Страница 113 из 133
— Знаєте, я стомилася…
— Як хочете, тільки в «Альамбрі» дуже цікаво… Дивіться, бо потім пожалкуєте. Я не спокушатиму вас, я зрозумів, це безнадійно. Просто мені дуже гарно з вами, ви — добра…
— Яка я добра? — зітхнула Кріста. — Ніяка я не добра, просто…
— Що? — спитав Блас. — Чому тепер ви недоговорюєте?
— Розхотілося… Щось я стала тверезою з вами, справді…
— В «Альамбре» вип'ємо. Там продають справжнє шотландське віскі. Любите?
— Терпіти не можу, горілим хлібом пахне…
— Придумаємо, що пити. Ходімо.
… Крісті здавалося, що коли вони вийдуть з «Лас пачолас», буде тихо, безлюдно, затаєно, прохолодно, але людей — повно-повнісінько; гамірно; вулиці яскраво освітлені, лунала музика, і це була правда, а не те відчуття музики, що не облишало людину після того, як вона кілька годин підряд слухала пісні фламенко, пройняті терпкою полинною гіркотою.
— Котра зараз година? — запитала Кріста.
— Пів на другу.
— А чому люди не сплять? Сьогодні свято?
— Ні, чому… У нас ніколи не лягають спати раніше третьої.
Крістіна усміхнулась:
— Чого тоді іспанці скаржаться на бідність? Завжди будете бідні, коли лягаєте спати о третій ранку.
… У темному проваллі під'їзду вона почула жалібне нявкання, попросила Бласа засвітити сірника, сіла навпочіпки й побачила котеня. Воно було чорно-руде, з величезними зеленими очима і пищало так жалібно, що вона просто не могла залишити його тут, взяла на руки, пригорнула до себе, котеня зразу замовкло, і через якусь мить замість сумного писку почулося голосне, умиротворене муркотіння.
— Бідолашненьке, — сказала Кріста пошепки, — воно ж зовсім маленьке. Можна я візьму його?
— В «Альамбру»? — Блас трохи здивувався. — В нічний бар?
— Не можна?
— Ні, там можна усе… Я вас тому й веду туди… Дуже хочеться взяти котеня?
— Як же його тут залишити, воно ж загине.
— Все одно в «Альамбре» покинете його.
— Я його заберу в Мадрід.
— В автобус не пустять.
— Чому?
— Тому що в нас забороняється все, що здається відхиленням від норми… Забороняти завжди легше, ніж дозволяти.
— Навіщо ви нападаєте на все, що тут є?
— Далеко не на все… А нападаю, тому що дуже люблю свою країну. І мені за неї боляче…
— Не перебільшуєте? Подивіться, люди сміються, співають, гуляють. Як на святі. Я ніколи й ніде не бачила, щоб нічні вулиці були такі веселі. А ви всім незадоволені. Може, ви справді дуже уразливі?
— Звичайно, уразливий, — відповів Блас. — Покажіть хоча б одну невразливу людину…
— Подивіться на мене, — сказала Кріста. — У мене немає цього почуття.
— Ні, — він похитав головою. — Я вам не вірю. Крістіна подихала на голову котенятки; воно замуркотіло ще голосніше.
— От, бачиш, різнобарвний, — сказала вона йому, — мені не вірять…
— А ви й самі собі не вірите, — додав Блас, — я ж бачу…
— Не вірю-то не вірю, — легко погодилася Кріста, — я не сперечаюсь.
— Дивна ви якась.
— Невже? Це добре чи погано?
— Дивно, — повторив він і гукнув екіпажеві, що проїжджав мимо: — Ойга, пссст![59]
Кучер, одягнений як матадор, різко зупинив коня.
— Поїдемо дивитися місто, — сказав Блас. — Любите кататися в екіпажі?
— Я ще ніколи не каталась.
— Загадуйте бажання…
— Як це? — здивувалася вона.
— Дуже просто. Як у вас щось відбувається вперше у житті, треба загадати бажання і воно неодмінно збудеться. Коли у нашому домі з'являлося перше яблуко, мама завпеди просила нас загадувати бажання…
— Збувалося?
— Жодного разу.
— А чого ж тоді цей кабальєро нас учить? — тихо спитала Кріста в котеняти, знову подихала на його голову.
— Я не вчу, — відповів Блас. — Я ділюся з вами тим, що мені відкрила мама…
Кріста злегка доторкнулася до його руки своєю:
— Не сердьтесь. Може, ви краще відвезете нас у готель?
— Нас? — перепитав він. — Ми можемо поїхати до мене.
