Наказано вижити

…Саме ця інформація змусила Бормана викликати Мюллера й доручити йому негайно й досконально з'ясувати всю правду. «Ніхто не знає про це сховище, — сказав Борман, — я запевнив Гітлера, що шедеври світового мистецтва ніколи не потраплять до рук ворога: або вони залишаться нашими, — або ж їх поховають у соляних шахтах і знищать підземними водами».

Мюллер запитав своїх.

Відповідь надійшла така ж неясна, як і та, яку відправили Айгруберу.

Мюллер одразу збагнув, що відбувається це, мабуть, тому, що в процесі розслідування випливло таке ім'я, говорити про яке в документі або по телефону аж ніяк не можна. Невже Кальтенбруннер теж почав гру, після того як зустрівся з Бернадотом?

І Мюллер вирішив, що до Зальцбурга можна посилати лише найвірнішу й найспритнішу людину.

Кого? Холтофа? Вірний, але дурний, наламає дров, небезпечно. Айсман? З його принциповістю він полізе в бійку, не думаючи про наслідки. Звичайно, найкращим у цій комбінації був би Штірліц. Але він у грі, він потрібен тут.

Мюллер так і не вирішив, що йому робити, подзвонив Борману, попросив кілька днів на роздуми; той погодився, хоч голос його був холодний, не мав тієї доброзичливості, яка з недавнього часу стала характерною для нього в розмовах з групенфюрером.

…Гестапо Лінца і Зальцбурга розгубилося саме з тієї причини, яку Мюллер відчув шкірою: справді, передачі на Захід ішли майже з того самого місця, де був розташований особливий відділ зв'язку СД, що безпосередньо підлягав Кальтенбруннеру. Отже, за законами нацистської ієрархії, місцеве гестапо повинно було увійти з пропозицією у відділ РСХА по Верхній Австрії; той — у свою чергу — мав погодити це питання з Айгрубером і звернутися, обминаючи Шелленберга й Мюллера, безпосередньо до Кальтенбруннера за санкцією на проведення оперативної розробки його найближчих співробітників, які сиділи в Альт Аусзеє, в розкішній віллі, що прилягала до замку шефа таємної поліції, за високим дубовим парканом під охороною кулеметників СС.

Гестапо Лінца й Зальцбурга побоювалося звертатися з такою пропозицією: в люті Кальтенбруннер був некерований. Його реакцію не можна було передбачити — в секретній службі знали, що на нього працюють в Альт Аусзеє люди, відібрані ним особисто. Тому так довго й тяглося все це, і ніяких заходів не вживали.

А тим часом в Альт Аусзеє, у штабі Кальтенбруннера, справді працював офіцер СД, завербований американською секретною службою в грудні сорок четвертого…

Необхідність кардинального рішення

Начальник радянської розвідки двічі перечитав шифровку полковника Ісаєва, відомого як «Штірліц» лише одному своєму помічникові, з яким він починав роботу в ДПУ ще з Берзінем і Пузицьким; роздратовано відсунув від себе червону папку, в якій йому принесли повідомлення, і, знявши трубку кремлівського телефону, спитав:

— Що там мудрує «Дев'ятий»?

— Він не вміє мудрувати, він просто повідомляє все, що зібрав.

— Товариш Сталін вимагає точних даних, а що мені йому доповідати? Мені здається, ви навіть не уявляєте, як може закінчитися гра «Дев'ятого». А зараз потрібні точні дані…

З цим він і поїхав у Кремль.

— Ну й що ви хочете мені всім цим довести? — повільно запитав Сталін. — Я не до кінця розумію, що передає ця ваша людина? Або вона наштовхує нас на те, щоб ми зробили новий, ще жорсткіший демарш проти Рузвельта, або натякає на необхідність нашого контакту з гітлерівськими бандитами. Чи не можна запропонувати вашій людині прибути до Москви…

— Перейти лінію фронту зараз неможливо.

Повернувшись до себе, начальник розвідки хотів був уже написати телеграму, зміст якої зводився до того, щоб Ісаєв постарався повернутися додому, але, ознайомившись з його останньою інформацією з Берліна, прийняв рішення прямо протилежне першому: апарат уміє коригувати обставини надійніше за всі параграфи і вказівки.

