Прес-центр

«Зрештою, — доводив він членам кабінету, що зібралися на екстрене засідання після того, як праві терористи вчинили спробу висадити в повітря центральний телеграф, — доля країни завжди залежить від долі лідера, тому, вважаю, армії разом з силами безпеки можна довірити охорону членів кабінету, а от охорону полковника Санчеса я пропоную доручити Карденасу, всі ми знаємо, чому я називаю саме це ім’я».

Санчес тоді докірливо подивився на полковника Діаса, якого перевели на посаду начальника генерального штабу всупереч волі Лопеса; на цьому наполіг міністр громадської безпеки Пепе Ауреліо; він, як і Діас, не вірив Лопесу; полковника Санчеса це дратувало: «Не можна піддаватися відчуттям; Вест-Пойнт ні про що іще не говорить! Хуан Мануель (так звали міністра фінансів) дістав освіту в Бонні, не можна через це підозрювати його в таємних зв’язках з Геншером чи Штраусом!» Шеф громадської безпеки, щиро відданий Санчесу, змушений був піти на маневр: «Діас потрібен поряд з майором Лопесом для того, щоб нашим відомствам було легше координувати роботу захисту батьківщини; Діас має досвід штабної школи, він у моєму міністерстві просидів три місяці на закордонній розвідці; ситуація така, що з Лопесом повинна бути людина-координатор, у. мене немає ніяких претензій до майора, мабуть, я невміло пожартував».

Санчес досадливо мовив: «Річ не в тому, що ти невдало жартував, Пепе, а в тому, що ти не любиш Лопеса… Це твоє право, але треба вміти приховувати свої симпатії й антипатії заради загальної справи, яка неможлива без єдності… Та ще, Пепе, не сердься тільки, шизофренія починаєтеся з нетактовності… Я інколи захоплююсь витримкою майора Лопеса, коли ти — не називаючи, певна річ, імені — звинувачуєш його в усіх смертних гріхах…»

Шеф громадської безпеки довго й сумно дивився на Санчеса, немов заново оцінюючи ранню сивину, що так контрастувала з молодими очима й губами, в яких ще бриніла недавня юність (Санчесу щойно виповнилося двадцять дев’ять років), а потім, підвівшись, сказав: «Добре, полковнику, я обіцяю тобі відвідати психіатра, і коли лікар скаже, що я шизофренік, то завтра ж я подам у відставку». Він хотів був додати, що, перед тим як піти у відставку, передасть йому, Санчесу, правда, непідтверджені агентурні дані про те, що Лопес проявляє досить підозрілу активність у тих округах, де найбільші плантації какао-бобів, і що він двічі зустрічався з особами, котрих підозрюють у таємних контактах з «дипломатами» з американського посольства.

Однак він не знав і не міг знати, що у Санчеса є ще тривожніші відомості про активність Лопеса, одержані від Леопольдо Граціо. Як людина талановита й чесна, Санчес вимагав неспростовних доказів; він цілком допускав можливість провокації з боку його противників — дуже просто згубити прогресивний рух, посіявши зерно ворогування між тими, хто становить кістяк керівництва.

Воістину справедливо сказано: будь-яке царство, розділене внутрішньою ворожнечею, стає пустелею і дім на дім падає.

Стратегічний план Санчеса базувався на факторі часу: тільки угоду про енергопрограму буде підписано, як тільки країна одержить позику, тобто реальні гроші, головну опору, на якій трималися праві, спекулюючи на економічних труднощах, буде вибито у них з-під ніг. втім, Санчес ніколи не думав, що тяганина, пов’язана з одержанням позики, така виснажлива; хоч Граціо каже, що це звичайна річ, експерти банків ще раз перевіряють через свої розвідслужби надійність режиму, платоспроможність гариваської валюти, компетентність міністерств фінансів та економіки. Нічого не вдієш! Вкладають не щось там, а золото, диявольський метал.

Санчес вірив Граціо; він розумів, що ця людина плекає честолюбну мрію стати батьком нації, відтіснити американців, довести всім у третьому світі вигоду «європейської ставки»; нехай так, дамо йому лаври «батька нації», аби лишень зробив діло. Але чим далі, тим більше Санчесу здавалося, що Граціо дещо втратив реальну перспективу, бо він був людиною могутньою, жив собою, своїм світом і не дуже-то оглядався. Санчес обережно сказав йому про це, Граціо розсміявся: «Моя мама завжди жаліла мене й говорила, що я бездумно розтринькую гроші, вірю не тим людям і люблю не тих жінок… І все-таки я живий, і справи мої йдуть непогано, та й жінки поки що не скаржаться на мене, і друзі є, хоч деякі іноді продають вроздріб, а я дивлюсь на це крізь пальці».