— Нас, — вона усміхнулася, кивнувши на котеня, що сиділо в неї на грудях.
— Ні, спочатку поїздимо по нічному місту, а потім примусимо вас, — він теж кивнув на котеня, — танцювати прощальний вальс. Про це завтра говоритимуть у місті, такого ще не було в «Альамбрі»… Та й «Альамбри» не було, її тільки місяць як відкрили, там є джаз, бар і все інше, хіба допустимо було таке ще рік тому?! Ні за що! Замах на традицію, руйнування звичаїв, наслідування нездорових впливів… У нас майже дослівно повторювали Геббельса, поки перемагав Гітлер… А тепер треба показати американцям, що нам подобаються їхні впливи… Навіть патент на віскі купили, треба ж було дати хабара дядькам із Нью-Йорка, от і всучили їм гроші за право продавати те, що тут ніхто не п'є.
Кучер був мовчазний, а може, просто стомився, голова раз у раз падала на груди, кінь ішов знайомим йому маршрутом, світлі вулиці змінювалися темними, набережна Гвадалквівіра здавалася зловісною, бо тут було мало вогнів, вода не шуміла, подекуди стирчали камені і вгадувалися мілини; як не соромно брехати в туристських проспектах, подумала Кріста, «багатоводна річка Іспанії, течія її бистра й гуркотлива»… Всі скрізь усім брешуть. На цьому стоїть світ, подумала вона. Брешуть у великому і в малому, навіть коли йдуть справляти нужду, питають, де можна помити руки; як брехали, так і брехатимуть, не тільки чужим, а й собі, так споконвіку заведено, так і йде, так і йтиме.
— Чого це ви зажурились? — спитав Блас.
— Так, — відповіла вона. — Іноді й це буває. Не звертайте уваги.
— Мені дуже передається настрій жінки.
— Це погано.
— Я знаю.
— Намагайтеся жити окремо від людей. Замкніться в собі, говоріть з собою, сперечайтесь, жартуйте, любіть себе, лайте, але тільки в самому собі… Знаєте, як це зручно?
— Для цього треба бути сильним.
Кріста похитала головою і, погладивши котеня, сказала!
— Для цього треба вірити в те, що всі ми маріонетки і править нами фатум, якого не можна обійти, але від якого можна на певний час сховатися…
— Послухайте, — сказав Блас, — я боюсь, що ми з вами дуже нап'ємося в «Альамбре»… Там просто не можна не напитися… Тому скажіть мені, поки я не забув спитати… Кемп просив зробити це зразу, але мені, чесно кажучи, якось розхотілося займатися справами, коли я зустрів вас. Це не дуже поєднується — ви і справи… Кемп просив дізнатися, як правильно пишеться ім'я вашого керівника?
— Густав, — машинально відповіла Кріста, потім різко обернулася до Бласа й, нервово погладивши котеня, спитала: — Ви маєте на увазі керівника моєї дипломної роботи?
— Будемо вважати, що так…
— Чому Кемп сам не спитав мене про це?
— Не знаю… Він подзвонив мені за годину до вашого приходу… Чесно кажучи, мені поперек горла стоять його гості… Я думав, що й цього разу пришлють стару каргу з онуком, яку треба практикувати в іспанській мові, поки дитя печеться на сонці… Він просив вам сказати, що Роумен не повернеться до ранку… В нього справи… Якісь справи, пов'язані з вами, розумієте? І попросив дізнатися ім'я вашого керівника, чомусь саме ім'я… І ще він просив вас зв'язатися з цим самим Густавом, а потім передзвонити до нього, він чекає…
— Почекає до завтра… Все одно зараз пізно…
— Він сказав, що це треба зробити сьогодні вночі.
— А чого ж ви мовчали?
— Тому що ніч у нас починається о третій годині, а зараз ще немає й другої, а ще тому, що ви красива, а я іспанець… Якщо хочете, заїдемо до мене, звідти подзвоните, а потім подамося в «Альамбру»…
За двадцять хвилин було зафіксовано номер телефону в Мюнхені, який замовляла Кріста; після того як центральна станція з'єднала, людина, що сиділа в замкнутій кімнаті квартири Бласа на паралельному апараті, лінію роз'єднала.
З Кемпом їй теж не вдалося поговорити — лінію перервали таким самим способом.
— Не впадайте у відчай, — сказав Блас. — Це Іспанія. Зв'язок працює жахливо. Я підтверджу, що ви дзвонили цілу ніч…
59
Ойга, пссст — послухай, стій (ісп.).