Наказано вижити

«Який же я щасливий, — подумав він, — які чудові люди дарували мене своєю увагою: Дзержинський, Кедров, Артузов, Трифонов, Антонов-Овсієнко, Менжинський, Блюхер, Постишев, Дибенко, Воровський, Орджонікідзе, Свердлов, Крестинський, Карахан, Литвинов, — господи, кому ще випадало таке щастя в житті?! Це як порятунок, як відпочинок у дорозі, як сон під час хвороби, що я згадав їх і вони виявились поряд… Ну чому я так чітко всіх їх побачив саме тепер, коли це так мені потрібно, коли це порятунок?.. Я знову все це пригадав тому, що Ойген сказав про нігілізм, — зрозумів Штірліц. — Як дивно: завдане зло породжує в тобі добро, невже і це теж закономірно?»

Він знову відчув у собі годинник, а значить, чекання. Він не міг більше чекати, це страшне почуття розривало його мозок, сплющувало тіло, сковувало рухи, породжувало тугу…

«Наші встигнуть, — сказав він собі, — неодмінно встигнуть, тільки не думай про це без упину, переключись на щось інше… А на що мені переключатися? Альтернатива безвихідна: якщо наші не ввійдуть сюди — мене вб'ють. І все. Прикро, — подумав він, — бо я належав до тих небагатьох, що жили всі ці роки в Німеччині, але поза тією Німеччиною… Тому я точніше за інших розумію її, а її треба зрозуміти, щоб розповісти правду про те, якою вона була, — це необхідно для майбутніх поколінь німців… Дивне відчуття охоплювало мене всі ці роки: бути в країні, а відчувати себе поза цією дійсністю і розуміти, що така дійсність не може бути довговічною… Хтось правильно казав, що Леонардо да Вінчі у своїй роботі стикався з наступним століттям, бо його ніщо не зв'язувало з мікеланджеловським ідеалом форми: він шукав смисл прекрасного в анатомії, а не в зовнішній пластиці… Він був першим імпресіоністом, тому що відмовився від тілесних меж форми, щоб зрозуміти суть простору… Леонардо шукав не тіло, а життя… Правильно, Максиме, — похвалив він себе, — хитруй далі, думай про те, про що тобі цікаво думати, ти ж усі ці роки був позбавлений права слова, ти був змушений не просто мовчати — це ще півбіди, тобі тут доводилося говорити, і ти повинен був говорити те, у що ти не вірив, ти був змушений повторювати такі слова, які ненавидів, часом тобі хотілося кричати від люті, але ти вмів стримувати себе, тому що кожен вчинок має бути доцільним, інакше це примха, ніякої користі для справи, невитриманість, невміння ждати, віруючи… Ну от, ти знову прийшов до цього триклятого слова «ждати»… А що я можу зробити, коли воно зараз клекоче в мені? Я ж людина, поняття «межа» властиве мені, як і всім людям, хіба я кращий за інших»?

— Віллі! — гукнув він. — Одведіть мене в туалет!

Прийшов Віллі, зняв наручники, вивів з кімнати. Коли проходили по коридору — довгому, плутаному, як у всіх старих берлінських квартирах, мимо дверей, оббитих червоною шкірою, Штірліц почув голоси людей, які швидко, перебиваючи один одного, диктували друкаркам, і в цій плутанині він зразу почув знайомий голос штурмбанфюрера Гешке з особистої референтури Мюллера:

— Через те, що до колишнього французького міністра Рейно тепер виявляють пошану, як до жертви так званого нацизму, — рубав Гешке, вкладаючи в інтонацію своє ставлення до тексту, — слід зважити на те, що його секретарку, дуже близьку йому Мадлен Кузо, завербував другий відділ абверу і вона давала не тільки надзвичайно цінну інформацію про зв'язки деяких членів сім'ї заарештованого міністра, але й виконувала оперативні доручення; отже, ми маємо можливість у майбутньому підійти до неї, примусивши…

— Тихше! — крикнув Віллі. — Я веду заарештованого! Припинити роботу!

— Думаєте, зможу втекти? — запитав Штірліц. — Боїтеся, що відкрию французам ваші таємниці?

— Втекти не зможеш… А от якщо тебе відпустить групенфюрер…

— Думаєш — відпустить?

— Як тільки прийде відповідь з твого Центру — відпустить.

— Навіщо ж тоді тримати мене в наручниках?

