Експансія-I

Вона не знала й не могла знати, що Грегорі Спарк, друг Пола, працював у Лісабоні, під прізвищем Уорк, як, втім і Спарк не міг здогадатися, що «соломка» була німецьким агентом, а вже те, що саме вона виявилася тією «веснянкою», яка принесла щастя Полу Роумену, — тим більше.

Вона не знала й не могла знати, що Пол Роумен не відповідав на її дзвінки, бо був зараз на конспіративній квартирі, що підтримувала безперервний зв'язок з Севільєю, де за кожним її кроком стежили його люди.

ШТІРЛІЦ-ХІХ

(листопад сорок шостого)

Генерал Серхіо Оцуп зустрів його біля порога; двері були відчинені; жив він у величезній квартирі в самому центрі старого Мадріда, у вузькому будинку початку минулого століття, на третьому поверсі; пахло тут — і це вразило Штірліца — Росією: ладан, старі книжки і самовар, саме самовар з сосновими шишками, з особливим теплом, яке відчував він тільки в Росії.

— Заходь, заходь, «хазяін барін», — сказав Оцуп по-російськи, і ці слова його, петербурзький говір, смішинка в очах, метушливість, як предтеча дружнього застілля, властива саме росіянам, коли ті чекають гостей, вразили Штірліца.

— Пробачте? — спитав він Оцупа нерозуміюче; його іспанська — після року, прожитого в Мадріді, — стала зовсім вишуканою. — Що ви сказали? Я не зрозумів вас…

— Та й не повинні, — весело відповів Оцуп. — Це я порідному кажу, по-російському, драпонув звідтіля у вісімнадцятому, Петруся кликав з собою, молодшенького, а він Леніна фотографував, не захотів, служив справі революції. Він і понині урядовий фотограф у Кремлі, а я генерал у Франко… Отак воно… Розкидало братів, стоїмо один проти одного, біблейський сюжет! Роздягайтеся, ласкаво прошу в дім. Спочатку подивимося колекцію, потім гості підійдуть, перезнайомлю…

Музей починався в передпокої, завішаному й заставленому хорезмськими тарілками, старовинною афганською зброєю, керамікою з Бухари, індійськими різьбленими з кістки слонами, мавпами та кігтистими орлами.

— Чудова експозиція, — сказав Штірліц. — Я завжди вважав, що Бухара славиться біло-голубими кольорами, а у вас, просто дивно, зелено-сині малюнки…

— Я не наполягаю на тому, що це Бухара, — озвався Оцуп, уважно глянувши на Штірліца.

— Джелалабад?

Оцуп навіть сплеснув руками:

— Ви колекціонер?

— Я? Ні. Чому ви вирішили?

— Бо ви ж запитали. В мене бували тисячі гостей, але ніхто ніколи не питав про Джелалабад…

— Хм, для мене Джелалабад — таємниця за сімома печатками… Афганці вважають себе пришельцями, деякі інтелектуали взагалі кажуть, що їхнє плем'я — це нащадки еллінів… Я бував у Джелалабаді… Розписи, які я бачив, а головне, малюнки, які робили на базарі старці, дуже вразили мене своєю схожістю з фаюмськими портретами… На зміну маскам стародавніх єгиптян, що прилучили померлого до вічного життя, перетворюючи його в іпостась Озіріса, прийшло мистецтво римських завойовників з їх вертикальними скульптурними статуями того, кого вже нема на цьому світі, але він усе-таки живе завжди в домі нащадків… Але як це перекочувало в Джелалабад? Чому я саме там побачив стримані, сповнені томливої жагучості барви Стародавнього Єгипту?

— Тому, мабуть, — Штірліц почув у себе за спиною густий, трохи хрипкуватий голос, — що міграція культур — тс головне, що підлягає ще розшифруванню.

Оцуп згідливо кивнув:

— Познайомтесь, будь ласка, панове… Доктор Брупн, доктор Артахов.

— Дуже приємно, — сказав Артахов, подаючи Штірліцу велику, майже квадратну долоню. — По-російськи мене звуть Петро Потапович.

— Дуже приємно, — відповів Штірліц, з трудом потискуючи квадратну жорстку долоню.

— Ходімо в кімнати, Петрушо, — знову по-російськи сказав Оцуп і зразу ж пояснив Штірліцові, — нас тут мало, росіян, кожною миттю дорожимо, щоб по-своєму перемовитись, пробачте…

У першій кімнаті, заставленій величезними шафами червоного дерева, які було обладнано під музейну експозицію, зберігалися російські складані ікони: крихітні, дерев'яні, скромні; а також ікони, оздоблені сріблом.

