Наказано вижити

— Як ви думаєте, хто з сильних правознавців зможе публічно відмести всю ту скандальну інформацію, яку розпускають про адміністрацію деякі газети?

Гувер подивився прямо в очі Куліджу, важко відкашлявся й відповів — запитанням на запитання:

— А ви справді вважаєте, що можна обійтися без публічного розгляду?

…Через кілька тижнів президент, повертаючись з турне по Західному узбережжю, раптово помер в номері готелю «Палас» у Сан-Франціско.

Спочатку в медичному висновку про загибель Гардінга було сказано, що смерть настала через крововилив у мозок; потім висунули нову версію — отруєння крабами, які президент їв на пароплаві.

Але на пароплаві крабів взагалі не було, та й ніхто з тих, хто супроводжував Гардінга, симптомів отруєння не відчував.

У першому урядовому повідомленні говорилося, що раптова смерть настала, коли біля нещасного була тільки його дружина.

Однак незабаром довелося визнати, що поряд з ним був також і його особистий лікар бригадний генерал Чарлз Сойєр.

Справжню причину можна було б з'ясувати, зробивши розтин президента.

Але розтину не зробили.

(А потім, чим голосніше лунали голоси, які вимагали розслідування справжніх причин загибелі президента, тим загадковіше розвивалися події: особистого лікаря президента генерала Сойєра знайшли мертвим у його кабінеті, на віллі Байт Окс Фарм; адвокат Томас Фельдер, якого запросив міністр юстиції Догерті на місце загиблого Джессі Сміта, помер за таємничих обставин після того, як його притягли до судової відповідальності; загадково загинули подільці полковника Фобса й міністра юстиції Догерті — бізнесмен Томпсон і член керівництва республіканською партією Джон Кінг; паливного магната Едварда Догені, який передавав хабарі міністрові внутрішніх справ Фоллу, вбив пострілом з кольта його секретар, якого, в свою чергу, знайшли в сусідній кімнаті мертвим; версія була типова для тієї пори: самогубство.)

Через п'ять годин після смерті Гардінга блідого, аж синього віце-президента Куліджа було приведено до присяги, і він став двадцять дев'ятим президентом США.

Він нікого не замінив в уряді, крім міністра юстиції Догерті.

Він нікого не понизив і не підвищив на посаді, крім Джона Едгара Гувера, якого в двадцять сім років призначив директором Федерального Бюро Розслідувань.

Після того як призначення було затверджено, Кулідж попросив молодого шефа американської контррозвідки в Білий дім і сказав:

— Джон, ви розумієте, що на наступних виборах пашу партію шельмуватимуть ті, хто хоче бачити Америку дестабілізованою. Від вас немало залежить, щоб у країні зберігався спокій. Все те, що сталося з Гардінгом, Догерті й Фоллом, — наслідок змови Комінтерну, хіба не так? У трагедії, що розігралася, видно руку ворога із Східної Європи. Хіба ним так уже й важко пояснити американцям справжні причини трагедії?

Через рік Куліджа переобрали на пост президента США.

Країна, ніби гігантський состав, котилася в прірву.

До того дня, який увійшов в історію як «чорна п'ятниця», лишалося п'ять років, але ті, хто міг бачити й відчувати, бачили й відчували наближення краху, та нічого вдіяти не могли; можновладці не дозволяли говорити про справжні причини кризи, в усьому, як завжди, звинувачували червоних і негрів, Комінтерн і ДПУ.

Обурення народу було неприхованим, Білий дім опинився в стані паралічу і ніяких заходів не вживав, тому Гувер почав таємно збирати досьє на найближче оточення Куліджа: він розумів, що незабаром повинен прийти той, хто наведе порядок.

До зміни караулу він готувався таємно, заздалегідь і з оглядкою.

Джон Гувер тасував імена тих, на кого ставили в Уолл-стріті. Але серед цієї колоди претендентів поки що не було імені Рузвельта.

А коли той прийшов (змінивши Герберта Гувера, який просидів один президентський строк), і назвав кота — котом, і зажадав від ФБР боротьби з організованою злочинністю, а не з міфічною червоною загрозою, Гувер зрозумів: почалося змагання, в якому переможе той, у кого міцніша витримка. Авторитет Рузвельта був такий високий, що про відкриту боротьбу проти нього не могло бути й мови.