— Але ж відповідь ще не прийшла… А прийде — тобі не з руки тікати, росіяни розстрілюють тих, хто став на нас працювати. Будеш, як бездомний песик, до ноги нового хазяїна лащитись…

Штірліц увійшов у туалет, притулився спиною до дверей, швидко розірвав те місце в підкладці, де завжди зберігав шматочок леза золінгенської бритви, стиснув його великим і вказівним пальцями, відчувши дзвінку піддатливість металу, і спитав себе: «Ну, що, Максиме, пора? Кажуть, кров зійде через п'ять хвилин, у голові шумітиме, і почнеться тиха, блаженна слабкість, а потім не стане ні Мюллера, ні Ойгена, ні Віллі, ні всіх цих мерзотників, які в тихих кімнатах, незважаючи на те, що їм прийшов кінець, затівають гидке паскудство, заздалегідь готують кадри зрадників… Чи просто слабких людей, котрі в якусь хвилину не змогли виявити твердості духу… А чого ж ти малодушничаєш? Піти, випустивши собі кров, страшно, звичайно, але це легше, ніж триматися до кінця… Тобі ж наказано вижити, а ти намірявся вбити себе… Чи маєш ти право розпоряджатися собою? Я не маю права, і мені дуже страшно це робити, бо я ж і не жив зовсім, я тільки виконував роботу, ішов крізь час і простір, не належав собі, а мені так хотілося пожити ті роки, що відпущено, я так мріяв побути разом із Сашенькою і Саньком… Але я знаю, що роботу Мюллера не можна витримати: вони зламають мене або я збожеволію; як це в Пушкіна: «не дай мне бог сойти с ума, нет, лучше посох и сума…» Що тоді? Животіти зламаним психопатом з відсутнім поглядом? Без пам'яті і мрії, просто випорожнятися, як тварина, з якою лікарі експериментували в тій лабораторії, де вивчають таємницю мозку? А ще страшніше зрадити… Кажуть, він зрадив Батьківщину… Мабуть, не можна відділяти себе від Батьківщини, зрадити Батьківщину — це насамперед зрадити самого себе…»

— Штірліц! — сказав Віллі. — Чого ти нічого не робиш?

— Збираюся з думками, — відповів Штірліц і швидко засунув бритву в кишеню. — Ти підглядаєш?

— Я чую.

— Я не можу зразу, — посміхнувся Штірліц. — Ви ж не даєте мені ні сидіти, ні ходити, а коли людина лежить, у неї погано працюють нирки.

Віллі розчахнув двері:

— Ну що ж, стій, а я за тобою наглядатиму.

— Але ж секретарки можуть вийти.

— Ну то й що? Вони — наші, їм не звикати…

— А може, мені треба справити велику нужду?

Віллі раптом примружився, очі його стали як щілинки:

— Ти чого такий блідий? Відкрий рот!

— У мене немає отрути, — відповів Штірліц. — І потім ціаністий калій убиває за одну мить…

— Відкрий рот! — повторив Віллі й швидким, якимсь рисячим рухом ударив Штірліца по підборіддю так, що рот відкрився сам собою. — Висунь язик!

Штірліц слухняно висунув язик, запитавши:

— Жовтий? Дуже білий?

— Рожевий, як у дитини… Навіщо ти попросився? Тобі ж не треба… Ходімо назад.

— Як скажеш. Все одно через годину попрошусь знову.

— Не поведу. Тебе можна водити тільки тричі на добу. Терпи.

…Коли Віллі вів його назад до кімнати, Штірліц устиг почути кілька слів. У голову страшно вдарило прізвище маршала Говорова. Він не зрозумів усього, що говорилося про батька воєначальника, бо Віллі знову гаркнув:

— Тихо! Я йду не сам!

У кімнаті він надів на руки Штірліца наручники, прикріпив ліву ногу до тахти і вийняв з гірки пляшку французького коньяку.

«Напевне візьме товсту склянку, — подумав Штірліц. — Маленька, гарна кришталева чарка для коньяку суперечить його внутрішньому складу. Ну, Віллі, бери склянку, випий під душі, тварюко…»

Але Віллі взяв саме маленьку чарку, плеснув у неї, як і годиться, на денце, погрів кришталь у долонях, понюхав і замріяно усміхнувся:

— Пахне Ямайкою.

«Ага, він же працював у консульстві, — згадав Штірліц. — І все-таки дивно: тут, коли він не на прийомі, а сам з собою, він мав випити коньяк з товстої кришталевої склянки…»

…Кілька снарядів вибухнули десь неподалік. Канонада, що долинала раз у раз зі сходу і до якої вже певною мірою звикли, зразу ж наблизилась. Штірліцу навіть здалося, що він розрізнив кулеметні черги; ні, заперечив він, ти видаєш бажане за дійсне, ти не можеш чути перестрілки, коли б це було так, то тоді, виходить, наші зовсім близько, але якщо вони й близько, то все одно мене відділяють від них десятки кілометрів, кілька десятків, мабуть».