Наказано вижити

— Не вірте пліткам, — відрубав Гітлер. — Шпеєру заздрять. Всім талантам заздрять. Я це відчув на собі у Відні, коли мене чотири рази не приймали в Академію мистецтв. Там це було зрозуміло: всі ці чехи й словаки з поляками, мерзотні євреї не хотіли дати дороги арійцю, це типово для неповноцінних народів, що підлягають зникненню. Я не можу зрозуміти вияву такої огидної риси у арійців. Це просто не має права на існування серед нас…

…Фюрер не запідозрив Шпесра у змові, а навпаки, взяв його під захист. Борман майже був певен, що Гітлер може в будь-яку хвилину оголосити про свій від'їзд в Альпійський редут.

Отже, настав час діяти.

…Борман зайшов до лікаря фюрера доктора Брандта, штандартенфюрера СС, який лікував Гітлера з початку тридцять першого року; Брандт стежив за його дієтою, сам робив ін'єкції, купував у Швейцарії нові ліки і відправляв своїх шведських друзів до Америки — закупляти медикаменти, які стимулювали організм «великого сина німецької нації», не пригнічуючи при цьому психіку й сон.

— Брандт, — сказав Борман, — відкрийте мені всю правду про стан фюрера. Говоріть чесно, як це ведеться між ветеранами партії.

Брандт, як і всі в рейхсканцелярії, знав, що відверто розмовляти з Борманом неможливо, — можна чекати будь-нких наслідків.

— Вас цікавлять дані останніх аналізів? — обачно запитав Брандт.

— Мене цікавить усе, — відповів Борман. — Абсолютно все.

— У вас є якісь підстави тривожитися про стан здоров'я фюрера? — відпарирував Брандт. — Я не бачу підстав для занепокоєння.

— Брандт, я відповідаю за фюрера перед партією й нацією. Тому вам немає потреби приховувати від мене будь-що. Скажу вам щиро: хода фюрера зараз мені здається трохи… стомленою, це так… Чи немає змоги якось підбадьорити його? Бувають моменти, коли в нього труситься ліва рука; а ви знаєте, як наші військові ставляться до питань виправки… Зробіть щось, невже немає таких засобів?

— Я роблю все, що можу, рейхслейтер.

Борман зрозумів, що подальша розмова із штандартенфюрером марна. Він ніколи не робитиме того, що зараз потрібно Борману, він піде до фюрера і розповість йому все, якщо спробувати заговорити з ним відкрито: «Почніть робити уколи, які паралізують волю Гітлера, мені треба керувати ним, мені необхідно, щоб від фюрера залишилася лише оболонка, і ви повинні зробити це протягом найближчих днох-трьох днів».

— Значить, я можу бути спокійний? — спитав Борман, підводячись.

— Так. Абсолютно. Фюрер, певна річ, страждає в зв'язку з нашими тимчасовими невдачами, але дух його, як завжди, міцний, дані аналізів не дають приводу для тривоги.

— Спасибі, дорогий Брандт, ви заспокоїли мене, спасибі вам, мій друже.

…Вийшовши від доктора, Борман швидко пройшов у свій кабінет, набрав номер Мюллера й сказав:

— Те, про що ми з вами говорили, треба зробити негайно. Ви зрозуміли?

— Західний варіант? — уточнив Мюллер.

— Так, — відповів Борман. — Інформація про це повинна надійти сюди сьогодні ввечері з двох принаймні джерел.

Через п'ять хвилин штурмбанфюрера Холтоффа Мюллер послав на квартиру доктора Брандта.

— Фрау Брандт, — сказав він, — негайно збирайтесь, надійшов наказ вивезти вас із столиці, не чекаючи колони, з якою поїдуть сім'ї інших керівників.

Через сім годин Холтофф поселив жінку і її дітей у невеличкому особняку, в горах Тюрінгії, в тиші, де спокійно виспівували птахи і пахло прілою торішньою травою.

Через дев'ять годин гаулейтер області подзвонив у рейхс-канцелярію і доповів, що фрау Брандт з дітьми одержала пайок із спеціальної їдальні НСДАП і СС, поставлена на довольство і їй видано сімсот рейхсмарок як допомогу, бо через поспішність від'їзду вона не змогла взяти з собою ніяких речей.

Телефонограму довели до відома Бормана — як він і просив — у той момент, коли він був у Гітлера.

Прочитавши текст повідомлення, Борман зіграв таку розгубленість і скорботу, що фюрер, спохмурнівши, запитав:

— Щось тривожне?

— Ні, ні, — відповів Борман. — Нічого особливого…

Він м'яв телефонограму, щоб сховати її в кишеню, добре знаючи, що фюрер неодмінно вимагатиме, щоб він прочитав йому це повідомлення. Так і сталося.

