Наказано вижити

«А яке фюреру до всього цього діло? — подумав Штірліц. — Він завжди жив лише одним: субстанцією, що іменується «Адольф Гітлер»; він справді завжди в своїх думках чув овації й ревище юрби, що багато разів повторювала його ім'я… Ні, політика треба перевіряти ще й на те, яка в ньому міра природженої доброти, бо добра людина спочатку думає про інших, а вже потім про себе…»

Штірліц відчув утому, величезну, гнітючу втому. Вдалині завиднів Берлін; він угадав столицю рейху по скорботних крематорських димах, що здіймалися у високе, світле небо: нальоти англо-американської авіації були тепер майже безперервними.

«Якщо я знову зупинюсь, — раптом збагнув Штірліц, — вийду з машини і сяду на землю (машинально він помітив, що тут, далі на північ, на узбіччях ще не було зелені й острівці снігу в лісі вкрила кіптява, бо вітер розвіював згарища на десятки кілометрів навкруг), то я можу не встояти, не втримати себе й поверну назад; приїду в Базель, перетну кордон і ляжу спати в першому ж невеличкому готелі — він приблизно за двісті метрів від Німеччини, прямо навпроти вокзалу. Вулиця тиха, спокійна, правда, чути, як гудуть паровози; але ж це прекрасно, коли вони сумно гудуть, вирушаючи в дорогу… Тато водив мене на маленьку станцію під Москвою — здається, називалася вона Малаховка, — і ми подовгу слухали з ним, як мимо мчали поїзди, стрімко відлічуючи на стиках щось своє, тільки їм зрозуміле… Тобі не можна зупинятися зараз, старина… Їдь до себе, прийми душ, випий міцної кави і починай роботу…»

Не доїжджаючи трьох поворотів до будинку, Штірліц різко загальмував: дорогу перебіг чорний кіт із смарагдовими, очманілими очима.

Він знав, що тут його, на жаль, ніхто не обжене: у Бабельсберзі майже не лишилося машин, — усі конфіскували для потреб фронту, а ті, які непридатні для армії — дерев'яні, горбатенькі «декавушки», — стояли в гаражах — бензин було суворо лімітовано; він розумів, що перехожого, який перший перейде ту незриму лінію, де прошмигнув кіт, чекати доведеться довго: люди виходили з будинків тільки тоді, як бомбили, щоб заховатися в сховищі; всі тепер жили зачаєно, ліктем до ліктя, ждучи неминучого кінця, — це зараз розуміли всі в рейху, всі, крім великого фюрера німецької нації, який фанатично й нещадно тримав народ як свого особистого, безправного й безсловесного заложника.

«Я почекаю, — все-таки сказав сам собі Штірліц, вимкнувши мотор. — Що-що, а чекати я вмію. Все-таки чорний кіт, та ще й зліва направо, після полудня, напередодні повернення в моє пекло — штука паршива, що не кажіть…»

Другим шаром свідомості він розумів, що чорний кіт був лише приводом, який дозволив першому, головному, холодно-логічному шарові свідомості наказати руці вимкнути ключ запалення: кожна людина багатомірна, і залежно від рівня талановитості кількість цих таємничих шарів у корі мозку множиться тяжким вантажем думок і почуттів, часто прямо протилежних одне одному.

«Просто мені треба ще раз усе продумати, — сказав собі Штірліц. — Я збентежений з тієї хвилини, як дав згоду повернутися. Я розумію, що цією згодою я, мабуть, підписав собі смертний вирок… Але ж тільки хвора людина не мав почуття страху… Отже, даючи згоду повернутись, чи залишав я собі хоч гран надії? Безумовно. В чому мене могли засвітити? В усьому… Це не відповідь, голубе, це занадто просто для відповіді, не хитруй сам із собою. Ти розумієш, що одне з найуразливіших місць — це сестра пастора та її діти. Якщо їх усе-таки вичислять і візьмуть у гестапо, мені не буде порятунку. Це раз. Їх, звичайно, важко, практично неможливо вичислити, документи надійні, в ті гори ось-ось прийдуть американці, але ж я був цілком певний, що Плейшнеру не загрожує небезпека, а він загинув… А сам пастор? Чи можуть гестапівці завдати йому удару? Навряд… Вони не зможуть висмикнути його з Берна, сили в них уже не ті… Хоч усіх їхніх сил я не знаю… А що коли Шелленберг увійшов у контакт з Мюллером? Тоді його першим запитанням буде: «Яким чином Кальтенбруннер і Борман дізналися про переговори Вольфа з Даллесом?» Я повинен продумати лінію захисту, але я не можу зосередитись, а тут ще й кіт дорогу перебіг, і тому я маю право посидіти й підождати, поки хтось перейде цю чортівню перший… Все це так, а якщо прикордонна служба ввела ще одну підлість і таємно фотографує усіх, хто пересікає рубежі рейху? І Мюллер зараз розглядає портрет Каті і мій?.. Що я відповім? А чому, власне, він повинен мене про це питати? Він почне стежити й пристукне мене на контакті з тими зв'язковими, яких передали мені в Потсдамі чи Веддінзі, та й годі».

Штірліц стомлено підвів очі: в подовжньому дзеркальці було видно безлюдну вулицю — ані живої душі.

