Наказано вижити

— Росіяни вміють мислити, пане рейхсміністр, — наважився заперечити Гелен, — їхні філософські й етичні школи, починаючи з Радищева й кінчаючи Соловйовим, Бердяєвим та Кропоткіним, я вже не кажу про Плеханова і Леніна, начинені вибуховонебезпечними ідеями; з погляду стратегії ми повинні зараз дати їм змогу вважати себе не такими вже й неповноцінними; після перемоги ми заженемо їх у гетто, але поки що стріляють партизани…

— Їх знищать, — відрубав Геббельс. — Нація рабів не має права на ілюзії…

Тоді Гелен звернувся до Скорцені:

— Отто, ви вхожі до фюрера, я прошу вас допомогти мені: не можна так зневажливо дратувати російського ведмедя, як це робимо ми. Я ненавиджу російське стадо не менше, а можливо, й більше ніж рейхсміністр Геббельс, але я виїжджаю на фронт і допитую полонених: наша нерозумна жорстокість примушує їх вживати заходів у відповідь. Скорцені похитав головою:

— Рейнгард, я не влізатиму в цю справу. Фюрер ніколи не піде на те, щоб санкціонувати бодай якесь послаблення в слов'янському питанні: якщо євреїв буде знищено тотально, то росіян — на сімдесят процентів; ми ж з вами читаємо документи ставки, немає сенсу воювати з вітряками.

…Після того як Гелен склав свій розгорнутий меморандум про Червону Армію, після того як він приєднав до нього виписки з допитів перебіжчиків, дані перехоплених телефонних розмов у Росії і надіслав це — через Гальдера — в ставку, фюрер присвоїв йому звання генерал-майора; це сталося через кілька тижнів після того, як кращих офіцерів і генералів, що думали про долю Німеччини перспективно, повісили на рояльних струнах, почепивши за ребра на гаки, куди вішали м'ясні туші, або ж розстріляли у підвалах гестапо.

Саме тоді, приїхавши в Бреслау, до батька, — після того як закінчилася сімейна вечеря й чоловіки залишилися самі у великій, мореного дуба, бібліотеці — Гелен-молодший сказав:

— Все закінчено, батьку, ми програли і цю кампанію.

— А зброя помсти, — почав був батько, але зразу ж замовк, признавшися собі, що каже він це тому, що завжди відчуває на своїй спині холодні очі невидимого підглядача.

Підвівшись, Гелен-старший увімкнув радіо — йому як голові «народного підприємства» дозволили мати вдома приймач, у всіх інших зареєстрували або відібрали, — знайшов Відень (передавали уривки з оперет), зітхнув і похитав головою:

— Чи не занадто сміливо ти говориш, мій хлопчику?

— Так зараз говорять усі.

— Але ти генерал, а фюрер перестав вірити військовим після божевільного акту Штауфенберга.

— Акт був далеко не божевільний, батьку. Просто операцію не до кінця було продумано, не враховано саме цей фиктор страху… Його вдавили в кожного з нас, на жаль, не тільки у змовника, але й у того, кого покликано його карати…

Держава неможлива без страху.

Державний страх має бути зовсім особливим, батьку… Це правда, він потрібен, але він мусить бути цілком відміннім від звичайного, повсякденного, коли хочеш. Він, цей державний страх, повинен бути таємничим, всесильним, він — ніби провидіння, він карає лише тих, хто відступає, решта не повинні його знати; адже вівці позбавлені цього почуття, воно є тільки в того барана, який веде отару, чує вовка і при цьому звідує страх; усі інші лише повторюють його відчування і, як наслідок, вчинки… Я довго думав над тим, у чому прихована суть такого глобального поняття, яким я вважаю стиль… Погодься, що Севілья й Гренада, завойовані іспанцями, досі зберігають чарівність арабської архітектури, тоді як Барселона несе в собі ядро паризького чи берлінського раціоналізму. Прямолінійність Лондона — груба протилежність римським вулицям біля Колізею… Кожна культура, що виявляє себе в стилі, має свою таємничу часову тривалість… Час «третього рейху» історики обчислятимуть всього дванадцятьма роками, батьку, в наступному році ми будемо розгромленою державою…

— Рейнгард…

— Батьку, коли б я не був патріотом нації, я не говорив би так… Тепер тільки сліпці з партійного апарату Бормана повторюють завивання доктора Геббельса; ми, люди армії, повинні думати про майбутнє…

— Але чи можливе воно?

