Прес-центр

Директор приніс віскі, дві склянки, банку з льодом, солоний мигдаль і сказав:

— Взагалі я пригадую цей варіант, Майкл… Ви говорили про цікаві накреслення… Я думав, ви принесли мені щось нове…

— Резидентура повідомляє про підвищення інтересу Баррі Дігона до подій у Гаривасі… Причому, і це досить забавно, його люди начебто йдуть по наших слідах…

— Ви припускаєте витік інформації?

— Це виключено…

Директор посміхнувся.

— Значить, Дігон і його люди такі ж розумні, як наші співробітники… Що ви пропонуєте?

— Мені здавалося б доцільним звернути увагу на активність містера Дігона… Можливо, його дії у Гаривасі якимось чином підштовхнуть розвиток ситуації у вигідному нам напрямі, прискорять процес. Мені невідомі всі варіанти, але, я гадаю, що серед них є й такі, котрі передбачають початок кризи не на грудень, а на ближчий період…

А втім, директор не відповів так, як чекав того Велш, він не сказав, як хотілося б йому, що, мовляв, ознайомтеся з усіма варіантами, подумайте, що можна зробити, а чому б і ні… Він дивився в склянку віскі своїми водянистими пронизливими очима й мовчав важко і, як здалося Велілу, насторожено.

— Чи ви вважаєте, що в нинішній ситуації треба, затаївшись, чекати? — не витримавши паузи, спитав Велш.

Він не міг і не мав права говорити зараз про свій контакт з Дігоном, бо за цим міг стати очевидним його особистий інтерес; він зобов’язаний був примусити директора підштовхнути його до такого контакту чи хоча б витягти з нього слова, які потім можна було б тлумачити як санкцію на дії.

— Я шаную діалектику, — озвався нарешті директор. — Коли варто ждати, то треба ждати, а коли виникне потреба форсувати події, що ж, будемо форсувати…

— Активність Дігона, мені здається, може форсувати ситуацію в Гаривасі… Певна річ, на нашу користь…

… Директор чекав, що Велш скаже про контакт з Дігоном, пояснить свій задум, і тоді питання про тривожну телеграму Ульріха вирішиться саме по собі, однак перший заступник, ас розвідки, кращий професіонал управління мовчав, більше того, він хитрував, і чим далі хитрував, тим зрозумілішим ставало директорові завдання, яке Велш мав намір вирішити.

— Ви хочете просити в мене санкції на якісь дії? — спитав нарешті директор. — На які саме?

— Якби ви дозволили мені зустріч з Дігоном, щоб вичислити імовірність використання його людей у Гаривасі, я думаю, це не завадило б нам у майбутньому.

— Взагалі ви з ним знайомі?

Такого прямого запитання Велш не ждав, тому відповів не зразу, трохи загальмовано:

— Ми, здається, зустрічалися з ним на коктейлях…

Директор випив свою склянку до кінця, зрозумівши, що Велш бреше йому. Що ж, у нього в такому разі розв’язані руки, він дістав право на вчинок, і нехай потім ніхто не звинувачує його в провокації.

Так, він веде свою гру, подумав директор, пригощаючи Велша сигарою, він не хоче ділитися ідеєю навіть зі мною, я вже не кажу про адміністрацію, що ж, нехай нарікає на себе…

33

15.10.83

Вольф Цорр прокидався ще до світання. Він довго ніжився під величезною, не дуже легкою периною, солодко відчуваючи тіло; якось він згадав жарт свого приятеля Герберта Аша, з яким крутив діла в Мюнхені в останні місяці війни: «Якщо людина, якій виповнилося шістдесят, прокинувшись, не відчуває набряку чи кольок під лопаткою, значить, вона вмерла».

Цорр прокидався, немов хтось штовхав його в бік; він не зразу розплющував очі; спочатку обережно, невідомо чому, боязливо ворушив пальцями; починав з мізинця; коли був молодим, ще п’ятдесятирічним, завжди просив мадемуазель Сізі робити незвичайний манікюр на лівому мізинці — ростив ніготь, тільки не такий уже страшенно довгий, а на особливий манер, лопаточкою. Згадував, як Герда любила, коли він лоскотав цією лопаточкою у неї за вухами, там, казала вона, в неї ерогенна зона: «Я млію, як кішка, любий».

Переконавшись, що всі пальці рухаються, особливого хрускоту в суглобах немає, Цорр підводився, робив собі легкий масаж, старанно розминав литки, надівав тренувальний костюм і відправлявся бігати.

