Страница 3 из 65
У загадковому і непізнаному перехрещенні людських доль заховано одне з головних таїнств світу.
… Батько Ісаєва-Штірліца, професор права Петербурзького університету Володимир Олександрович Владимиров, увільнений за вільнодумство і близькі стосунки з колами соціал-демократів, був одружений з Олесею. Весілля в них було особливе, за звичаєм засланих поселенців Забайкалля — із читанням віршів Некрасова, Пушкіна, Лєрмонтова, Шевченка. Олеся, донька засланого українського революціонера Остапа Микитовича Прокоичука, співала протяжних гуцульських пісень.
Там же, у Забайкаллі, народився у них син Всеволод. Відбувши заслання, Остап Микитович Прокопчук із сином Тарасом вернувся на Україну, а згодом, побоюючись нового арешту, переїхав до Кракова. Тут, у Кракові, Тарас одружився з голубоокою, чорнявою Вандою Крушанською, і напередодні війни народилася в нього донька Ганна.
Остап Микитович і Тарас написали до Петербурга листа, повідомляючи Володимира Олександровича Владимирова, що у Всеволода з'явилася двоюрідна сестра, однак листа цього адресатові не доставили, тому що Владимиров із сином у цей час перебували у швейцарській еміграції.
А потім розпочалася світова війна, здійснилася революція, й аж тоді двадцятирічний Всеволод Владимиров, ще не Максим Ісаєв, а тим більше не Штірліц, дізнався від члена колегії ВЧК Гліба Івановича Бокія, що є в нього у Польщі сестра Ганна, котра залишилася сиротою, — Остап Микитович загинув у п'ятнадцятому році, а сина його, Тараса, розстріляли у вісімнадцятому. Знайти дівчинку і привезти її до Росії він не міг: режим Пілсудського пильно стежив за східними кордонами Речі Посполитої і нікого до червоної Совдепії не пускав, а українців і поготів.
Мати Ісаєва-Штірліца, Олеся Остапівна, померла, коли хлопцеві було п'ять років, — скоротечні сухоти у сибірському засланні багатьох поклали у домовину. Він пам ятав тільки її теплі руки і м'яку українську мову — тиху, співучу, ніжну.
Гліб Іванович Бокій якось пожартував:
— Поганий ти українець, Владимиров, пісень наших не знаєш.
— Я знаю, — відповів тоді Всеволод, — я пам'ятаю дві мамині пісні, тільки мені боляче згадувати їх…
… А потім він перейшов на нелегальне становище і не міг знати, що зараз люди у таких самих чорних мундирах, які носив він, готували в Парижі його двоюрідній сестрі Ганні Прокопчук страшну, але як на той час типову долю, через те, що за розкладкою національної структури гітлеризму поняття «слов'янство» було нерозчленоване на складові частини російського, українського, білоруського, сербського чи польського: йшлося про тотальне винищення культури, насіння і крові цього єдиного племені.
І якби літератор або історик мав право спантеличити себе запитанням, чи міг у ту пору, напередодні найстрашнішої в історії людства битви, брат Ганни Прокопчук допомогти їй — припустивши на мить можливість такої допомоги, — то на вичерпну відповідь ніхто не спромігся б, оскільки підпорядкованість часткового загальному, хоч як жорстоко вона не виявляє себе, існує, і спростовувати її негуманно. У цьому немає парадокса, тому що риск в ім'я сестри був би відступництвом щодо ста п'ятдесяти мільйонів співгромадян, яким він, Штірліц, служив за законами обов’язку — не наказу.
Верховне головнокомандування
збройних сил.
Ставка фюрера
3. 4. 41 р.
Штаб оперативного керівництва.
Відділ оборони країни (оперативний відділ).
Тільки для командування.
Цілком таємно.
№ 44428/41
Зміст: Підготовка до операції «Барбаросса».
1. Початок операції «Барбаросса» у зв'язку з проведенням операції на Балканах відкладається щонайменше на чотири тижні.
2. Незважаючи на перенесення строку, потрібно й надалі приготування маскувати всіма можливими засобами і повідомляти військам під виглядом заходів для прикриття тилу з боку Росії.
