Третя карта

Тарас Маларчук вийшов з операційної, примостився на високому кріслі, ще слизькому, бо зовсім недавно його пофарбували якоюсь особливою емаллю, присланою з Києва, відкинувся на спинку і змусив себе розслабитись: руки його, аж по лікоть у крові, упали вздовж тіла, він відчув тремтіння в ногах — п'ять операцій підряд, переважно діти, осколкові поранення…

Він заплющив очі й одразу ж поринув у химерне небуття: сну не було, але він не чув звуків навколо себе, далеких пострілів, криків поранених, метушливої біганини сестер і лікарів, важкої ходи військових санітарів, які носили ноші з трупами, гупаючи важкими, що не встигли ще пропилитися, чобітьми. Тарас Маларчук бачив дивні барви — густо-червоне було в сусідстві з криваво-червоним, усе це повільно заливалося жовто-зеленим, гнійним; він стогнав, і хірургічна сестра Оксана Тимофіївна, яка стояла поряд, не наважувалася торкнути його за плече, дарма що на столі вже лежав хлопчик із стегном, розпанаханим осколком, — врятувати навряд чи пощастить, надто багато втрачено крові.

— Тарасе Микитовичу, — шепнула вона, коли хлопчиків крик став нестерпний, пронизливий, передсмертний, — Тapace Микитовичу, голубчику…

Маларчук рвучко підвівся, начебто й не поринав щойно у липке, бридливе забуття.

— Що? — запитав, відчуваючи гудіння в голові. — Що, люба? Уже готовий?

— Атож. На столі.

— Наркоз?

— Еге. Чекають на вас…

Маларчук зайшов до маленького кабінетика при операційній, підставив голову під струмінь крижаної води і довго стояв, обіпершись довгими своїми пальцями («Схожі на рахманіновські», — казали друзі) на холодну емаль раковини. Він ждав, поки вгамуються молоточки у скронях і припиниться повільне тремтіння на обличчі: усі оті шість днів (від початку війни), що йому довелося прожити у клініці, оперуючи цілу добу, були немов якесь страхіття і мара: здавалось, ущипни себе за щоку — й усе скінчиться, все стане, як і раніш, не буде оцих сирен повітряної тривоги, що вимотували всю душу, зойків поранених дівчаток, передсмертного старечого харчання хлопчиків…

— Тарасе Микитовичу, — почув він крізь шум води, — голубчику…

— Іду…

Маларчук закрутив воду, розтер голову сухим, шорстким вафельним рушником, що пахнув теплом, попросив хірургічну сестру приготувати порошок пірамідону з кофеїном, запив ліки міцним чаєм і подибав до операційної.

Він оглянув жовте хлопчикове обличчя, страшну осколкову рану, розпанахане стегно, потрощені трубки кісток («Цукрова, — дивно посміхаючись, жартував професор, коли Маларчук навчався в інституті, — поламаєш — не збереш і не постулюєш»). Маларчук раптом відчув, що плаче: діти граються у війну, дорослі воюють, але ж у першу чергу діти гинуть. Добрий розум ученого, який створив аероплан, що є кроком у подоланні часу і простору, обернувся вандалізмом; розум як символ вандалізму — що може бути протиприродніше? Розум, роздвоєний злою хіттю кайзерів, монархів, прем'єрів, фюрерів, фельдмаршалів; розум конструктора літака, змушеного зробити його бомбовозом, і хірурга; архітектора, що став сапером, який не будує, а знищує, і бібліотекаря, котрий зберігає мудрість світу і робить її доступною людям добрим і лихим: кожен знаходить те, що шукає.

— Тарасе Микитовичу…

— Скальпель, — сказав Маларчук, — витріть мені очі й не базікайте.

… У житті кожної людини бувають такі хвилини, коли її охоплює палке й нічим не обмежене бажання протиставити неправді істину. Певно, це бажання властиве тій вищій логіці, що спонукає на людські вчинки, впливаючи на розвиток історичного прогресу, підпорядковуючи дрібне, корисливо-особисте загальному, високому, спрямованому в майбутнє. Бажання це стає здійсненним тоді, коли людина має не тільки знання, але й вищу навичку свого ремесла. Мрійник, позбавлений уміння, може бути лише ферментом добра, тож і пам'ять про нього зникне з його зникненням. Людина, яка підкорила свою мрію справі, ремеслу, навичці, залишається у пам'яті поколінь навіки, як Леонардо, Фарадей, Менделєєв, Ейнштейн і Туполев.

Маларчук зробив неможливе: він урятував життя дитині, і залишилася остання дрібничка — зшити рану так, як це міг зробити тільки він.

