Експансія-I

Йому кінець, зрозумів Мерк; його розтерли підошвою об асфальт, тільки таким його можна тепер сприймати.

— Пробачте мені, — сказав Мерк. — Я такий приголомшений тим, що сталося, що не володію собою… Спасибі, що ви прийшли, Гаузнер… Я мушу обговорити ситуацію й прийняти рішення, а ви зараз їдьте відпочивати, на вас лиця немає.

І Гаузнер заплакав; обличчя його трусилося, сльози котились по щоках, наче краплі весняного дощу по немитих від зими шибках веранди на маленькій дачці в лісі.

«Чому я подумав про дачу? — здивувався Мерк, проводжаючи візитера в передпокій; збагнув лише тоді, коли зачинив за ним двері: — Його обличчя вкрилося сивою щетиною, це неохайно, хоча типово для тих хвилин, коли переживаєш стрес; неохайність в обличчі нагадала мені дачу; весною шибки в патьоках, сірі, схожі на неголені…»

Усміхнувшись, Мерк став одягатися; все ще мрячив дощ; він натяг светр; дуже боявся застудитися, а до Пуллаха шлях неблизький, не приведи господи — ще зляже, а тепер це неможливо, повна бойова готовність, противник дізнався про те, про що не має права знати…

КЕМП-І

Він подивився на годинник: до ленчу лишалося сорок хвилин (тепер, пропрацювавши рік в ІТТ у Джекобса, він ніколи не говорив «обід»; тільки «ленч», зручніше й об'ємніше; ленч передбачає і знайомство, й обмін думками, й легку випивку, все зав'язано в одному слові; «давайте пообідаємо» — багатослівно, ближче до обжерства, тоді як ленч і є ленч; все ясно з самого початку).

Вечір буде зайнятий; зустріч цілком перспективна, йдеться про вербування графа Бахцу Елльсберга; підготовчу роботу провів доктор Райн, він надійний, не піддається ілюзіям, коли сказав «так», значить упевнений в успіху; чому не дзвонить Блас? Хоча я дозволив йому все, мабуть, поклав дівку в ліжко; красень, молодий, не те що Роумен; розмову з Штірліцом доведеться перенести на завтра, бо сьогодні на тринадцяту тридцять призначено ленч в «Лукулусі» — кращий ресторан Мадріда, всього лише десять столиків, цін немає, все, як у «Максима» в Парижі; збираються найповажніші люди міста, тисяча песет більше, тисяча менше, кого це хвилює, коли укладаються мільйонні угоди?! Задля справи виправдані будь-які витрати; тільки тупі скнари бояться викинути тисячу там, де пахне мільйонами, і, як водиться, програють, бо кожен початок пов'язаний зі щедрими витратами, прибутки потім ідуть, діалектика, нічого не вдієш.

Із Буенос-Айреса прилетіли тузи, їх опікає Гутієрес-молодший; на прийоми до сеньйори Франко одержує особисті запрошення, сильний, зв'язки неймовірні.

Кемпа трохи здивувало те, що вони, ці банківські тузи з Аргентіни, прибули разом з промисловцями; як правило, такі змішані групи прилітають лише тоді, коли очікується підписання якогось дуже великого індустріального залізничного чи військового проекту, а такого в Аргентіні поки що не передбачалося; принаймні Штірліц — коли Кемп доручив йому скласти довідку про колізію, що зацікавила його, — нічого серйозного не знайшов, хоча проаналізував усю пресу республіки, навіть ту, яку було заборонено ввозити в Іспанію, і доставляти її в ІТТ з дипломатичною поштою, яка не підлягала, певна річ, огляду митних властей Франко.

Кемп, звичайно, і гадки не мав, що Штірліц зацікавився якоюсь статейкою у «Кларіні», де йшлося про намір спорудити каскад електростанцій в районі Барілоче, що на кордоні з Чілі; зовсім безлюдний, необжитий район, чому саме там? Чому «Кларін», що почав, як було оголошено, цикл репортажів про цей проект, надрукував тільки один, а потім замовк? Знаючи суть роботи секретного підрозділу Ге-рінга, котрий працював над створенням атомної бомби для рейху, Штірліц пам'ятав, що першим і основним питанням проекту була прив'язка лабораторій і дослідних заводів по виробленню гелію до електростанцій, з дотриманням норм надзвичайної секретності.

