Страница 11 из 26
Пальма і Роквон потисли один одному руки. Лерст пояснив Мері:
— Містер Роквон — один з організаторів журналу «Англо-німецьке ревю».
— Я й не чув про такий журнал, — шепнув Ян Мері так, щоб його шепіт розібрав Лерст.
— Я теж не чула.
— Про нього мало хто знає, — усміхнувся Лерст, — а мені хотілося б, щоб про цей журнал знало якнайбільше людей у Великобританії.
— Справді, підпільний журнал у Лондоні поки що не в моді. А втім, хто знає, що буде через рік-другий.
— Я хочу познайомити вас з містером Ріббентропом, — сказав Лерст і підвів Пальму й Мері до посла.
На Ріббентропі був строго чорний костюм. У петельці поблискував невеличкий золотий значок члена партії.
— Пане посол, — звернувся Лерст, — дозвольте відрекомендувати вам друга Німмечини, журналіста Яна Пальму.
— Радий бачити вас, містер Пальма.
— Дуже радий бачити вас, пане посол.
— Міс Мері Пейдж, — сказав Лерст, відрекомендовуючи подругу Яна.
— Здрастуйте, міс Пейдж. Приємно, що ви знайшли вільну хвилину й завітали до нас.
— Міс Пейдж, — пояснив Лерст, — не тільки любить спорт, не тільки чудово співає про спорт, але й представляє собою клас англійських болільниць у спорті.
Мері зауважила Лерсту:
— Це не клас, це стан.
— Мабуть, міс Пейдж захоплюється не тільки спортом і піснями, — озвався Ріббентроп, — а й суспільними науками. Відрізнити клас від стану — це справа філософів та соціологів, і аж ніяк не чарівних жінок.
— У наш час, — відповіла Мері, — жінки дедалі більше й більше прагнуть до політики. Нічого не вдієш — це тепер модно.
Ріббентроп розвів руками:
— Що ж робити чоловікам? Мабуть, обов'язок рицаря — уступити місце жінці.
Пальма хмикнув:
— Якщо ми пустимо жінок у політику й уступимо їм місце, пане посол, нам буде дуже важко жити на світі. Почнеться найгірша форма ліберального вандалізму.
— Я гадаю, — сказав Ріббентроп, — що вандалізм нам загрожує зовсім не від прекрасних дам. Я гадаю, що варварство загрожує нам від тих чоловіків і жінок, які живуть на схід від Лондона, Берліна і — в певній мірі — від Варшави.
До Ріббентропа підійшов лорд Редсдейл — сухий, наче муміфікований дідок.
— Добрий вечір, мілорд, — мовив Ріббентроп і ступив крок назустріч Редсдейлу. — Я радий, що ви знайшли можливість прийти до нас.
— Добрий вечір, містер Ріббентроп, я завжди приходжу й буду приходити туди, де збираються люди, симпатичні мені і які поділяють мої погляди.
Редсдейл глянув на Яна й запитав:
— Ви син старого Пальми?
— Так, сер.
— Це ви іноді пишете для «Пост»?
— Так, сер.
— У вас воістину діамантове перо.
— Дякую вам, сер, але поки що я вважаю його залізним.
— Ну, це вже дозвольте мені давати оцінку вашій роботі, — сказав Редсдейл, — і запам'ятайте, що я не люблю робити компліментів. А втім, ви не жінка, і вони вам не потрібні. Сподіваюся також, що ви й не гомосексуаліст, тому й не маєте потреби в них, як розпаскуджений мужчина.
Ріббентроп зніяковіло відвів очі, а Мері засміялась. Це й врятувало становище.
— Ми зараз вели дискусію, — продовжував Ріббентроп, — про те, хто загрожує цивілізації. Містер Пальма вважає прекрасних дам головною загрозою прогресу. А я думаю, що головна загроза — це Схід, і тут я солідарний з містером Кіплінгом: «Захід є Захід, Схід є Схід, але разом їм не зійтися».
— Як вам сказати, — відповів Редсдейл, — зійтися можна. У нас стало модним забувати традиції «Емпайр ментеліті», традиції імперської самосвідомості… А в цьому ми ж десь близькі до Сходу, я навіть конкретизував би — до Китаю. Я аналізував філософію китайської імператорської влади. Майте на увазі, Китай називає себе «Серединним царством» і всі землі довкола вважає своїми володіннями. Землі за Амуром і біля південних морів — це володіння, які повинні належати Китаю, а решта світу — володіння, які можуть стати Китаєм.
