Наказано вижити

…На другий день рано-вранці Шелленберг привіз до Гіммлера керівника імперської охорони здоров'я професора Де Кріні. Той спочатку мулявся, згадував особистого лікаря Гітлера штандартенфюрера Брандта, що виявився зрадником, а потім, коли Гіммлер дав йому хабара, наказавши негайно їхати до Оберзальцберга, він, усе-таки притишивши голос, бо немає нічого стійкішого за інерцію страху, мовив:

— Фюрер зовсім хворий. Його психічна субстанція на межі розпаду. Тепер, коли поряд з ним немає Брандта, — він може втратити розум у будь-яку мить.

Гіммлер, відпустивши Де Кріні, спитав Шелленберга:

— І ви думаєте, він не доповість про мою розмову Борману?

— Він подасться в Оберзальцберг, рейхсфюрер, — посміхнувся Шелленберг. — Він не дзвонитеме в бункер, він щасливий, що зміг вирватися, він людина розсудлива…

— Ну, гаразд, припустимо… Я кажу про безумну імовірність, Шелленберг, не більше… Припустимо, я поїду в рейхсканцелярію з моїми людьми… Припустимо, я ввійду в кабінет фюрера і скажу, що знімаю його… Ця хвора, напівпаралізована людина не зразу збагне, про що я кажу: він же такий довірливий, він вірить людям, як дитина, ми всі були з ним поряд… Як я подивлюся йому в очі?

«І ця людина очолювала СС, — з сумом подумав Шелленберг. — Я служу нікчемі, всі вони позбавлені польоту, вони розчавлені страхом, який самі ж піднесли в культ, вони пожинають те, що посіяли…»

— Рейхсфюрер, поки ви розмовляли з Де Кріні, я подзвонив у Любек. До Стокгольма прилетів представник Всесвітнього єврейського конгресу Шторх, він просить аудієнції. За ним стоять серйозні люди з Уолл-стріту. Зрозумійте, зустрівшись із Шторхом, ви зможете пояснити йому, що антисемітизм — це дітище Гітлера, ви тут ні при чому, ви робили й робите все, щоб урятувати євреїв, які лишилися в концтаборах. Адже світ ненавидить нас за те, що ми вели дику політику антисемітизму, зрозумійте це! Якщо ви не відмежуєтесь від Гітлера, вам не простять цього варварського середньовіччя не тільки Рузвельт і Сталін з Черчіллем, вам не простить цього історія. І німці не простять! Вони спитають: «Ну добре, ми спалили й вигнали євреїв, їх немає більше в Німеччині, але чому ж ми помираємо з голоду, чому нас бомблять, чому ми — без євреїв — програли війну?» Що ви їм відповісте? А Шторх — це торгівля. Він представить вас на Заході рятівником отих самих євреїв, аби тільки, ви викопали те, чого вони хочуть…

— Але Гітлер не перенесе цього! Ви ж знаєте, як він хворобливо ставиться до єврейського питання, Вальтер!

— Та біс із ним, з цим єврейським питанням! Перед нами постало на повний зріст німецьке питання, це головне! А ми все ще чіпляємося за марення маніяка, який нічого не хоче знати, крім цих своїх триклятих євреїв! Та хай вони крізь землю проваляться! Думайте про німців, рейхсфюрер, досить собі сушити голову через євреїв!

— Ні, — відповів Гіммлер. — Цього фюрер не перенесе… Не поспішайте, Вальтер, не тисніть на мене, я мушу звикнути до тих міркувань, які ви мені висловили.

— Скільки часу ви маєте намір звикати? — тремтяче посміхнувся Шелленберг; обличчя його сіпалося, очі сльозились, наче піску в них насипали, а язик був великий, набряклий і чорний від безупинного куріння. — Вам часу більше не відпущено. Коли я кажу вам — вірте мені. Думаючи про себе, я думаю й про вас, бо тільки ви поки що можете реалізувати наш спільний порятунок, бо ви представляєте собою фермент влади в рейху. Вам відпущено години, рейхсфюрер. Поки що ви маєте силу, а коли росіяни зовсім оточать Берлін, ви вже не цікавитимете на Заході нікогісінько…

— Як ви можете говорити так?! — жалібно спитав Гіммлер. — Зрештою, я міністр внутрішніх справ і рейхсфюрер військ СС!

— Поки що, — відповів Шелленберг. — Пробачте, що я різкий, але я не маю права брехати вам більше, тому й повторюю: поки що.