— А тут, — Оцуп розчахнув двері в другу залу, — в мене найпрекрасніше, що є. Ласкаво прошу.

Він увімкнув світло — яскраве проміння ламп, спрямованих на стіни, завішані іконами, враз освітило довгі очі Христа, мовчазний погляд, звернений на тебе запитливо і вимогливо. Обличчя його були різні, Штірліц одразу пізнав школи; чи не Феофан Грек в оригіналі навпроти мене? Звідки він тут? Чому? Вулиця старого Мадріда, два росіянини, один з них генерал поліції, другий «Петруша», і чудовий живопис Древньої Русі.

Запитання трохи не зірвалося з його язика, але він вчасно похопився; він не має права навіть натякнути, що знає ім'я Феофана Грека; хто чув тут про нього?! Хто, вимовляючи ці два слова, може відчути, як розливається солодке тепло в грудях?! Росіянин, хто ж іще! А ти німець, сказав він собі. Ти Макс фон Штірліц, ти не маєш права хоч у чомусь відкрити свою російськість, хто знає, може, саме цього й ждуть. Хто? — спитав він себе. — Оцуп? Чи доктор Артахов?

— Неймовірно, — сказав Штірліц, — я відчуваю урочистість Візантії, я чую їхні співи…

— Ніяка це не Візантія, — насупившись, кинув доктор Артахов. — Справжнісінька Росія-матінка… Не доводилось у нас бувати?

— Я проїхав Радянський Союз транссибірським експресом. У сорок першому, — відповів Штірліц. — На жаль, у Москві пробув тільки один день, — весь час у посольстві, був май, самі розумієте, який час…

— Розумію, — зітхнув Артахов. — «Май» — погане слово, походить від «маятися»… Замість того щоб Черчіллю в ніжки впасти та помиритись, так на тобі, Гесса, пророка руху, обізвали божевільним…

— Ах, Петрушо, не впадай, бога ради, в трясучку! Німчура все одно цього не зрозуміє, — сказав Оцуп. — Та й я також.

Артахов загнув матюка й сказав;

— Не буде їм прощення за те, що дали себе зламати…

Дивно, подумав Штірліц, чому всі росіяни, яких я зустрічав за кордоном, абсолютно переконані в тому, що ніхто з присутніх не розуміє їхніх матюків? Невже через те, що глибинна Росія практично не бачила іноземців і тому зберегла віру в те, що її мови ніхто не знає, крім її синів та дочок? А доктор цей з старих емігрантів. Справді трясучий. Треба тримати себе, стежити за очима; серед гостей цілком можуть виявитися люди з особливим зором — ті вміють фіксувати не те що слово, а й погляд.

— Ну, а тепер прошу далі. — Оцуп обернувся до Штірліца: — Тут є те, що вас надзвичайно зацікавить.

Генерал розчахнув двері в третій зал, вимкнувши світло в другому, де були ікони; Штірліц зразу подумав, що Оцуп давно живе на Заході, привчений до тутешнього раціо; росіяни, та ще коли чекають гостей, світла не вимикають, гуляти так гуляти, в усьому має бути святковість, а в цього в голові вже сидить лічильник, працює сам по собі, автоматично фіксує песети, які доведеться віддати за освітлення, — електростанцій мало, тому світло дороге, генеральського окладу на все не вистачить, особливо коли тримаєш таку колекцію.

Тут, у приміщенні ще більшому, ніж два перші, було зібрано книжки, багато тисяч російських, іспанських, англійських та німецьких фоліантів.

— Та звідки ж це?! — здивувався Штірліц.

— Погано по Мадріду ходите, — деренчливо засміявшись, відповів Оцуп, щиро радіючи з його подиву. — Понишпорте у крамничках на Рібейра-де-Куртідорес, походіть по Растро, попитайте тямущих у цьому людей біля «Каса контрабандістас» — чорта купите, не те що книжки сімнадцятого століття. Я, наприклад, за безцінь купив фоліант Федорова!

— А хто це? — прикинувся Штірліц, а сам дивувався, як наш перший друкар міг опинитися в столиці католицької Іспанії.

— Російський Гутенберг, — відповів Оцуп.

Артахов поморщився, сказав по-російськи:

— Та чого ти перед ним стелишся?! Чому це наш Федоров їхній Гутенберг, а не навпаки?

Оцуп роздратовано кинув: