Наказано вижити

Ейхману було доручено передати Рубенау в розпорядження Штірліца…

— Здрастуйте, Рубенау, — сказав Штірліц, запропонувавши співрозмовникові сісти на табуретку, прикріплену посеред камери. Він знав, що його розмову запишуть від першого до останнього слова, за себе він не турбувався, йому треба було зрозуміти того, хто сидів перед ним, а зрозумівши, або оголити його позитивні риси для тих, хто прослухуватиме цю розмову, або, навпаки, відкинути цю зламану людину, що стала агентом тих, хто люто його ненавидів і зневажав. — Моє прізвище Бользен, і я належу до тих небагатьох, хто хоче допомогти вам по-справжньому. Але спочатку ви повинні відповісти — причому у ваших же інтересах цілком відверто — на кілька моїх запитань. Ви готові до цього?

— Це не так важливо, готовий я чи ні, мене до цього привчили, моя сім'я — ваші заложники, тому я можу відповідати тільки відверто і не інакше.

— Припустімо. Отже, перше: кого ви ненавидите більше за нас, більше за мою організацію, більше за націонал-соціалістську робітничу партію Німеччини?

Обличчя Рубенау дивно здригнулось, брови полізли на лоб, і від цього лоб став маленький і зморшкуватий, як печене яблуко, руки неспокійно заворушилися на розбухлих колінах.

— Ви дуже дивно поставили запитання, пане Бользен…

— Рубенау, ви мене, мабуть, погано чули. Я поставив цілком однозначне запитання, будь ласка, відповідайте мені так само: однозначно…

— Найбільше я ненавиджу тих безвідповідальних демагогів, які призвели Німеччину до кризи…

— До нинішньої?

— Що ви, що ви! Я маю на увазі кризу тридцятого року!

— До кризи тридцятого року — судячи з наших газетних публікацій — Німеччину призвели більшовики, Інтернаціонал, євреї і американський фінансовий капітал. Можу я розцінити вашу відповідь саме так?

— Звичайно, саме так я й хотів відповісти.

— Ні, вашу відповідь я вправі тлумачити зовсім інакше: коли б не було в Німеччині лівих та євреїв, чи коли б навпаки, вони були розумнішими, згуртованішими й сильнішими, ми не прийшли б до влади і вам не довелося б пережити стільки, скільки ви пережили…

— О ні, пане Бользен, ви дуже суб'єктивно трак…

— Ви брешете мені! Ви ненавидите нас так, як мусить ненавидіти свого мучителя той нещасний, кого мучать. Якщо ви заперечуватимете мені, я припиню розмову, поверну вас у камеру і долею вашої сім'ї доведеться займатися комусь іншому, а не мені. Ну?

— В перші роки мого ув'язнення, справді, у мене часом була ненависть до тих, хто не захотів об'єктивно розі…

— Послухайте, Рубенау, я зараз говоритиму вам те, що ви думаєте, а ви тільки кивайте мені, коли згодні, або ж, у тому разі, коли ви не згодні, мотайте головою зліва направо… А втім, якщо вам зручніше, можете мотати справа наліво… Отже, ви думаєте зараз так: «Ти, нацистський ублюдок і садист, недовго тобі залишилося мучити мене і мою сім'ю, будьте ви прокляті, вся ваша байда! Будь проклятий той день, коли ви зламали мене на дітях і дружині, яких ви ув'язнили, ви ж звірі, ви ладні на все в ім'я вашої маячної ідеї! Але нічого, собаки, нічого, оділлються вам мої сльози, не думайте, що я нічого не сказав людям у Празі і Роттердамі, куди ви мене посилали! Я попередив про ваш план Фаїну Шор, тому вона й прийшла на побачення в супроводі двох своїх озброєних друзів, тільки ваших головорізів було більше, і їх навчили, як треба хапати в лісі на кордоні цих наївних підпільників… Нічого, собаки, нічого, в Роттердамі я також попереджав моїх співрозмовників про небезпеку, я робив це акуратно, я розумніший за вас, я знав, що ваш кошмарний лад так чи інакше закінчиться крахом, я думав заздалегідь, а ви — засліплені своїм расовим ідіотизмом — не хотіли думати навіть за рік наперед… І коли мене возив з собою Ейхман до Будапешта, я встиг шепнути кілька слів рабину, той усе зрозумів, мені можуть простити, а от нікому з вас не буде прощення!»

