Страница 62 из 65
«Боже милосердний, допоможи мені! — став благати він. — Дай мені сили, боже! Як просто жити на землі, ходити по ній, відчувати біль, страждати від кохання, нестися. з гір, коли холодний сніг голочками б'є тобі в обличчя… Ох, навіщо ж я думаю про це?! Я не повинен про це думати зараз! Я повинен думати про голки, що входять під ніготь, повільно й пружно роздираючи шкіру, доходять до мозку й до серця і до того страшного холоду, який з'являється всередині за хвилину перед тим, як вони починають. Невже я звичайна тварина, для якої можливість дихати, одержувати юшку й лягати на нари важливіша, ніж право остатися самим собою, розпорядитися тим, що мені належить? Ну, Курте, це ж тільки одна мить жаху, а тоді настане щастя визволення від самого себе, від отого себе, який уже відчув усередині тріщину, і та тріщина буде ширшати й ширшати, як розводи у березневій річці після першого теплого дощу, що шмагає тебе по обличчю, і ти висовуєш язика, щоб відчути, яка холодна і прісна вода падає з небес…»
Курт повернувся до конвоїра, жалібно всміхнувся до нього, а тоді спружинився, ударив його двома пальцями в око, відчувши мокрий холод очного яблука й гаряче тремтіння повік, і почув жахливий крик конвоїра, але то був не крик болю, а скоріше переляканий крик роззяви, щось на зразок жалісного скавуління мисливського собаки, який загубив слід підранка. Курт нахилив голову, відштовхнувся од підлоги й помчав, як раніше, коли приїздив на стадіон займатися легкою атлетикою перед початком сезону в горах, відчуваючи, що зараз, через мить, він відчує удар, і він уявив собі чітко і близько жовту масу свого мозку на жовтій стіні, і закричав від невимовного жалю до себе, і почув, як десь поряд грюкнули двері, і зрозумів, що за ним женуться, і замахав руками, щоб стіна швидше обрушилась на нього й розколола йому череп, у якому гримить ім'я зв'язківця, і пароль до Гуго, і адреса, де можна сховатися на випадок провалу когось із них, і любов до Інгрід…
Пітьма.
Визволення.
Це не було боляче: смерть настає за мить до того, як людина відчує біль.
(Уночі в номер до Штірліца постукали.
— Хто?
— З міської управи, — відповів голос українською мовою, — з медичного відділу, Опанас Мірошниченко.
— Що? — здивувався Штірліц, накидаючи халат. — Говоріть німецькою, будь ласка. Що сталося?!
Він одімкнув двері: на порозі стояв чорноокий чоловік у вишитій українській сорочці.
— Пробачте, забувся, — промовив Мірошниченко, переходячи на німецьку, — я лікар, відповідаю за дезинфекцію готелю… А ви, пане Штірліц, зовсім не змінилися з часів «Куїн Мері».
— Ви теж пливли на тому судні? В якому класі? — запитав Штірліц, відчуваючи співучу, стомлену, але водночас упевнену радість: слова пароля — слова надії.
— У другому… Я стажувався у Штатах. — Це був відзив.
— Заходьте, лікарю, — сказав Штірліц і ввімкнув приймача: Берлін передавав переможні марші).
Трушницького арештували о сьомій годині ранку. Все було так, як у домі пана Ладислава: у двері обережно постукали, і Трушницький вирішив, що це прийшов хто-не-будь з приводу завтрашнього, ні, сьогоднішнього уже концерту в театрі, в його театрі, і спитав охриплим від сну голосом:
— Хто?
— З домової управи, — відповіли йому, — у вас труби лопнули.
Трушницький оглянувся у темряву кімнати, води ніде не побачив, але вирішив, що це могло статися у ванні, тож і відчинив двері. На порозі стояли офіцер СС, два солдати і один у цивільному. Лице його видалося Трушницькому знайоме, але він не встиг пригадати, де вони бачилися, бо солдати швидко уштовхнули його до кімнати, а чоловік у цивільному чемно промовив:
— Збирайтесь хутенько, будьте ласкаві.
— А в чім справа? — запитав Трушницький, холонучи під того, що зблизька бачив обличчя пана Ладислава.
— У вашому помешканні залишатися небезпечно, у міс-ті почали орудувати червоні підпільники, — пояснив той, що у цивільному. — Ми вивозимо якомога ближче до німецьких казарм тих, за чиє життя побоюємося.
