:
— Вам куди?
— До Мадріда, — відповів Штірліц.
— Сідайте підвезу.
І по тому, як він сказав це, Штірліц зрозумів, що водій — німець.
— Ви родом з Берліна? — поцікавився Штірліц своїм чеканним хохдейч.
— Чорт забирай, так! — водій засміявся. — Але я звідти виїхав ще в тридцять дев'ятому… Ні, ні, я не емігрував, просто ІТТ перевела мене в свій тутешній філіал. Ви теж німець?
Штірліц посміхнувся:
— Та ще й який!
— Давно в Іспанії?
— Та як вам сказати…
— Можете не говорити, якщо не хочете.
— Я тут бував досить часто, ще з тридцятих років.
— Хто ви за фахом?
— Трудно відповісти однозначно… Учився багато чого… Вважайте мене філологом.
— Це як? Перекладач?
— Можна сказати й так. А що, ІТТ потрібні перекладачі?
— І вони також. Але насамперед нам потрібні німці. Хороші німці.
ШТІРЛІЦ-V
(Мадрід, жовтень сорок шостого)
— А що ви розумієте під висловом «хороші німці»? — запитав Штірліц. — По-моєму, всі німці — хороші, чи не так?
— Гідна відповідь.
— Це не відповідь. Скоріш уточнювальне запитання.
— Ще не настав час відповідати на запитання, а тим більше уточнювати. До речі, мене звати Франц Кемп, я інженер, очолюю сектор у відділі організації нових ліній на Іберійському півострові.
— А я Гельмут Брунн, дипломований філолог.
— Дуже приємно, пане Брунн.
— Дуже приємно, пане Кемп.
— Де ви живете?
— У центрі. А ви?
— На кальє Леон.
— В напрямку до Аточе? Біля Санта Марія-і-Каньїзарес?
— Саме так.
— Чому ви поселились у тому районі? Він занадто іспанський. Гамірно, багато всякого люду.
— Люди ІТТ повинні жити в гущі того народу, серед якого вони працюють.
Штірліц посміхнувся:
— Це директива?
— Загалом так. Неписана. Хочете чашку кави? Пригощаю.
— Дякую. З радістю.
— Тут є з'їзд на путівець, там чудова кав'ярня дона Феліпе. Не були?
— Навіть не чув.
— Простий селянин, але з головою американського бізнесмена. Він знає, що всі іспанці найдужче люблять таємницю, а від своїх жінок у місті нема де сховатись. Франко розігнав усі борделі, так дон Феліпе купив старий сарай за безцінок, приймає гостей при свічках, має дві кімнати для побачень, загрібає величезні гроші, фінансовий нагляд поки ще до нього не добрався, згадаєте моє слово, стане мільйонером…
Кемп звернув на путівець.
«Чому така курява всюди в Іспанії? — подумав Штірліц. — Однакова на півночі, на півдні, сході й заході. Дивовижно червонувата, і сонце в ній здається феєричним, наче на картині жаху; останній день цивілізації; мабуть, стара земля, скеля Європи; тільки в Росії є тихі піщані дороги в соснових лісах без жодної пилинки, та ще в Естонії, більше піде такого нема.
9
Пуерта-дель-Соль — площа в Мадріді, на якій містився штаб таємної поліції Франко (ісп.).