Рубенау подивився на Штірліца з жахом, крапельки поту зросили його лоб і пергаментні скроні, пальці стиснулися в безсилі кулаки, кісточки були сині, голодні…

— То справа наліво? — підштовхнув його запитанням Штірліц. — Чи — зліва направо?

— За що ви знов починаєте мене мучити? Ну за що?!

— Мучили Фаїну Шор. Її гвалтували на очах Абрама Шора, її чоловіка, який годував вас, ділячись своїм бруквяним супом. Її мучили, вводячи в неї на очах голки під нігті Абраму. Але ні він, ні вона не назвали вашого імені… А втім, це лірика, яка не має відношення до моєї роботи і до вашого майбутнього. Коли я зараз прочитав ваші таємні думки про те, що вас можуть зрозуміти і, зрештою, як жертву, простити, я підводив до того, що простити повинні нас обох. Та ще деяких моїх друзів, коли ми зможемо зробити так, щоб євреїв, які сидять у концтаборах, не знищили фанатики. Більше того, їм дозволять виїхати до Швейцарії… Це організую, скажімо, я. Чи мій друг. Але контакт з людьми в Швейцарії, з вашими фінансовими тузами, забезпечите ви. Ну, як умовивід? Непогано, га?

— А моя сім'я? Що буде з дітьми?!

Штірліц витяг із шухляди стола паспорт для виїзду з рейху, кинув його перед собою на стіл:

— Встаньте і погортайте…

Рубенау з острахом наблизився, сторожко подивився на закам'яніле обличчя Штірліца, погортав паспорт, побачив фотографію дружини й двох своїх дітей, уважно подивився, чи є швейцарська віза, переконався, що візу відкрито; заплакав і сказав:

— Але в документі немає вашого дозволу на виїзд.

— Невже ви думаєте, що ми відпустимо їх у Швейцарію раніше, ніж я з вами повернуся звідтіля благополучно?

— Я зроблю те, про що ви кажете, я це зроблю легко, ми повернемось, і я знову опинюся в камері, а сім'я моя в мюнхенській тюрмі.

— Ні, не опинитесь, бо нам треба буде приймати поважних панів з Швейцарії тут, у рейху, в готелі, і возити їх по таборах, організовуючи транспорти для звільнених, завдяки нашому з вами благородному риску. З першими посланцями — після того як вони закінчать переговори з нами — ми відправимо й вашу дружину…

— Ні, — різко обірвав «Штірліца Рубенау. — Не її. Дітей…

— Повторюю, з тими посланцями з Швейцарії, які вивозитимуть звільнених, ми відправимо вашу дружину. З наступною колоною виїде ваша перша дитина…

— Ви кажете неправду! В паспорті дружини записано обох дітей! Як же ми зможемо відправити туди Єву? Чи Пауля?! У хлопчика абсолютний слух, він у сім років написав концерт, пощадіть його, він же служитиме славі Німеччини… А ви хочете і його, і Євочку… Навіщо ви брешете, кажете, що відправите їх, коли…

Штірліц відкинувся на спинку жорсткого дерев'яного стільця:

— Правильно мислите, Рубенау… Молодець… Це я недодумав… Точніше кажучи, недодумали ті, хто готував технічну частину операції… Завтра вдень я покажу вам новий паспорт фрау Рубенау-Шульц, на неї одну… І два документи на дітей — для кожного свій…

— Добре, а коли поїде друга дитина? Нехай перший поїде Пауль: коли вже судилося вижити, то нехай виживе він… Коли це може статися?

Штірліц відповів запитанням:

— Вам газет не дають читати? І радіо ви, звичайно ж, не слухаєте?

— Ні.

— Я скажу, щоб вам дали газети і дозволили послухати зведення з фронтів. А поки що напишіть на цьому аркуші такий текст: «Я, Вальтер Рубенау, згоден з пропозицією офіцера розвідки Бользена взяти участь у звільненні ряду в'язнів а концтаборів. Зобов'язуюся допомагати Бользеву та його керівникам в усіх фазах майбутньої гуманної операції І розумію, що моя зрада означатиме негайну й безумовну смерть моєї сім'ї і мою. Рубенау». І дата.

…Після цього Штірліц викликав конвой, відправив Рубенау в камеру, подзвонив начальникові тюрми, спитав, чи зможе той приготувати його в'язню ситний обід, дати три сигарети і дві грудочки цукру, подзвонив Шольцу і звелів доповісти групенфюреру, що він, Штірліц, просив би прийняти його, якщо можна — найближчим часом.

Інформація для роздумів — II

(ВСС)