………………..
Начальник штабу
верховного головнокомандування
збройних сил
ПРЕАМБУЛА
(11 червня 1941 року, Берлін)
Коли слуга легким порухом рук узяв із столу порожні чашки для кави і, нечутно ступаючи, вийшов з камінної, ад'ютант Гейдріха, штандартенфюрер Річе, підсунув Узнеру, начальникові відділу III-А шостого управління РСХА, карлсбадську попільничку, полюбувався дивовижними гранями синьо-червоного важкого скла і з деяким подивом зауважив:
— Подумати тільки, основа цієї прозорості — звичайний пісок. А втім, трибун починається з безпорадного пищання немовляти, а джерелом краси атлета є звіриний крик породіллі… Можете палити.
— Дякую, штандартенфюрере.
— Отож, я далі розмірковуватиму вголос… Кампанія на Сході ставить перед нами зовсім нові завдання. Армія після перемог у Франції, Норвегії та Югославії посіла виняткове становище в суспільстві — героїв недавніх боїв наш гітлерюгенд знає тепер краще, аніж ветеранів руху. Після того, як ми знищимо більшовизм, армія може стати найсерйознішою силою в рейху, сильнішою за СС, сильнішою за нас із вами. Отже, завдання, як на мій погляд, — я хочу підкреслити: як на мій погляд, — полягатиме в тому, щоб поступово перетягти на ключові пости в армії наших людей. Для цього ми повинні бути готові зробити певні кроки. Потрібно довести вразливому й довірливому обергрупенфюреру Гейдріху, що ОКВ[1] провадить свою політику, особливу політику, егоїстичну. Як це зробити? У головному бити не можна, це невчасно зараз, бо нас чекає війна. Дати щигля треба з якогось дріб'язкового приводу — це вигідніше з багатьох причин. По-перше, це найболючіший і найнесподіваніший щиголь. По-друге, отакі щиглі залишають шлях для компромісу, якщо в ньому буде необхідність. Я пропоную обговорити нашу можливість завдати щигля, використовуючи групи оунівських[2] карних злочинців, — абвер давно працює з цими головорізами.
Вони зрозуміли один одного без роз'яснень: Річе хотів почати свою справу, щоб відзначитись. Запрошуючи до співробітництва Узнера, він і йому давав таку саму можливість.
… Узнер поговорив із своїм помічником Айсманом того ж таки вечора.
Працьовитість Узнера була справді фантастична: він встиг уважно переглянути довідки про оунівську агентуру, відклав усе непотрібне й заглибився у вивчення досьє на трьох націоналістичних лідерів — гетьмана Скоропадського, Андрія Мельника і Степана Бандеру. Затим перебіг очима матеріали, зібрані на їхніх найближчих співробітників, друзів і довірених осіб, котрі зарекомендували себе надійними і спритними агентами гестапо, яких не раз перевіряв відділ Мюллера. Після того, як Узнер зрозумів, «хто є хто», і прикинув комбінацію, в якій оцим «хто» відводилася роль сліпих виконавців, він записався на прийом до Шелленберга.
Вислухавши Узнера, бригадефюрер Шелленберг сказав задумливо:
— Україна зникне з карти світу. Націоналізм слов'ян з погляду нашої расової теорії — це паперовий носовик, що його, використавши, викидають. Ясна річ, зараз належить додержуватися такту й дозволяти ОУН плекати надію на створення держави. Але ж ви прекрасно розумієте, що поза слов'янським світом Україна існувати не може, а велика ідея фюрера передбачає зникнення слов'янства з карти світу… Але грати зараз на цьому періоді, використовувати їх ми зобов'язані — смішно відмовитись од послуг асенізаторів. Дрібнота — вона зачарована великим.
Закуривши, Шелленберг відкинувся у кріслі.
— Це все, — закінчив він, не даючи наказу, і швидка посмішка майнула на його тонких губах, що здавалися зламаними постійними слідами затаєного в них сарказму.
Тієї ж ночі ад'ютант Гейдріха запросив до себе помічника шефа гестапо Мюллера.
1
ОКВ — верховне командування вермахту.
2
ОУН — організація українських націоналістів.