Третя карта

А політика, що немислима без віри, владно вимагала від духовного пастиря визначення земної позиції: з ким ти?

Коли запалала у світі перша світова війна, йому довелося обрати позицію, бо людина не владна жити в суспільстві і бути вільною од нього, якщо навіть вона живе ідеєю служіння богові. І Шептицький визначив себе. Він звернувся до українців із словом земним, зрозумілим: «Піднімайтеся на боротьбу за святу монархію Габсбургів, проти Москви, Парижа й Лондона!» У роз'єднаному, немов аж до крові розрубаному світі Шептицький виявився на тій його половині, що розмовляла німецькою мовою, з віденським акцентом чи прусським — то вже неістотно. Паству свою, українців, включених до Австро-Угорської монархії, Шептицький підняв на боротьбу проти своїх братів на Сході. Назвати заклик до боротьби хрестовим походом за чистоту віри — покарають презирством нащадки. Покарають, покарають, Шептицький розумів це, тому що заклик до крові, навіть продиктований ідеєю «чистоти віри», відкидав церкву до часів інквізиції, адже тоді теж спалювали в ім'я чистоти. Тактика повсякденності — політика, дипломатія, економіка — знівечили його стратегію духу. Політика європейських держав затягувала його, наче у вирву, підводячи до головного рішення. Ця страшна вирва не дозволяє залишатися біля, вона вимагає швидкості, руху. Сказавши «а», не можна не вимовити «б». Шептицький знав: послідовність, якщо вона справді послідовна, дозволить у майбутньому пояснити лінію, важливо тільки зараз, розпочавши, свято дотримуватись лінії. Тож він і почав діяти проти Росії не тільки як пастир духовний, але й як людина, що знала структуру армії: російська контррозвідка викрила його в чисто шпигунській діяльності. Митрополита одвезли до Києва. А коли після перемоги Лютневої революції Шептицький зміг виїхати до Відня і король Карл нагородив його «Хрестом ордена Леопольда з військовою декорацією» за «страждання в російській неволі», Австро-Угорщина встилала квітами слави шлях, яким поволі рухався найсвятіший кортеж, і це було зроблено за наказом імператора, який визнав за Шептицьким право на небо, бо той, у свою чергу, підтвердив Карлові його право на Україну. Шептицький тоді страждав сором'язливо, бо ж він знав, яка то була «російська неволя» — апартаменти в київському «Континенталі», особистий салон-вагон, покої в Суздальському монастирі, люкс петроградської «Асторії», — але він умовив себе визнати оте «страждання нечесністю» угодним Всевишньому, оскільки не він ставав кумиром, не граф Роман, не митрополит Андрій, а німецькомовний дух Відня. Так говорив він собі, розуміючи, що це неправда, що і це умовляння самого себе. Отоді й виникло в ньому страшне запитання: «А в ім'я чого?» Запитання це приходить до людини, котра вже визначилась, тож і відповідь на нього може виявитися поворотним пунктом у її майбутній долі. У Шептнцького так не вийшло: він повертався до Львова вкупі з ерцгерцогом Вільгельмом Габсбургом, який на людях прикладався до його руки й аж до нудоти був шанобливий, проте граф знав, що саме ця людина має стати Василем Вишиваним — новим «українським гетьманом», і отоді-то Шептицький знову — жахливо близько — відчув свою малозначущість і свою стелю, тож і не побачив він уже неба, мовивши про себе страшні слова: «Усе житі служником, наче у передпокої».

Йому довелося потім підгримувати кайзера й накладати на нього анафему; закликати на битву супроти поляків і їздити до Варшави для сановних розмов із своїм ворогом Пілсудським; доводилося йому підтримувати Петлюру, а згодом позбавляти своєї підтримки; благословляти Скоропадського й позбавляти його своєї дружби і ласки, люб'язно розмовляти з Пуанкаре, проти якого він піднімав українців, зустрічатися з Гувером, чиї мільйони були спрямовані проти австрійського імператора Карла та його берлінського брата Вільгельма; багато чого довелося йому прийняти, лише одного Шептицький прийняти не міг і не бажав: того, що було на схід од Львова і що здавалося йому найстрашнішим, сатанинським злом на землі.