— Воно необхідне, отже, можливе. Настане час для створення нового стилю, батьку… Знаєш, я дуже настирливо випитував у Власова про причини, які змусили його перейти на наш бік… Він брехав мені… Він розчавлений страхом… Його бурмотіння про необхідність відновлення віри, про особливе покликання російської нації в боротьбі з червоним дияволом — переспіви того, що вкладав йому в голову мій Штрік-Штрікфельд… Власов заплутався сам у собі… Він виявився непідготовленим до поразки, а тому його роздавили, як мокрицю… А ми вже зараз мусимо бути готовими до того, щоб встати з попелу… Я думаю про це… Я поки що не прийшов до певних висновків, але все-таки вже зараз хочу просити тебе вийти у відставку і, пославшись на серцеву хворобу, виїхати з моєю сім'єю до Тюрінгії, в гори, за Ельбу…

…Повернувшись у генеральний штаб, Гелен наказав надрукувати свою «Червону біблію» в двадцяти примірниках, включивши туди лише соту частину тих матеріалів, які зібрав сонм його офіцерів, розкиданих по всіх підрозділах вермахту.

Найцінніші матеріали він мікрофільмував у трьох примірниках, перший сховав у сейф, у шухлядку, на якій було написано: «Особисто для доповіді рейхсфюреру СС» (конче потрібний камуфляж — боявся гестапо; ті ніколи не наважаться лізти в те, що адресовано Гіммлеру, хоч він і не думав показувати цьому паршивцю свої архіви), другий примірник сховав у тайнику, обладнаному в тому домі, де тепер жила його родина в горах; а третій надійно закопав в ущелині, біля альпіністського пристановища Оландсальм, високо в Альпах, на кордоні з Швейцарією.

…І ось тепер, раз по раз повертаючись у думці до візиту Мюллера, який вирвав огризок його матеріалів, зібраних у «Червоній біблії», Гелен болісно шукав виходу: втеча з Майбаху-ІІ на Захід неможлива, його розстріляють як дезертира; чекати наказу істерика і маніяка, який зачинився у бункері, — значить прирікати себе на загибель; той, що тоне, мріє захлинутися в компанії собі подібних: не так страшно, егоїст і після смерті залишається егоїстом.

Гелен засинав і прокидався з думкою про те, як йому вибратися з Берліна, як дістати право на вчинок, і нарешті вночі, під час короткого перепочинку між бомбуваннями, його немовби хтось штовхнув у потилицю.

Гелен підвівся, охоплений жахом, пройшовся по кабінету, бо йому здавалося, ніби він забув те, що зараз бачив уві сні — рятівне й близьке, розжоване, лишилося тільки проковтнути.

— Так! — Гелен зупинився, полегшено засміявшись, ударив себе долонею в лоб. — Ох, ти, боже мій! Бур! Звичайно, я ж бачив уві сні Бура!

Саме він допитував вождя Армії Крайової, який підняв поляків на повстання у Варшаві, щоб не пустити туди росіян, протягом двох тижнів; вони оселилися в невеличкому особняку на березі Балтики, багато гуляли, проходили історію повстання по днях, годину за годиною.

Саме тоді Бур-Комаровський і розповів йому схему організації свого підпілля.

Саме ця схема лягла пізніше в основу гітлерівського підпілля, яке Гіммлер назвав — за пропозицією Гелена — «Вервольфом» — «перевертнем».

Але Гелен завжди віддавав іншим лише маленьку частку того, що мав; головне він зберігав для вирішального часу.

(Вперше він почав думати про те, як замотивувати свою втечу на Захід, коли полковник Бусе сказав, що продуктивна робота під бомбами просто неможлива; ці слова запали йому в голову; він не міг собі уявити, що Бусе, будучи агентом гестапо, виконував завдання Мюллера, впливаючи на Гелена таким чином, щоб той сам попросив Кейтеля звільнити його з поста; після розмови з Бусе Гелен двічі підкинув генерал-полковникові Йодлю думку про те, чи доречно обладнувати запасну штаб-квартиру; але той ніяк на ці слова не прореагував — у ньому теж буяв страх; він не росіян боявся, які стояли на Одері, а безликого дебелого чоловіка в чорному шкіряному пальті з рунами СС у петлицях; не країна, а величезне царство страху.)