Ріббентроп вів далі:
— На жаль, я мушу констатувати, що у Великобританії, в країні, до якої я ставлюсь з найглибшою повагою, зовсім не знають про благородну мету фюрера Німеччини Адольфа Гітлера і про місію, яку він прийняв на себе по врятуванню західної цивілізації.
Пальма сказав:
— Пане посол, по-моєму, в Англії не розуміють, що расова теорія пана Гітлера загалом не суперечить основним принципам британської імперської політики в колоніях… -
Ріббентроп обернувся до лорда Редсдейла:
— Ось такі люди мусять пропагувати ідеї англосаксонської й арійської спільності.
— Пане посол, — Редсдейл поплямкав губами, — містер Пальма воістину блискучий журналіст, і я не бачу іншої кандидатури на пост ведучого політичного оглядача «Англо-німецького ревю».
— Мілорд, я латиш…
— Справа захисту Європи від більшовизму — спільна справа всіх народів континенту… Латиш, який представляє країну, що відділилася від червоних, повинен бути рицарем нашої ідеї…
Ян розгублено подивився на Мері, а вона, посміхнувшись, злегенька кивнула йому головою.
— Мені приємно, — відповів Ян, — але… Ріббентроп посміхнувся:
— Давайте без усяких «але». Хоча по-англійськи «але» звучить «бат» і в цьому є елемент фонетичної незавершеності, «абер» звучить категоричніше, уривчасто, я просив би не вживати «абер» у своїй відповіді.
— Мені важко буде одному в зовсім новому для мене журналі: на кого мені спиратися, хто мене живитиме ідеями? Хто зможе запропонувати мені британський варіант думок містера Гітлера? Як мені здається, журнал має бути не органом німецького посольства, а органом друзів англо-німецького зближення, цієї серйозної і, на мій погляд, перспективної ідеї.
Редсдейл витяг свою картку й написав дату: «17 липня 1936 року».
— В п'ятницю ми збираємось у леді Астор у Клайвдені, приїздіть туди…
У Клайвдені, в цитаделі тієї частини консервативної партії Великобританії, яка була разом з Чемберленом за «умиротворення і хрестовий похід проти більшовизму», в замку в леді Астор, власниці кількох газет і журналів, володарки багатомільйонних акцій, зібралося вузьке коло її друзів.
Редсдейл, стежачи за грою в гольф, неквапно йшов широченним, гладенько підстриженим лугом до замку, розмовляючи з Пальмою:
— Я скажу вам, Яне, що приваблює мене в» цьому молодому, нестримному, в чомусь хамському, а в чомусь героїчному русі націонал-соціалістів на чолі з Гітлером. Я думаю, що сама назва їхньої партії — націонал-соціалістська — несе в собі певний виклик практиці, щоденній практиці канцлера Гітлера. Я не примирився б ні з націоналізмом, ні з соціалізмом у Німеччині. І все ж таки я не тільки примирився з націонал-соціалізмом у Німеччині, я вітаю цей рух. Мій друг і противник Черчілль не хоче збагнути головного: діти люблять гратися в дивні ігри з дзвінкими назвами. Молодий рух, перемігши в Німеччині комуністів і соціал-демократів, тепер грається в ці дорослі ігри з дитячою назвою. Нам треба тримати руку на пульсі цієї гри. Коли дитина підросте і захоче замість лука взяти мисливську рушницю, ми, дорослі, мусимо підготувати їй точну мішень.
— Я розумію вас, мілорд, — сказав Пальма. — Мене тільки непокоїть надто жвавий характер дитини. Дитина, яка стріляє з лука в усі боки, може так само стріляти з рушниці, коли виросте… Я вже не кажу про гаубиці…
— Побоювання правомірні, — погодився Редсдейл. — Правомірні, якщо ми не будемо співробітничати з цим рухом і якщо ми не допоможемо рухові міцно стати на ноги й усвідомити їхню єдність з нашою цивілізацією. Коли б у Німеччині до влади прийшла людина на прізвище… я завжди плутаю німецькі прізвища… Господи, та з яким завгодно прізвищем! І коли б ця людина визнавала національний комунізм чи комуністичний інтернаціоналізм, але при цьому своїм головним ворогом називала б Москву, я аплодував би цьому рухові і намагався б йому всіляко допомагати. Сподіваюсь, ви розумієте, що з власної волі я ніколи не сяду за один стіл з містером Гітлером… Це єфрейтор-недоучка, нувориш без будь-яких сталих моральних принципів… Та й, крім того, він просто погано вихований. Але ж він своїм головним ворогом називає Москву, а Москва — це й наш головний ворог, як же я можу не підтримувати Гітлера?