Маларчук почав стягувати — упевненим, здавалося б, рухом дужої руки — краї рани, і в цей час до операційної удерлися бандерівці з «Нахтігаля».

— Геть звідси! — хрипким голосом закричав Маларчук. — Хто пустив?!

Бандерівці схопили його за шию — своїм улюбленим, натренованим бандитським прийомом, кинули на червоно-білу кахляну підлогу і, штурхаючи ногами, потягли до виходу.

Маларчук, приловчившись, звівся на ноги, вдарив гострими кісточками довгих пальців когось по червоному, п'яному обличчю, що аж здригалося від сміху, хотів був ударити ще одного, але його стукнули автоматом по потилиці, і він, упавши, знепритомнів…

… У списку Миколи Лебедя хірург Тарас Маларчук, депутат обласної Ради депутатів трудящих, був під номером 516. А що Маларчук був українець, то його мали скарати на смерть після засідання трійки ОУН, яка була створена для того, щоб чинити суд над українськими комуністами і комсомольцями.

— У нас буде все за законом, — говорив Лебідь, — ми писатимемо вироки на крейдяному папері, а протоколи допитів друкуватимемо на машинці — для науки нащадкам…

… Маларчука завели до темної кімнати — вікна заслонені важкими портьєрами, коштовні, м'які меблі, у каміні палахкотить вогонь, дарма що й так жарко — дихати нічим.

Троє чоловіків сиділи за великим письмовим столом, і Маларчукові здалося, що в цьому кабінеті зовсім недавно все було розгромлено, а потім швидко, за кілька годин дано лад, але лад новий: портрети Гітлера і Бандери на стінах, бронзовий, коштовний, на легенькому, сімнадцятого століття, столику важкий годинник, що його колишній хазяїн ніколи там не поставив би; надто маленьке, жіноче чорнильне приладдя на величезному письмовому столі — усе це здавалося випадковим тут і свідчило про несмак тих, хто давав лад після хаосу.

— Ну що, Маларчук? — мовив той, що сидів у кріслі за столом. — Догрався?

— Хто ви такі?

— Ти мені ще порозпитуй, порозпитуй, — сказав миршавенький, що примостився ліворуч од того, який був у центрі, — ти відповідай, собача мордо, тут ми запитуватимемо: голова і його колегія.

— Поясни нам, Маларчук, як ти, українець, талановитий лікар, міг зрадити Україну більшовикам? — вів далі голова.

— А як ваші сволоцюги могли вбити хлопчика на операційному столі? Українського хлопчика…

Миршавенький бандерівець схопився із стільця, підскочив до Маларчука, замахнувся, але вдарити не встиг — полетів на підлогу: реакція у хірурга була блискавична.

Миршавенький заскріб нігтями кобуру, матюкнувся, але голова спинив його.

— Тарасе, — мовив він особливим, проникливим голосом, — ти подобаєшся мені, Тарасе. Я хочу врятувати тебе. Я звертаюся до тебе, як до обдуреного. Скинь полуду з очей. Згадай, скільки українських інтелігентів, таких самих, як ти, російський цар кинув до в'язниці й на заслання?

— А ти згадай, скільки російських інтелігентів цар згноїв на каторзі, — одказав Маларчук. — Полічити? Чи не треба?

— Ти ж говориш зі мною українською мовою, Тарасе. А нашу мову російський цар заборонив у школі вивчати, нас хотіли залишити німими, Тарасе…

— А Побєдоносцев, який забороняв росіянам вивчати російську, наказуючи зубрити церковнослов'янську? — Маларчук посміхнувся. — Ти зі мною в теорії не грайся — програєш.

— Не програю, — переконливо сказав голова і, обійшовши стіл, запропонував Тарасові німецьку сигарету. Забачивши посмішку хірурга, пояснив — Скоро свої випускатимемо, не думай… Скажи мені, Тарасе: як ти міг служити москалям, коли вони стільки років паскудили нашу землю, топтали її, як завойовники?

— Не Москва прийшла до нас, а ми прийшли до Москви по допомогу, Хмельницький просив у Москви захисту, коли і Швеція, і Крим, і Туреччина відмовилися допомогти нам у боротьбі проти Польщі. Це ж хрестоматія, голово… Ти давниною не грай, — кажу ж бо, програєш: ти Дорошенка згадай, який оддав Україну турецькому султанові, ти Виговського згадай, який оддав Україну Польщі, ти Мазепи не забудь, який оддав нас Карлові шведському, ти Петлюри не забувай, який передав нас усіх гамузом Піл-судському… Ти Москви не чіпай, голово, без неї сутужно було б Україні, ох як сутужно… Отож кінчай спектакль, голово, починай уже краще свої методи, я про них наслухався…