— Ой господи, а я вже був перелякався, — вимучено усміхнувся Трушницький, аж тільки зараз відчувши тремтіння під колінами. — Одну хвилинку, панове, прошу сідати.
Він швидко зодягнувся, потер долонею щоки — поголитися б, та часу немає, — господи, за що ж на нього червоним руку піднімати? Треба якнайскоріше виїхати звідси, дбайливий народ німці, нічого не скажеш, оберігають цвіт нації, розуміють, що без нас вони тут нічого не вдіють, привезуть на іншу квартиру, там і поголюся…
— Панове, а як же з речами? — спитав він. — Тут у мене партитури.
— Один із солдатів залишиться, поскладає все до чемодана та й привезе вам.
Трушницький нічого не збагнув навіть тоді, коли машина, в якій його так щільно, аж було дивно, затиснули між офіцером і цивільним, в'їхала до тюремного двору. І тільки аж коли його випхали з машини, і до нього наблизився есесівець, і вдарив у спину, кивнувши на ковані двері, аж тільки тоді Трушницький угледів грати на вікнах, високі мури, вишки з кулеметами і трупи, акуратно, мов дрова, складені у затінку, під навісом. Він хотів був іти, але ноги не підкорялися; коліна, здавалось, вигнулися у зворотний бік, тож йому спала на розум дурна думка, що коли ві» зробить крок, то це буде крок назад, а не вперед.
Допитував його високий есесівець, який миттю змінював усмішку на важку маску гніву. Той, що у цивільному, звертався до нього шанобливо: «Пане Діц». Трушницький врешті згадав: цивільний був секретар Мельника, шустрий Чучкевич; його в бандерівських колах називали Мишеням.
— Слухайте-но, Трушницький, — хапливо заговорив Діц, слиняво зжовуючи чорний тютюн сигарети, — у ваших інтересах сказати нам усю правду. Всю, розумієте?! Якщо ви надумаєте приховати бодай найменшу дрібницю, я накажу розстріляти вас негайно, ясно вам? Іде війна, і в нас немає часу теревені правити!
— Я нічого не розумію. Що я маю… Перед ким я завинив? — стиха запитав Трушницький.
— У чому він має признатися? — переклав Чучкевич. Адже ви запитували, — він скинув очима на Трушницького, — у чому вам треба признаватися, еге?
— Еге ж, еге ж, — квапливо відповів Трушницький, немов чіпляючись за рятівне коло — за українську мову Чучкевича, який зараз допоможе геть усе пояснити цьому довготелесому гестапівцю.
— Ну, це я вам підкажу, — мовив Чучкевич. — Вам нелегко самому збагнути, в яку паскудну гру вас утягнув Лебідь. Ви художник, ви не про життєву прозу думаєте, ви в емпіреях витаєте, — лагідно, тепер уже неквапливо вів далі він. — Він же утягнув вас у гру, Трушницький. Він вам наказав улаштувати концерт у театрі?
— Так.
Чучкевич сказав Діцу по-німецьки:
— Можна починати записувати, з цим буде просто.
Діц викликав стенографіста, той примостився в куточку, увімкнув яскраву настільну лампу, і Чучкевич присунув свого стільця ближче до угвинченої металевої холодної табуретки, на якій було наказано сидіти Трушницькому, і їхні коліна торкнулися, і Трушницький захотів, щоб цей дотик тривав, бо ця людина була все-таки своя.
— Отож, з приводу концерту, Трушницький. Лебідь просив вас обговорити програму з представниками окупаційної влади?
— Ні.
— Не просив, — повагом повторив Чучкевич, чекаючи, аж поки відповідь Трушницького запише стенографіст.
— Але ж він мав знати, що програма урочистого концерту повинна бути затверджена представниками нової влади? Адже повинен, так?
— Так, — повагом, силкуючись збагнути рятівний зміст у словах Чучкевича, повторив Трушницький. — Звичайно.
— Лебідь сказав, що настановляє вас головним режисером театру?
— Головним диригентом.
— Що?
— Я кажу — головним диригентом.
— Ну, знаєте, різниця невелика.
— Так, невелика, — швидко згодився Трушницький.
— А він мав погодити це питання з новою владою? Як ви гадаєте?
— Мав.
— Він ніколи не казав вам, що треба попросити нову владу настановити німецького директора вашого хору?