Третя карта

У лавах російської соціал-демократії проти тиранії самодержавства, проти «тюрми народів» пліч-о-пліч з російськими революціонерами боролися українські, польські, грузинські, татарські. Катовані по в'язницях, роковані на смерть на царських каторгах, більшовики були так само небезпечні для Петербурга, як і для Берліна, Парижа, Відня. Соціальності, класовості треба було протиставити щось дохідливіше темній масі, що полегшило б їй зрозуміти власну спільність. А що ж, як не націоналізм? І ось уже соціалісти, котрим «німець платить», стають тим об'єктом у націоналістичній пропаганді, який ненавидять навіть ще дужче; адже коли переможуть вони, соціалісти прокляті, — кінець владі, за якої український поміщик, єврейський банкір і польський власник заводу могли вести через третіх осіб свою сольну партію, уважно придивляючись до помахів диригентської палички в Берліні.

Саме на цих віденсько-прусських дріжджах антисоціалізму й націоналізму можновладців виросли Петлюра і Скоропадський, такі, здавалося б, несхожі у своїх лозунгах, єдині тільки в одному — в націоналізмі. Підтримуючи в різні періоди різних маріонеток однієї крові, Берлін виявився спадкоємцем віденської випробуваної політики нацьковування слов'ян.

Ілюзії з приводу належності «самостійної» України до Європи, яка розмовляє німецькою мовою, закінчились, коли відбулася революція; коли землі Скоропадських, Шептицьких, Федаків та інших українських магнатів було передано селянам; коли заводи й шахти перестали бути власністю ста родин, а стали належати мільйонам; коли звільнена праця звела Дніпрогес; коли великі вчені Богомолець і Патон зробили відкриття світового значення, коли Нью-Йорк, Париж, Лондон аплодували генію Довженка.

Революція вибила козирі з рук тих, хто наївно мріяв про реставрацію. Гетьман Скоропадський став тепер декоративною оздобою берлінських салонів. Симон Петлюра оббивав пороги варшавських та паризьких відомств, проте допомоги — реальної, фінансової — одержати не міг. Якийсь час здавалося, що химерна нині ідея західноукраїнського сепаратизму пережила себе. Але запаси копалин на Україні, підраховані експертами Круппа, Ротшільда і Дюпона, кількість посівних площ і можливі енергетичні потужності продиктували політикам необхідність подальшої роботи в напрямку «використання цього району в інтересах всесвітнього прогресу». Бар'єр для цього «всесвітнього прогресу» був очевидний — Радянська влада України. Настав час висування нових ідей, які — зовні — повинні належати новим лідерам. Саме це й треба було вивчити Штірліцу, зустрівшись віч-на-віч з Бандерою і Мельником.

Під цей час і з'явився на політичній арені Ріко Ярий.

Обер-лейтенант австро-угорської армії, він народився у родині австрійського чиновника, одруженого з полькою, яка знімечилася. Австрійський офіцер, який змалечку знав українську, чеську й угорську, як свою рідну німецьку, Ріко Ярий воював у Італії, відступав разом з розбитими частинами габсбурзької армії, а після недовгого стажування у генеральному штабі заходився організовувати перші кавалерійські частини Української галицької армії. Після того, як Пілсудський розгромив австрійських галичан. Ріко Ярий подався до Чехословаччини. Там, у Закарпатті, ці кавалерійські частини було перетворено на «робітничі батальйони», які при уважнішому розгляді виявилися шпигунсько-диверсійними об'єднаннями, що діяли і проти Радянської України і проти Польщі.

Коли перестала існувати велика монархія Габсбургів, скінчилася й кар'єра Ярого, ще й не розпочавшись як слід, тож обер-лейтенант пізнав, що воно таке нужда, голод і холодна комірчина в буркотливих господарів. Там, у Закарпатті, колишній королівський офіцер, який займався організацією диверсійних вилазок, зустрів на диво гарну дівчину — доньку місцевого багатія, корчмаря, глави єврейської громади. Юна Суламіф прийняла католицтво, прибрала собі німецьке ім'я, утаїла батькове походження та й пішла заміж за Ярого. Відтоді, змінюючи хазяїв, зраджуючи ідеї, він зберігав вірність одній тільки людині — своїй Суламіфі.

У Чехословаччині робити було нічого. У Відні пахло пліснявою — монархія перестала існувати, як видно, назавжди. Належачи до людей тямущих і метких, Ярий розумів, що труп уже не гальванізуєш. У Німеччині гриміли соціальні бурі. Вергав громами молодий фюрер національного соціалізму — Адольф Гітлер, живописець, оратор, фанатик, який, на відміну од інших, говорив одверто: «Комуніста втихомирить тільки одно — шибениця». Тож Ярий подався до Мюнхена — треба ж звідкись починати!

Він доказав армії свою потрібність, беручи участь у розгромі комуністичних демонстрацій. Він познайомився з Ремом і Штрассером — соратниками фюрера. Він приховував ці знайомства від армійських командирів: Гітлер перебував тоді поза законом. Але дальнім розумом своїм він утямив, що за цими молодиками майбутнє, бо вони не угамувалися. Вони не криючись вимагали перегляду Версаля ї закликали німців до порядку, який так був їм до вподоби. А порядок може дати лише особа. Такою особою в Мюнхені вважався Адольф Гітлер.

Саме тоді Ріко Ярий дістав завдання від молодого націоналістичного руху показати рейхсверу своє знання слов’ян взагалі, а українців зокрема.

Саме тоді у Німеччині з відома і благословення рейхсверу, з його фінансовою допомогою була створена УВО — Українська військова організація. І першим її командиром був полковник австро-угорської армії Євген Коновалець. Коновалець шукав силу і гроші. Полковникові силу і гроші дав офіцер тієї самої колишньої армії Ріко Ярий. Гроші, звичайна річ, було дано не прямо, не так, як їх гидливо дають дрібним агентам. Акуратно, зберігаючи секретність, через голландські та бельгійські банки, завдяки обережному сприянню українського мільйонера Федака гроші рейхсверу опинилися в кишені Коновальця.

Парадокс полягає в тому, що друге відділення польського генерального штабу — стратегічна розвідка Пілсудського — так само підтримувала українських націоналістів, котрі діяли у Польщі, плекаючи надію спрямувати їх супроти Рад. Тому поліція не перешкоджала виникненню осередків, нікого з «бандюг місцевого значення» — куркулів і поповичів — не арештовувала, добираючи при цьому для вербування найсерйозніших українських функціонерів.

Пілсудський, однак, забув притчу про те, як небезпечно випускати джина з пляшки. Він тільки-тільки став лідером нової держави, отож питання оформлення довготривалої політичної концепції залишалося для нього відкритим. А надмірна антирадянська емоційність стала на заваді маршалові до серйозного вивчення української проблеми. Вона ж, як з'ясувалося, могла бути вивчена з двох боків. Стратегічний задум берлінських генералів був зрозумілий. Свого часу не вийшло з Росією, але з'явилася Польща, земля, що входила до сфери стратегії «дранг нах Остен», З Росією доводилося рахуватися — політики уклали з Кремлем Рапалльський договір, тож армія змушена була на певному етапі коритися урядові, згорнувши відкриту антирадянську підготовку. Що ж, армія ладна зачекати: той, хто не вміє відступати, ніколи не зможе перейти в наступ. Не вийшло поки що з Росією — чому б не спробувати з Польщею! Тож куркулі, поповичі, поміщики, банкірські синки загомоніли враз про «самостійну і незалежну». Про оту, де Петлюра і Скоропадський проходилися шомполами по спинах українських селян. Про оту, де українські білогвардійці відбирали хліб і худобу для вільгельмівської армії. Люди Коновальця приходили з-за кордону, від «головного проводу» ОУН, приходили (не відкриваючи, ясна річ, що «головний провід» знаходився у Берліні й існував на гітлерівські гроші), говорили про майбутнє, про те, як прийде «самостійна» влада; а виносили ці люди «з краю» інформацію чисто шпигунського характеру, яка попервах опрацьовувалася Ріко Ярим, а затим лягала до сейфів генерального штабу рейхсверу — напівлегального, а проте існуючого.

У тридцятому році, коли Гітлер вийшов із підпілля і старий маршал Гінденбург дедалі уважніше придивлявся до єфрейтора, коли пропаганда націонал-соціалістів одверто закликала до акцій проти Сходу, коли «Майн кампф», що доказувала необхідність захоплення територій на Сході, продавалася в кожній книгарні (а бойовикам із НСДАП роздавалася безкоштовно, щоб за допомогою «цитат з великого одкровення націонал-соціалізму навертати до нової віри заблудлих»), армія врешті прийняла рішення, на яке так очікував Коновалець: хазяї наказали працювати. Ставка — терор. І пролунали постріли по містах і селах Західної України. Молоді оунівці (були з-поміж них і одурені селяни, проте обмаль їх було, одиниці), вірячи в те, що воюють вони за незалежність, заходилися смалити по польських генералах і губернаторах. Пілсудський відповів так, як було сплановано у Берліні, — запровадив у Галичині й на всій Західній Україні окупаційний режим, пройшовся мечем по українських селах. Сухий пороховий запал дав полум'я на кордонах з Советами, ситуація у Європі загострилася, а саме це й потрібно було нацистам, які рвалися до влади.