Він міг би бігти підтюпцем із заплющеними очима, маршрут був йому знайомий до найменших дрібниць; Цорр знав, коли фрау Тузен викине перини на балкончик свого дому, можна не дивитись на годинник — сім двадцять п’ять; о сьомій двадцять її чоловік, начальник пошти, їхав на велосипеді в контору; син Паульхен ішов до школи; коли хлопчик наближався до крислатого куща обліпихи, ні раніше, ні пізніше, фрау Тузен починала прибирання кімнат.

Він знав по запаху — бензин тут, у невеличкому приміському селищі на схилі гір, відчувався далеко навкруги, — що годинник на кірсі проб’є сім сорок п’ять, бо саме в цей час фрейлейн Гізен починала прогрівати «фольксваген»; вона прогрівала його чотири хвилини й направлялася в свій дитячий садок.

З гером Вюрстом він завжди перемовлявся кількома фразами, той виходив у садок о сьомій п’ятдесят і поливав квіти; троянди він продавав лише кільком клієнтам, вирощував чайні, жовті, важкі.

Для Цорра тепер було цілою подією, коли він на дорогах селищ зустрічав якусь нову людину; особливо радувала його зустріч з незнайомою жінкою; він ще дужче втягував живіт і підіймав плечі, уявляючи себе з боку; гордовито думав, що ніхто й ніколи не давав йому сімдесят сім, максимум шістдесят, а те, що сивини багато, то зараз вона в моді, навіть жінки почали фарбувати волосся в біло-голубий колір, дуже елегантно.

Повернувшись додому, він приймав холодний душ, розтирався кольоровим — неодмінно з дитячим малюнком — рушником (спеціально їздив в універмаги на розпродаж, вибирав такі, на яких були зображені голенькі пустуни, перев’язані ниточками-складочками, з білими, попелястими кучериками чи дівчатка у ванночках з ляльками в руках), надівав білий светр, еластичні спортивні брюки, що обтягували ноги, кеди фірми «Роміка», на товстій підошві, теж неодмінно білі, і йшов на кухню, до фрау Курс, сусідка з котеджу навпроти готувала йому сніданок (платив справжню дрібницю — триста франків на місяць).

Він привчив себе їсти тільки порідж; англійці не дурні, правильно роблять, що починають робочий день з цієї каші на воді, додаючи в неї чверть склянки вершків, з’їдав трохи меду із Шварцвальда й випивав півчашечки кави.

Потім він ставив собі в особливому щоденнику оцінку за ранок; у тому разі, якщо біг підтюпцем не сорок хвилин, а лише півгодини, виставляв мінус; так само, як і в неділю, коли дозволяв собі розкіш — кусочок шинки і шматок сьомги.

А тоді вже переходив до кабінету, підіймав жалюзі й заглиблювався у читання ранкових газет.

Переглянувши пресу, Вольф Цорр ішов у невеличку кімнату, де жили його улюблениці, Ізольда й Анжеліка, сіамські кішки, руда й голуба; він нікому не довіряв готувати їжу для малят, сам готував їм сніданок; вважав варварами тих, хто купував у крамницях спеціальну котячу їжу; безсовісно годувати тварин мороженою їжею, другосортицею; коли ти вже завів у домі цих безсловесних довірливих тварин, приручив їх, то й стався до них як до рівних собі; хіба вони винні, що творець не дав їм щастя мови? Подивися в їхні очі, там прихована думка й туга за словом, якого вони позбавлені. Звичайно він розігрівав для Ізольди й Анжеліки курячий бульйон, насипав грінки та ще трохи сиру; печінку він давав їм дрібно нарізану, змішану з огірками — допомагає обмінові речовин.

Потім він вигулював малюків у внутрішньому дворику свого будинку — кидав їм тенісні м’ячики, щоб м’язи сіамочок були ще яскравіше виражені й шкіра вилискувала, а вже після цього сідав за щотижневі журнали; перш за все він відкривав ті сторінки, де була добірка «Відповідаємо на ваші запитання»; найбільше його цікавив західнонімецький «Квік»: «Якщо ви не можете самі розв’язати свої проблеми, то негайно звертайтеся до нашої редакції, вам відповість лікар-психолог і дипломований спеціаліст з питань сім’ї і одруження доктор Хане Нігенабер з Мюнхена».