— Мабуть, — сказав начальник розвідки своєму помічникові, — дні Ісаєва лічені, але він знав, на що йшов, погодившись повернутися в Берлін. Продовжуємо гру — хоч це й жорстоко. Оскільки хтось весь час лякає нас, даючи нам змогу через Ісаєва дізнаватися про факт сепаратних переговорів з союзниками, — ми злякаємося. Ми дуже злякаємося… Нехай служби уважно продумають тексти майбутніх шифровок, які ми надсилатимемо до Берліна. Якщо Ісаєв зрозуміє наш хід, він відповість так, як уже одного разу було. Я маю на увазі його пасаж про переказ грошей на його рахунки… Однак, — він повільно закурив, важко затягся, — краще, щоб він не зрозумів… Так, саме так, генерале… За всім тим, що розігрується в Берні, Стокгольмі і в Любеку, стоїть життя мільйонів…

— Готувати спецповідомлення для товариша Сталіна?

Начальник розвідки підвівся з-за столу, походив по кабінету, посміхнувся, тільки він один знав чому, і нарешті відповів:

— Чи пан чи пропав — двічі не вмирати.

— Поки що почекаємо? — спитав помічник.

— Навпаки, зробіть це якнайшвидше.

— Ну, й що це нам дасть? — запитав Сталін, прочитавши сторінку, яку підготував начальник розвідки. — Нічого це нам не дасть, а противникові — якщо вами грають, а не ви ними граєте — дасть багато чого. Черчілль ураз може роздути справу про нашу невірність, про те, що не вони, а ми вступаємо в переговори з Берліном… Ні, я думаю, це непотрібна затія… Повідомте вашого полковника, щоб він повертався на Батьківщину, тут ми його й послухаємо.

— Якщо в Берліні одержать таку телеграму і він наважиться тікати, він загине.

— Чому? — Сталін знизав плечима. — Жуков стоїть за сто двадцять кілометрів від Берліна, цілком можна втекти.

— Гестапо, мабуть, читає наші телеграми. А в своїх телеграмах наша людина почала свою гру, не чекаючи наказу… Він у становищі надзвичайному… Гестапо, мабуть, хоче використати його як канал дезінформації… А може, і найдостовірнішої інформації…

— Я не вмію розуміти двозначні відповіді, — глухо сказав Сталін і тяжко закашлявся. — Або дезінформація, гра, хитрість, або безумовно достовірна інформація. Цей ваш полковник зможе напевне відповісти: грають нацисти чи дають достовірну інформацію? Або — або?

Начальник розвідки відразу збагнув, що саме це роздратоване запитання Сталіна дає йому змогу добитися того, до чого Верховний Головнокомандуючий був готовий — це абсолютно очевидно — відмовити йому. Тому він відповів негайно:

— Я переконаний, що таку відповідь ми від нього одержимо.

— І ви можете поручитися перед Державним Комітетом Оборони, що це буде абсолютно точна відповідь?

Начальник розвідки на якусь мить запнувся, розуміючи, яку він бере на себе відповідальність, але, будучи професіоналом, одним із тих небагатьох, хто лишився живим з часів Дзержинського, він розумів, які величезні можливості на майбутнє дає йому гра, почата гестапо й розгадана — на самому початку — радянською розвідкою. Тому він відповів, пильно подивившись в очі Сталіну:

— Я беру на себе всю відповідальність.

— Не ви, а я, — закінчив Сталін. — Мені треба буде прийняти політичне рішення на підставі ваших матеріалів. Те, що вам забудеться історією, мені — ніколи.

Як тільки начальник розвідки вийшов, Сталін зразу ж подзвонив по ВЧ Жукову й Рокоссовському. З Жуковим у нього були складні стосунки, а Рокоссовського він любив, а втім, забороняв собі признаватися в тому, що в сутності цієї любові було й почуття провини. Попросивши Рокоссовського так само, як і Жукова, спішно вилетіти до Москви, він сказав йому.

— Я почастую вас справжнім карським шашликом, бо ви ж тепер на європейській кухні, а вона — прісна. Я завжди потерпаю від цього — несмачно готують.

Першого він прийняв Жукова.

Розповівши про факт переговорів західних союзників з нацистами, Сталін запитав:

— Як вам здається, Жуков, чи можливе мирне протистояння англо-американців з німцями в Берліні?