Штірліц заклав інформацію в пам'ять, але не запустив її в дослідження, бо привчив себе до того, що аналізувати треба факти, а не домисли.

Він, звичайно, не знав і не міг знати, чому Кемп поставив перед ним завдання обчислити те нове, що намічалося в промислово-шляховому будівництві Аргентіни, як і Кемп, він також міг лише припускати, для чого група тузів із Буенос-Айреса прилетіла в Мадрід — за особистою вказівкою Перона. Єдиний у цій групі — професор Дейва — представлений як науковий експерт, був утаємничений у справжню мету поїздки в Європу. Саме він, Дейва, повинен був мимохідь, ненав'язливо промацати можливість придбати в різних фірмах (бажано в англійських та шведських, але через іспанські концерни) ті стратегічні матеріали, верстати та апаратуру, які потрібні Ріктеру для створення «штуки»; робота у Барілочі вже почалася, але була оповита цілковитою таємницею, і зведення про результати кожного дня доповідалися безпосередньо президентові. Він, професор Дейва, мав ставити свої запитання у такий спосіб, щоб його співрозмовники ні в якому разі і ні за яких обставин не могли зрозуміти, чим же по-справжньому цікавляться аргентінці. Більше того, Гутієрес розробив точний план дезинформації, виконання якого повинно було дати можливість іспанцям і тим, хто з ними зв'язаний, прийти до висновку, що Перон задумав гігантський план портового й міського будівництва («нація насамперед, я думаю не про якісь там міфічні «класи», винайдені Марксом, а про всіх трудящих»), що досить добре прозвучить у пресі після виборів.

Ні Штірліц і ні Кемп не могли також передбачити, що Дейві дали ще одне делікатне доручення (а втім, не йому одному) — з'ясувати долю тих осіб, які були зав'язані в атомний проект нацистів; прізвище Штірліца стояло не на останньому місці.

… Часом Кемп ненавидів себе за зайву, як він сам це назвав, «німецькість». Він нічого не міг вдіяти з собою, коли мозок його, немов окремо від нього самого і від його глибинної суті, автоматично обчислював ту реальну, чисто житейську економію, яку дають всі ці ділові ленчі і коктейль-парті. Суми ці не просто намертво закарбувалися в його мозку (часом навіть мимо його волі), але й складалися в певну концепцію бюджету; якось само собою виходило так, що місячний оклад, який платила фірма, майже повністю переходив на його рахунок у «Банк де Мадрід»; харчувався він саме на цих практично щоденних прийомах; Ерл Джекобс виділив йому досить значну суму на представницькі витрати та бензин (так звані транспортні витрати), фірма також фінансувала його телефонні розмови і, після того як він підготував чотири дуже вигідні контракти, взяла на себе половину квартирної платні, бо Джекобс вирішив, що його холостяцька квартира цілком може бути обладнана для зустрічей з потрібними людьми, коли розмова в ресторані небажана з цілого ряду міркувань, а насамперед тому, що секретна поліція — особливо після того, як Франко санкціонував широкі зв'язки з Америкою, — хоче знати все і всіх, влізає в прерогативи міністерства економіки, відробляє свій хліб абияк, а рапорти агентури можуть бути некваліфіковані чи тенденційні, і тоді навіть сам Ерл Джекобс з його зв'язками не гарантований, що вдасться вчасно «погасити» непотрібну сварку.

Іноді Кемп виймав свою чекову книжку і з радістю переглядав суму свого рахунку, яка щомісячно збільшувалася, — адже після війни почав з нуля, а через одинадцять місяців зможе купити старий будинок на березі біля Малаги, який нагледів якось, будучи у відрядженні в Андалусії. Знову-таки незалежно від самого себе, зовсім автоматично його мозок, підкорений ощадливому педантизму, легко й точно вичислив, що треба буде ще три роки попрацювати в корпорації, щоб перетворити розвалюгу в цілком пристойний пансіонат, який він назве «Кондор»; вісім номерів, великий хол-ресторан, басейн у дворі; Герман Гіскес, підполковник абверу, один з найдовіреніших співробітників Гелена, сказав на їхній останній зустрічі, що через кілька років у гамбурзьких газетах можна вже буде надрукувати рекламу про «німецький куточок на березі Середземного моря»; саме тепер у Німеччині роблять гроші, величезні гроші, отже, люди захочуть відпочити тиждень-другий подалі від чужих очей, запросивши на сонечко хорошу подругу.