І ось зараз він дивиться, як сонце починає золотити бані костьолів та церков і як листя на платанах робиться прозорим, жовто-зеленим, і чує він постріли и тріскотняву мотоциклетних моторів, і знає, що зараз сюди прийдуть німці, і йому, старцеві, в котрий уже раз потрібно визначити позицію й знову стати проти тих, хто Гітлера має за антихриста, а таких — увесь цивілізований світ, а він нічого, віднині й вічно, не зможе протиставити німцям та й заперечити він не зможе їм, бо, раз обравши лінію, треба її дотримуватися, і будь вона проклята ота лінія, оте страшне життя, яке вимагає од кожного, хто вже визначився, одвертої ясності.

Роман Шухевич зліз із заднього сидіння мотоцикла, почуваючи слабкість у тілі та душевну боязкість. Оберлендер вилазив з коляски по-німецькому розважливо, і високого хвилювання в нього не було. Слідом за першим мотоциклом на подвір'я Святоюрської церкви влетіли ще мотоцикли, і на другому сидів капелан «Нахтігаля» отець Гриньох у сірій військовій німецькій формі; він збіг на ґанок, і його впізнали служки й схилилися йому до запорошених, з бензиновими патьоками рук; він не встиг навіть гаразд запитати, де отець Андрій, як його підхопили, повели до покоїв, і невтямки було маленьким служкам, що отець Андрій сидить зараз у тяжкій задумі і серце йому стискає лещатами дивовижний біль, який не можна показувати нікому, надто ж малим світу сього.

Тож коли до нього ввели Шухевича, Гриньоха й Оберлендера і він усміхнувся до них, вони підійшли до руки і відчули гіркі пахощі ладану, і Шухевич заплакав і не приховував своїх сліз, — Шептицький поклав руку на його припорошену, шорстку голову й заплющив очі, бо в них був зараз жаль до себе: після імператорів, кардиналів, міністрів він спустився до цих запорошених, маленьких людей, які віднині сміють входити до його покоїв удосвіта, піднімати його разом з кріслом, виносити на балкон і показувати його натовпові солдатів у німецькій формі, що заполонили весь майдан перед будинком, та й як же кричать вони, як сяють їхні хмільні очі, як їх багато, і яка сила за ними, і які вони земні, схилені перед ним у поклоні…

Щось давнє, забуте заклекотіло Шептицькому в грудях, він раптом знову повірив у свою одвічність, у те, що може вернутися колишнє, коли він був чистий, спираючись на свою силу; щось гаряче заступило йому очі, і він відчув свою силу в силі оцих солдатів чужої армії, і він простер руки й послав благословення, і сльози були в очах легіонерів, і сльози були в його очах, і була тиша, і гримнув дзвін, і пронеслось зітхання — визволене зітхання звершення, і затріщали мотоциклетні мотори, і легіонери, укинувши свої жилаві тіла у сідла, помчали ранковим містом по безлюдних і принишклих вулицях — вершити свою правду і суд, утверджувати нову владу… Адже вони дістали благословення, вони тепер можуть, вони все можуть тепер, бо тягар з їхніх плечей знято вищим, тим, якого в самого Шептицького ніколи не було.

Бандера приїхав до Львова увечері того самого дня — у перуці, під чужим прізвищем, ніяк не контактуючи з Романом Шухевичем та Оберлендером. Оселився він на конспіративній квартирі, в будинку напроти політехнічного інституту: він знав тут усі прохідні двори, схожі на лункі колодязі, різниця в тому, що замість запашних, жовтих колод — важке каміння. Проте схожість із сільським, любим серцю Бендери колодязем лишалася, і тільки згодом уже «вождь» зрозумів, чому то було: балкончики, обвиті плющем та горошком, повертали його до батьківської хати в селі.

Коло дверей у маленькому темному передпокої завмерли три охоронники з оунівської СБ — «служби безпеки». Бандера та Ярослав Стецько сиділи у прокуреній світлиці, вікна якої виходили на тихе подвір'я, й мовчали — один гортав книжку, не розуміючи, що в ній написано, другий зачаровано дивився на громіздкий телефонний апарат. Час тягнувся поволі. Зараз вирішувалось головне. Бандера розумів ясно: хто завоює Святоюрську гору, той завоює владу. Він розумів, що Шептицький, духовний пастир Мельника, його давній покровитель, має прийняти рішення складне й безкомпромісне: або він підтримає борців Бендери, або він позбавляє їх підтримки. Те, що він благословив сотню легіонерів, — лише перший крок; зараз він має благословити самого Бандеру, саме Бандеру, й аж ніяк не Мельника, що сидів у далекому краківському тилу.