«Ну й що? — заперечив він собі, не маючи бажання заспокоюватись від того, що за ним поки що не стежили. — В цій державі цілком могли викликати трьох сусідів і доручити їм фіксувати кожен проїзд моєї машини, всіх машин, які їдуть до мене, всіх велосипедистів, пішоходів і мотоциклістів… І вони покірно фіксуватимуть, писатимуть, повідомлятимуть по телефону… Але я ухиляюсь від головного запитання… І поставить його мені Шелленберг… Із своєю звичною усмішкою він запропонує написати звіт про мою роботу в Швейцарії в ті дні, коли я засвітив Вольфа. Він попросить дати йому звіт прямо там, у нього в кабінеті, — адреси, де відбувалися мої зустрічі з пастором, номери телефонів, по яких я дзвонив… А в Берні вони цілком могли поставити за мною контрольне спостереження… Я ж був певен, що дістану дозвіл повернутися додому, і тому погано перевірявся. Ти дуже погано перевірявся, Ісаєв, тому згадай, де ти міг наслідити. По-перше, у пансіонаті «Вірджінія», де зупинився Плейшнер. Очну ставку з тим, хто привіз мою шифровку на конспіративну квартиру гестапо «Блюменштрасе», обіцяв мені Мюллер… Плейшнер не дав йому такої втіхи, невеличкий, витрішкуватий, сміливий Плейшнер… Але той факт, що я цікавився ним, приходив до пансіонату, де він зупинився, — якщо це зафіксовано зовнішнім спостереженням, — буде тією ланкою в системі доказів моєї провини, якої ще бракує… Так… А що іще? Іще що? Та дуже просто: Шелленберг зажадає викликати пастора: «Він потрібен мені тут, у камері, — скаже він, — а не там, на волі». — «Це недоцільно з точки зору справи, — відповім я. — Ми маємо в особі Шлага чудовий контакт для будь-яких розмов у Швейцарії». Зараз без десяти дванадцята. Поки проб'є годинник, у нас є ще трохи часу, чи варто поривати всі зв'язки? Не тіш себе заспокійливою брехнею, це нерозумно, а тому — нечесно. Шелленберг не стане прислухатися до логіки, він — людина імпульсу, як і всі у цьому смердючому рейху. Дияволи, що дорвалися до влади, некеровані в своїх рішеннях: їхня практика безконтрольна, їх не можуть ні переобрати, ні зняти з міркувань ділової потреби, вони підуть геть тільки разом з цією державністю… А втім, те, що я загальмував і стою посеред дороги вже п'ять хвилин після того клятого кота, це на мою користь: так може зробити тільки щира людина; на думку Мюллера, жоден розвідник не став би привертати до себе увагу… Ох і Штірліц! Цікаво, я з самого початку придумав «котячу мотивацію» чи мені це спало на думку тільки зараз? Я не відповідаю собі, і це форма захисту… Я не повинен відповідати ні Мюллеру, ні Шелленбергу, я повинен примусити їх запитувати… А цього я можу домогтися лише одним: першою людиною, яку я повинен побачити, має бути Борман. І йому я передам плівку, що її роздобув пастор, про переговори Вольфа з Даллесом… А чому б і ні? Як це у римлян? Розділяй і владарюй… Але з мого дому Борманові дзвонити не можна… А чому я думаю, що мені дозволять дзвонити звідти, якщо Мюллер уже посадив там своїх костоломів?»

Він увімкнув запалення, глянув — автоматично — в дзеркальце і помітив, що по тротуару біжить хлопчик з собакою; він біг перелякано, втягнувши голову в плечі, мабуть, чекаючи нальоту; обличчя в нього було пергаментне і зморщене — таке буває у старих людей перед самою смертю, коли вуха стають надмірно великими, мочка обвисає, робиться сіро-синьою, восковою.

Штірліц повільно перемкнув швидкість, на мить загальмував, підбадьорливо посміхнувся хлопчикові і тільки після цього розвернувся й поїхав до центру — там, біля метро, ще подекуди працювали телефони-автомати. Напевне можна подзвонити з кабачків на Фішермаркте — від «Грубого Готліба» дзвонити нема сенсу, там усі розмови записує районне гестапо, та й сам Готліб завжди на сторожі. За імперським законом від сьомого червня тридцять четвертого року кожен власник ресторану, готелю, вайнштуббе, бару, кафе, пивної був зобов'язаний співробітничати з властями й повідомляти про всіх гостей, поведінка яких бодай трохи може видатися підозрілою. Коли людина, яка прийшла до тебе випити пива, неголена, неохайно одягнена або ж, навпаки, занадто вишукано, особливо в іноземному костюмі (англійський і американський стиль помітні одразу), якщо гість плаче або дуже голосно сміється — словом, коли він хоч чимсь вирівняється з маси, про нього треба негайно повідомити у відділення гестапо. Оскільки циганам і євреям вхід до ресторану, кафе і готелю був заборонений — нелюди, які підлягають знищенню, — а коли почалася війна, відвідувати громадські місця було заборонено також французьким робітникам, яких пригнали в рейх, «остарбайтерам» з Польщі, Югославії та Радянського Союзу, то репресивна система тотального стеження обрушилася на тих, кого фюрер так патетично називав «расою панів»; саме вони, «пани», і стали в'язнями того гігантського концтабору, що іменувався «великим рейхом німецької нації», де «права кожного імперського підданого на свободу і достоїнство» щодня й щогодини проголошувались пропагандистським апаратом доктора Геббельса.