— Я терпіти не можу, коли від мене приховують правду! — вигукнув Гітлер. — Зрештою, навчіться бути мужчиною! Що там?! Читайте!

— Фюрер, — відповів Борман, кусаючи губи, — доктор Брандт… Він порушив ваш наказ про виїзд сім'ї в Альпійський редут разом з усіма сім'ями керівників і перевіз дружину з дітьми в Тюрінгію… В ту зону, яку ось-ось займуть американці… Я не міг навіть подумати, що наш Брандт може дозволити собі таку мерзенну зраду… Але я допускаю, що це помилка, я накажу перевірити…

— Хто підписав телефонограму?

— Гаулейтер Росбах.

— Особисто?

— Так.

— Я знаю Росбаха і вірю йому, як і вам, — сказав Гітлер, важко підводячись з крісла. — Де Брандт? Нехай сюди приведуть цього мерзотника! Нехай він валяється у мене в ногах і благає пощади! Але йому не буде пощади! Його пристрелять, як скажену собаку! Яка підлість! Яка гидка, безсоромна підлість!

Брандт прийшов через кілька хвилин, усміхнувся до Гітлера:

— Мій фюрер, можете гніватися на мене, та, хоч як би ви відмовлялися, але доведеться прийняти півгодинний масаж…

— Де ваша сім'я? — спитав Гітлер, притримуючи правою рукою тремтячу ліву. — Скажіть мені, свиня, куди ви поділи свою жінку?! Ну?! І якщо посмієте збрехати — я пристрелю нас сам!

Брандт відчув, як кров почала стрімко, пульсуючи, стікати з обличчя кудись у шлунок; запекло в сонячному сплетінні; ноги стали крижаними; коліна ослабли; здавалося, що коли він ступить крок, то колінні чашечки зрушаться і обм'якле тіло впаде на підлогу.

— Моя дружина вдома, — відповів Брандт дивним, зовсім чужим голосом. — Я розмовляв з нею вранці, мій фюрер.

— От бачите, — полегшено сказав Борман, вимучено всміхаючись Гітлеру. — Який я радий, що все обійшлося, цілком можливо, що з кимось сплутали, хіба мало в рейху Брандтів… Подзвоніть додому з цього апарата, штандартенфюрер, передайте дружині моє вітання.

Брандт набрав номер прямим, негнучким пальцем; у трубці були довгі гудки, потім відповіла служниця Еріка:

— Слухаю.

Брандт знову відкашлявся, полегшено зітхнув і сказав:

— Будь ласка, попросіть до апарата фрау Брандт.

— Вона ж виїхала в Тюрінгію, — відповіла дівчина. — Навіть не встигла зібратися, так поспішала…

— Що?! — видихнув Брандт. — Чому?! Хто?!

— Та ви ж прислали по неї машину…

— Я не посилав ніякої машини! — Брандт обернувся до Гітлера. — Я не посилав по неї ніякої машини, мій фюрер! Це жахливо, цього не може бути!

— Ви — паскуда! — сказав Гітлер, наближаючись до Брандта танцюючою ходою. — Ви мерзенна продажна свиня!

Він раптом легко викинув праву руку, жадібно схопив хрест і зірвав його з грудей штандартенфюрера.

— Дайте мені пістолет, Борман! Я пристрелю іїого! Сам! Це змія, яка пригрілася на моїх грудях!

— Фюрер, — заспокійливо сказав Борман, — ми повинні судити його. Нехай партія й СС дізнаються про те, хто приховувався в наших лавах, нехай це буде уроком для…

Борман не мав права дати Гітлеру вбити Брандта. Доктор був потрібен йому, це трофей, він знає про Гітлера все, тепер він розповість усе таємне, чого не відкривав ніколи й нікому; все відкриє, благаючи собі пощади.

Брандта закували в кайдани й відправили на конспіративну квартиру гестапо в супроводі п'яти есесівців з «особистого штандарту» Гітлера.

Вранці про це дізнався Гіммлер; він послав туди, де тримали Брандта, свого секретаря з десятьма есесівцями — він теж розумівся на трофеях; Брандта взяли з-під охорони і вивезли на північ, під Гамбург, на одну з секретних явок Гіммлера.

Однак Борман домігся головного: через годину після того, як зник Брандт, в рейхсканцелярії з'явився оберштурмбанфюрер Штубе, помічник доктора Менгеле, людина, в якої не було власного «я»; минулої ночі Мюллер дав йому вичерпну характеристику: «Безхребетний, але претендує на старомодність; традиційно боїться начальства; дуже корисливий, наказу підкориться, хоч, мабуть, побалакає про лікарську етику».