Експансія-I

Але всі розуміли, що справу вирішить позиція Кремля, бо престиж країни, яка зробила такий неймовірний за своїм значенням внесок у торжество перемоги людства над гітлеризмом, був тим фактором, що обумовлював багато рішень у світі, — не тільки конкретно це.

Громико одержав телеграму з Кремля вночі, напередодні голосування, результат якого був загалом вирішений, бо в кулуарах усі були переконані, що Росія проголосує за те, щоб Організація Об'єднаних Націй підняла свій стяг в одній з європейських столиць.

Але Сталін круто повернув, доручивши радянській делегації підтримати американську пропозицію, тобто погодитися з побажанням Білого дому, щоб нове світове об'єднання націй розмістилося в Сполучених Штатах.

Пояснюючи позицію Москви — певною мірою несподівану, — Кремль у своїй вказівці Громико зосередив головну увагу на тому, що традиційний американський ізоляціонізм — доктрина Монро не в цьому столітті народилася! — є течія суто реакційна, небезпечна для нинішньої світової тенденції; треба зробити все можливе, щоб молодий колос ие замкнувся в собі самому, треба докласти всіх зусиль, щоб американці не відчували своєї відірваності від проблем Європи, Азії та Африки, треба зробити так, щоб ідея «окремості» Сполучених Штатів, така бажана традиціоналістам-консерваторам, зжила сама себе: епоха науково-технічної революції зробить землю маленькою і спільною, причому чим далі, тим швидше: якщо можна зрозуміти чи навіть передбачити швидкості існуючих двигунів, то думку вчених не передбачиш, а шлях від ідеї до її практичної реалізації став стрімкий і не піддається розрахункам найсміливіших футурологів.

Ось чому Молотов був такий лагідний у тій важкій розмові з Труменом — треба зробити все, щоб в Америці не переміг дух ізоляціоністів, це ж так традиційно для них; егоцентризм, замкненість в самих собі, неприйняття простої істини, що, крім Америки, на земній кулі є й інші континенти, інші традиції, інші культури…

І знову, вкотре вже, посол згадав холодні очі Трумена, коли той невідривно дивився на Сталіна в Потсдамі під час обговорення питання про репарації, які мала виплатити Німеччина. Йшлося про відшкодування, мабуть, не більше п'яти відсотків тих збитків, що їх завдали гітлерівці Радянському Союзу, але який же непорушний був Трумен, який пихато-холодний був він, коли радянські представники мотивували справедливість такої вимоги: півтори тисячі кілометрів — від Бреста до Москви — були зоною випаленої землі; скорботно височіли обвуглені руїни Смоленська, Севастополя, Сталінграда, Новоросійська, Києва, Мінська.

… Відмові на справедливу вимогу росіян надавали форми витонченої, у чомусь навіть співчутливої, але чим витонченішою й скорботнішою була відмова Трумена та Етлі, що приїхав у Потсдам замість Черчілля, який програв вибори, тим похмуріший ставав Сталін, він якось сказав своїм колегам:

— Мабуть, нам треба буде пройти між Сціллою державного приниження і Харібдою економічної блокади, котрою нас хочуть узяти за горло. Якщо в двадцятому вистояли, то, вважаю, тепер вистоїмо, хоча думати є про що, тим паче, мені здається, президент Трумен вирішив полякати нас атомною бомбою. Хоч лякати нас — недалекоглядно, покажемо зуби, чи варто дратувати росіян?

Громико походив по своєму невеликому кабінету, знову зупинився біля вікна, припав лобом до скла — воно було прохолодне, всі інші речі немов увібрали в себе липку тяжкість денної виснажливої спеки.

Побачив обличчя мами, «професора» — так її звали в селі, «тітка Ольга — професор», — і старий і малий йшли за порадою, бо сама книжку любила і дітям цю пристрасть зуміла передати; почув її тихий голос — до останньої хвилини живе в людині голос матері, немов «та нить, що з'єднує віки»: «Синку, якщо люди одне до одного тягтимуться з відкритим серцем, а не зі злом за пазухою, якщо зуміють не тільки вперед дивитися, а й назад оглядатися, коли зможуть не самих себе слухати, а й до інших прислухатися, — біди не буде, а коли не так — горе прийде, людина нині сильна стала, в повітря піднялася і під воду заглянула, на думку управи немає, одне лише добро людей єднає…»

… Посол повернувся до стола і, закінчивши правку, дописав:

«У самій основі нинішнього становища, що характеризується відсутністю будь-якого обмеження щодо виробництва й застосування атомної зброї, закладені причини, здатні лише збільшити підозри одних країн до інших і викликати політичну нестабільність… Відкриття методів використання атомної енергії не може залишатися протягом більш-менш тривалого часу надбанням лише одної країни… Воно неминуче стане надбанням ряду країн… У розвиток цих загальних положень я за дорученням мого уряду вношу на розгляд комісії конкретні пропозиції: а) не застосовувати ні за яких обставин атомної зброї; б) заборонити виробництво та збереження зброї, основаної на використанні атомної енергії; в) знищити в тримісячний строк весь запас готової й по-закінченої продукції атомної зброї…»