… Санчес жив зараз особливим життям: він тривожно відчував кожну хвилину, розуміючи, що реалізувати себе, тобто свою мрію, він може лише в часі. А час — він нікому із смертних не підвладний.

… У машині, пристебнувши ремінь безпеки, Санчес з усмішкою подивився на Карденаса, який пересунув маузер на коліна:

— Друже мій, невже ти справді вважаєш, що ця твоя штуковина може гарантувати нам життя, коли хтось захоче його в нас відняти?

— Звичайно, ні, — відповів Карденас. — Ми всі живемо в світі пристосувань, як артисти. Але так мені спокійніше, хоч я розумію, що ніякий маузер не врятує, якщо з-за рогу знову вискочать два негідники із «шмайсерами».

… У клубі полковник Санчес завжди грав кілька партій з старим Раміресом, маркером, який працював тут півстоліття. Рука в старого трусилася, він насилу тупав навколо величезного столу, та в момент удару обличчя його було немов вирізьблене з мармуру, зморшки розгладжувались, око шаленіло, а рука ставала твердою, ніякого тобі тремтіння. Він дав Санчесу фору, навчивши його чудернацькій польсько-російській грі у «піраміду». В молодості, сімнадцятирічним палубним матросом, Рамірес плавав на кораблях у Європу, дуже перепився в Петербурзі, відстав од екіпажу і цілий рік прожив у північній столиці, потерпаючи від насиченого вологою холодного повітря; врятував його трактирник Влас Єгорович Сирников, узяв його до себе мити посуд і водночас учити іспанської мови своїх синів. Ті якось привели Раміреса в більярдний зал, дали кий у руки, і, на подив усіх, матрос почав класти такі кулі, що всі тільки чудувалися. Тут молодий іспанець заробив собі на непоганий одяг, вивчився розмовляти по-російськи, зібрав грошей, найнявся на американський корабель і повернувся за океан, спочатку в Нью-Йорк, а звідти вже в Гаривас.

Було старому тепер вісімдесят дев’ять, однак саме до нього, сюди приїздили вчитися удару й стратегії гри не лише з усього Гаривасу, а й із Штатів, Бразілії, Чілі.

Він жив грою, заробляв добре, всі гроші витрачав на свого єдиного онука Пепе, тридцятирічного хлюста; більше в старого нікого на світі не лишилось. Пепе працював у барі «Ель Бодегон», щипав гітару, мріяв про кар’єру актора; старий Рамірес посилав його до Мексіки на зйомки, на проби; все було добре, поки хлопцеві не треба було виходити на майданчик під юпітери — він ціпенів, рухався, як робот на батарейках; старий хотів був привчити його до більярду, але онук відповів: «В’єхо[3], тут треба лічити й думати, а мені скучно, я хочу просто жити».

Саме Рамірес навчив Санчеса, коли той ще був лейтенантом, хитрості відтяжки кулі на далекий борт, вмінню ховати від противника важкий костяний «свояк», словом, стратегії цієї мудрої, ризикованої гри, тому й зараз, коли полковник приїздив у напівтемний зал, де низькі старомодні абажури висвічували смарагдове поле столів, старий, як і раніше, називав його Малюком і грубо лаяв за погані удари.

— Похитрувати хочеш? — спитав він, подаючи Санчесу кий з монограмою. — Стомився?

— Трохи, — відповів Санчес, — як завжди, твоя правда, дорогий Бейліс.

(Якось Рамірес розповів йому про російського майстра Ніколу Березіна, котрий обігрував усіх підряд; його називали Бейліс, бо в Києві він грав так ризиковано, що програвся до нитки, зробив останню ставку ца свій костюм і його позбувся; професіонали зібрали йому гроші на піджак та штани; у Києві тоді проходив процес Бейліса, якого чорносотенці звинувачували в ритуальному вбивстві російського хлопчика. Тому теж збирали гроші за «підписними листами»; відтоді Березіна називали Бейлісом, і Санчесу дуже сподобалася ця історія. Взагалі Рамірес знав страшенно багато різних пригод. Санчес слухав його зачаровано. «Ти дуже добра людина, Малюк, — сказав йому одного разу Рамірес, — ти вмієш слухати. А це велика рідкість у наш час — добра людина на посту прем’єра».)

3

Старий (ісп.).