Тепер, навесні сорок п'ятого, стало ясно: якщо він і далі буде в Білому домі, то всі ті норми моралі, яким поклонявся Гувер і люди його кола, виявляться девальвованими.

Настав вирішальний час.

Добре поінформована людина набагато менше робить помилок

…Борман мав усі підстави вимагати від Мюллера негайно привезти Штірліца…

Радіограми, зашифровані особливим кодом, який виготував спеціально для Верхньої Австрії секретний відділ НСДАП, читав тільки помічник Бормана: відтоді як у Лінці було депоновано «музей фюрера» — мільярд доларів як-не-як, — всі повідомлення, пов'язані з цим вузлом, писав у Зальцбурзі сам гаулейтер Айгрубер, а приймав їх у Берліні штандартенфюрер Цандер, найдовіреніша людина рейхс-лейтера.

«За непідтвердженими даними, — годину тому повідомив Айгрубер, — люди, близькі до Кальтенбруннера, переправляють і ховають у гірських курортах Альт Аусзеє значну кількість золотих злитків. До того ж вірні члени НСДАП вважають, що саме в зв'язку з цим удалося засікти циклічність передач ворожого радиста, зорієнтованого на Захід. Місцевий підрозділ PCXА ще й досі зволікає з розслідуванням, посилаючись на особливу щодо цієї справи думку, яку начебто має партайгеносе Кальтенбруннер. Більше того, було зафіксовано інтерес непосвячених до тих штолень, де сховано «музей фюрера».

Ця інформація лягла на ту, яку щойно надіслав Борману заступник начальника концтабору по лінії місцевого відділу НСДАП, і не якогось табору, а саме того, де сидів Канаріс.

Він повідомив, що Кальтенбруннер був тут тричі, водив зрадника з собою в ліс, просив заварити для нього справжню каву, був з ним демонстративно люб'язний. Тому заступник начальника — на свій страх і риск — установив апаратуру в тій кімнаті, де «розпивали каву», розшифровувати запису не став, а надіслав його в рейхсканцелярію з нарочним, у пакеті з сургучними печатками.

Борман прослухав запис розмови Кальтенбруннера з Канарісом не без інтересу. Нічого особливо тривожного в діалозі хитрого лиса й простодушного костолома з університетською освітою не було, але один пасаж примусив Бормана задуматись.

Коли Канаріс запитав, як собі уявляє майбутню роботу Кальтенбруннер, той з дивним смішком відповів: «А ви думаєте, що робота взагалі можлива? Я мрію лише про те, щоб здобути одне право: жити».

Можна було б, звичайно, вважати цю відповідь конспіраторською: Канарісу не можна вірити ні на гран, розповідати йому про плани роботи по відновленню й реорганізації ідей націонал-соціалізму в світі означало б зрадити це майбутнє, бо дволикий Янус уміє торгувати — він і з чортом може провести посередницьку операцію, однак, коли Кальтенбруннер мимохідь зауважив адміралові, що перша інформація, яку передав йому він, Канаріс, далека від того, щоб визнати її по-справжньому цікавою, той заперечив: «Адже в нас була домовленість: коли ми зникнемо, я зможу особисто, у вашій присутності, поговорити з тими мультиділками Латинської Америки, які стали ними завдяки мені; без мене у вас нічого не вийде; ви — розвідник, ви знаєте, яка це ювелірна робота з тими, кого ти створив з нічого, а потім привів до могутності; вони перестали бути вашими агентами, ви залежите од них, а не вони од вас, бо ви просите грошей у міністерстві фінансів, а ті виписують будь-яку суму із своїх безконтрольних рахунків».

Думка правильна, але саме цю правильну думку Кальтенбруннер чомусь не зафіксував у своєму першому і єдиному звіті йому, Борману, хоча, як з'ясувалося, він зустрічався з Канарісом тричі.

…У машині Мюллер спитав Штірліца:

— Ви дзвонили йому?

— Ні. — Про те, що Борман під час останньої зустрічі просив його тепер тримати зв'язок через Мюллера, Штірліц не сказав: чи варто поступитися позицією без бою?