Посол увімкнув лампу; над Нью-Йорком, що поринув у тяжкий і тривожний сон, жеврів сторожкий світанок; згадав, як у Сан-Франціско, де він після від'їзду Молотова був главою делегації, з американської столиці в день перемоги подзвонила його дружина Лідія: «У посольство йдуть і йдуть люди, черга вишикувалась, тисячі ждуть на вулиці, всі радісно збуджені, «вікторія!». Поздоровляють нас, таке свято, таке щастя». Згадав натхненне обличчя великого диригента Леопольда Стоковського, той подзвонив перший, голос зривався від щасливого хвилювання, потім — Юджин Орманді, музика — непротокольна, талант, що об'єднує; подивувався із загалом безбарвної промови Трумена, виголошеної в день торжества людства, як же вона контрастувала з святкуванням американців, який талановитий народ, як багато у нас спільного і як жорстоко й сліпо намагаються посварити його з нами, в ім'я чого?!

«Головне — визначити позицію в очах людства; той, хто вміє слухати, почує, — подумав посол, підвівшись. — Треба відпочити перед виступом; важка втома заважає справі, особливо такій, яка на нього чекає сьогодні вранці. Наука історії береже факти; чутки й плітки відразу можна розпізнати, наводяться петитом у коментарях до текстів першоджерел. Лузгу забудуть, залишиться правда нашої позиції; нехай звинувачують у чому завгодно, але переконувати американців у тому, що ми хочемо війни, не просто недалекоглядно чи, за Талайраном, «безглуздо», бо безглуздість у політиці страшніша за злочин; ні, звинувачувати росіян у тому, що вони мріють про агресію, коли в країні не вистачає двадцяти мільйонів годувальників, а Білорусія, Україна і половина Європейської Росії живе в землянках, — або аморально, або некомпетентно».

РОУМЕН-ІV

У літаку він купив плескату пляшку віскі, рівно двісті тридцять грамів, відкрив її і відпив великий булькотливий ковток; тепла не відчув; закашлявся так, наче простудився. Він відпив ще й ще, пополоскав рот і тільки після того, як зігрілися ясна, відчув, що крижаний холод відступив, а натомість поволі розійшлося по всьому тілу тепло.

Треба заснути, сказав собі Роумен, у Мадріді ніколи буде спати. Зараз я засну, але спочатку складу план; сон приходить легко, коли ти зробив діло, інакше промучишся, не зімкнувши очей; а ти й так не заснеш, подумав він, навіть коли заплющиш їх, бо ти нічого не зможеш зробити з Крістою, вона повсякчас стоїть перед тобою, і ти вигадуєш собі ці чортові плани, аби тільки забути те, що тебе так гнітить, а ти ніколи, ніколи, ніколи — господи, яке страшне слово, паче яма, ні, страшніше, ніби воронка, — не зможеш сховатися від того, що ти взнав, будь проклятий наш потяг дізнатися правди, будь неладне це нездійснене бажання докопатися до суті! Навіщо це? Коли те, що було раніше, лише за якусь мить до того, як ти побачив, почув чи зрозумів те, що перекреслило минуле, навіщо болісне вишукування пояснень? Хіба можна пояснити зраду? Адже зрада — це смерть того, кого ти вважав другом, кого любив, кому вірив. Ні, заперечив він собі, це твоя смерть, це в тобі вмер той, кому ти віддавав серце й душу, це твоє горе і твій відчай, а той, хто тебе зрадив, живе як жив… Які неоковирні слова з'являються в мені, подумав Роумен. Вони немов каміння. Пол завжди пам'ятав два камені дивної форми, в біло-жовтих голках; їх вирізали у Саллі, сенбернара, який жив у батьків на фермі. Великоока, жіночна, з чудовим скорботним обличчям, Саллі раптом перестала вставати з газона, коли приходили гості, тільки ледь била хвостом по землі. Роумену тоді здавалося, що їй просто не хочеться рухатись; вона в тебе розлінилася, сказав він матері, ти її надто пестиш. Мама відповіла, що Саллі перестала їсти і в неї гарячий ніс, а він сказав, що все це дурниці, просто, мабуть, ти перегодувала її вчора, напевне, чимось смачним, після гостей залишаються чудові ласощі, смажена в маслиновій олії картопля, кісточки, хрущики; мама тоді сказала, що я безсердечний, та я на неї не образився, я давно перестав ображатися на неї, дуже сварливий характер, постійний перепад настроїв, але ж це мама; батьків не вибирають і не судять. І тільки коли Саллі відправили до лікарні, бо вона стала скавчати і вже не розплющувала своїх круглих, опушених чорними віями очей, а хірурга не виявилося на місці, бо була саме неділя і він подався до себе на ранчо, — Роумен переконався, що Саллі справді хвора.