Аберація уявлень, пам'ять про колишню велич, невміння відчувати простір і час, відсутність чуттєвого начала зіграли свою страшну, але водночас закономірну гру і з Гіммлером, і з Шелленбергом.

Вони намічали плани, гарячково металися по дорогах рейху, забитих колонами біженців; охорона зштовхувала людей в канави, а то й просто стріляла в них; точилися нескінченні телефонні розмови з Стокгольмом, Любеком, Берном; ніхто з них не хотів, а скоріше, не міг зрозуміти, що зараз усе вирішувало вперте, гуркотливе, щохвилинне просування російських танків і артилерії, які виходили на вихідні позиції, щоб атакувати центр Берліна…

Але негідним і — для майбутньої долі світу — трагічним було те, що цілий ряд політиків Заходу, які красиво й зворушливо говорили про демократію, справедливість і національну рівність, постійно підтримували контакт з тими нацистами, котрі являли собою найстрашніше породження тиранії, якої не було ще в історії людства.

Їхні контакти з гітлерівцями не могли бути таємними. Про ці контакти знав Кремль, і тому, ясна річ, там конденсувалося те, в чому потім не раз звинувачували Москву: недовірливе ставлення до Заходу. Коли б для такої підозріливості не було підстав, тоді інша справа, але ж підстави для цього були, та ще й які: за спиною держави, що визволила світ від страхіть нацизму з найлютішим представником цього жахливого ладу, з автором його каральної політики справді підтримували постійний контакт у пошуках компромісної угоди — і не проти когось, а проти тих, хто чесніше за всіх виконував свій обов'язок у боротьбі проти гитлеризму…

Стежачи за активністю Шелленберга, який у Берліні, як і раніше, не з'являвся, Мюллер надіслав шифровану телеграму своєму представникові в посольстві у Стокгольмі і доручив завершити заздалегідь розпочату операцію, смисл якої зводився до того, щоб американці змогли «підкупити» шифрувальника гестапівської групи. Серед цілого ряду кодів до їхніх рук мав неодмінно потрапити ключ до тих телеграм, які надсилав до Москви Штірліц.

Це — за логікою Мюллера — не могло не підштовхнути Донована до подальшої активності. У Вашінгтоні не могли не оцінити можливих наслідків, після того як Москві стало відомо від «Юстаса» про всі контакти, які Шелленберг налагодив з Бернадотом, Музі й Шторхом; це спонукало до невідкладних кроків у тому чи іншому напрямі. Або Вашінгтон повинен простягти руку рейхсфюреру і негайно укласти сепаратний мир, щоб протистояти більшовицькій лавині, або він мусить відкрито відмежуватися від Гіммлера. Але тоді в рейху залишається тільки одна сила — Борман. Тільки він стає повноправним наступником фюрера — його ідей, таємних сховищ цінностей, всієї зарубіжної мережі НСДАП.

Мюллер знав, що після того, як Гіммлер усе-таки зважився на переговори з представником американських сіоністів Шторхом і підписав угоду про тих єврейських фінансистів, яких ще не знищили в газових камерах, активність Шелленберга зросла до дивовижного рівня: він їздив по тисячі кілометрів на добу, їв і спав у своєму автомобілі, тримався на сильних збуджуючих препаратах, висох, і під очима в нього набрякли старечі мішки.

Напередодні вирішальних розмов Гіммлер — як стало відомо Мюллеру — зустрівся з заступником міністра фінансів фон Крозігом і міністром праці Зельдте.

Крозіг наполягав на негайних відкритих переговорах з Ейзенхауером; Зельдте вніс пропозицію примусити Гітлера випустити прокламацію, в якій оголосити плебісцит з приводу створення другої, опозиційної партії і розпуск військово-польових судів, які перетворили рейх на тюремний двір, заставлений шибеницями.

…Наступного дня в обложений Берлін прилетіли граф Бернадот і представник Всесвітнього єврейського конгресу Мазур; Шелленберг — в есесівському мундирі — зустрів їх на військовому аеродромі Темпельхоф, всього за кілька кілометрів від ставки Гітлера.

Перша конференція між Гіммлером і Мазуром у присутності Шелленберга відбулася в Хартцвальді; секретар Гіммлера — штандартенфюрер Брандт, що працював з ним п'ятнадцять років, хотів був стенографувати бесіду, але Шелленберг попросив не робити цього, — побачивши, як розгубився Гіммлер, як дивно він поводився, як запобігливо посміхався емісару сіоністської організації, запевняючи того, що в усіх «непорозуміннях» з євреями винні безвідповідальні астрологи, що збили з пуття ряд старих діячів НСДАП…