Міжконтинентальний вузол

— Усі мої критичні зауваження, — тим часом вів далі Іванов, — яких я не міг не висловити, ні в якому разі не міняють позитивного ставлення до роботи дисертанта. Ми виробили порочний стиль: якщо вже хвалити, то, як кажуть, захлинаючись, щоб жодного слова проти шерсті, — ура, геній, — люди долілиць! Не вірю я в таку похвалу! За нею вгадується рабство, нещирість і, зрештою, абсолютна байдужість до справи… Шкода, що в нашій ученій раді такий настрій ще й досі є… Як і всі ми, я глибоко шаную Валерія Якимовича Криловського, патріарха, як усім відомо… Але навіщо, — Іванов обернувся до голови вченої ради, — оголошуючи про виступ Валерія Якимовича, перелічувати всі його звання, лауреатства й титули? Навіщо ж трясти золотом, та ще й привселюдно?! Що за візантійщина така?! Проте роботу дисертанта, таку потрібну оборонній техніці, марудили два роки! Аж поки зібрали всі думки, утрясли плани, поставили в чергу, розіслали рецензентам… Два роки вилетіли геть! Я вибачаюсь перед дисертантом за цю вкриту мохом дрімучість процедури входження в науку і прошу його, як людину молоду, ще не биту, не впадати в байдужий песимізм. Життя — це бійка. На жаль. Особливо в науці. Пора навчитися вгадувати таланти, а не ставити для них спеціальну смугу для бігу з подоланням перешкод. Що створює спортсмена, те губить ученого. Я вітаю дисертанта: він сказав своє слово в науці. Це не переспів знайомих істин, не зібрання чужих цитат та схем, це — нова ідея, браво!

… Інспектор управління кадрів довго гортав особову справу Іванова, потім закурив «Приму» й задумливо сказав:

— Знаєте, товаришу Славін, чесно кажучи, цю людину я не розумію… Так, усі кажуть, талановитий, так, оре за двох, але моральне обличчя…

— Тобто?

— З дружиною не живе, наймає десь квартиру, подруги коло нього в'ються, як мошкара; компанії, потяг до світського життя, розумієте: взимку гірські лижі, влітку водні, загравання з молодими, з тими, хто щойно почав робити перші кроки в науці… А виступи на зборах? Трощить усе і всіх, як слон у крамниці, ніяких авторитетів… Та йому ж не сорок, а п'ятдесят сім, час уже оговтатися…

Славін ще раз подивився на кадровика: в чорному костюмі, галстук теж чорний, зав'язаний незграбним трикутником; сорочка цупко накрохмалена, тому — була ж серпнева спека — комірець змокрів, здавався неохайним, якимось двоколірним, біло-сірим (смішно, подумав Славін, батько розповідав, як наприкінці двадцятих за галстук виключали з партії як буржуазних переродженців, а тепер на тих, хто без галстука й жилетки, що стала неодмінною, дивляться, немов на якихось хіпі; швидко час змінився! Хіба не однаково, в галстуці людина чи без нього?!).

— Чому Іванову не підписали характеристики на виїзд до Угорщини, на конгрес із радіоелектроніки? — спитав Славін.

— Бо догани з нього ще не зняли.

— За що?

— За грубість і нетактовність у ставленні до колеги по роботі.

— А в чому полягала та грубість?

— Він сказав своєму начальникові, що бачить у ньому фанфарона й безпринципного пристосуванця… Заявив про це публічно…

— З чим це було пов'язано?

— Я там не був, товаришу Славін… Розповідають, начебто професор Яхминцев, так, так, начальник відділу, виступив проти того, щоб у нашому центрі захищав свою дисертацію Голташвілі, молодий співробітник, Автандил Голташвілі…

— Тема цікава?

— Кажуть, цікава, але сам цей Голташвілі фрукт, я вам скажу… Костюми носить тільки американські, роз'їжджає на «фольксвагені», бачите, курить тільки ці, як їх, зелені такі, смердять м'ятою…

— «Салем», — зітхнув Славін. — Сигарети з ментолом?

— Правильно, — відповів кадровик і теж по-новому придивився до Славіна, зробивши це неприховано, мовби визначав йому ціну…

— Судимо по одежі, — сказав Славін. — Якщо він краде цей самий «Салем» чи у фарцовщиків купує — посадять, а коли по закону — яке наше діло? Кожен по-своєму дуріє… Та й до того ж «Салем» смачніший за наші сигарети, у нас не тютюн, а засіб для труєння паразитів.

— Ви що, з ним знайомі? — насторожено запитав кадровик.

— Поки ні. До речі, чому вас це цікавить?

— Бо він ваші слова повторює…

— Значить, думає, — сказав Славін. — Повернемося до безтактності Іванова щодо професора Яхминцева…

— Мені здається, Голташвілі — привід, товаришу Славін.

— Мене звуть Віталій Всеволодович.

— Так от, Віталію Всеволодовичу, мені здається, що сварка між Івановим і Яхминцевим має глибоке коріння. Пригадуєте, в нас кібернетику називали буржуазною лженаукою?

— Ще б пак.

— А Яхминцев на початку п'ятдесятих був серед тих, хто громив кібернетику, з усього маху рубав, хоч був молодий, тільки-но в науку входив, на тому антикібернетичному гребені його й винесло наверх, але потім він своєчасно зробив крок убік…

— У молодості грали в баскетбол? — спитав Славін.

— Було, — здивовано відповів кадровик. — А як ви здогадалися?

— «Крок убік» — спортивний термін… Ну, і як Іванов поставився до того, що його не пустили на конгрес до Будапешта?

— Спочатку лютував, а потім махнув рукою: «Це не мені треба, а науці, хочете пліснявіти — пліснявійте!» Відпустку взяв і на Чегет поїхав, кататися з гір. Повернувся звідти з якоюсь латишкою, та пожила в нього тиждень, і знову — сам.

— Іванов не розлучений?

— Ні.

— Чому?

— Мати в нього… бабуся старорежимна… Категорично проти розлучень, щодня до церкви на утреню ходить…

— Скільки їй?

— Сімдесят вісім… А батько в нього був статським радником, командував залізницею в Сизрані. Тридцять сьомий…

— Реабілітували?

— Так. Під чисту.

— Ви дозволите мені попрацювати з особовою справою товариша Іванова?

— У мене посидите?

— Мабуть.

— Сталося щось? — спитав кадровик. — Чепе?

— Чепе, хоч нічого й не сталося, — відповів Славін, — просто прикро, коли потрібну людину не пустили на конгрес, шкода для науки, тут його правда.

Сергієнко слухав Славіна мовчки, бавлячись різнокольоровими олівцями, затиснутими в лівій руці, не перебив жодного разу, навіть коли Славін вдавався до епітетів, розповідаючи про талановитість Іванова, стрімкість мислення, несподіваність оцінок (епітетів не любив: «віддаю перевагу фактам»); не зробив жодної помітки, хоч завжди щось записував у блокнот; коли Славін замовк, він навіть якось байдуже спитав:

— І це — все?

— Так.

— Який я можу зробити висновок з вашої розповіді: Іванов вам подобається?

— Цілком пристойна людина.

— І ви рекомендували б його для поїздки до Угорщини на конгрес?

— Безумовно.

Сергієнко надів окуляри (на цей раз вузенькі щілинки, щоб зручніше було дивитися на співрозмовника), перебіг сторінку машинописного тексту, яка лежала перед ним і, не підводячи очей, спитав:

— Ви рекомендували б його для поїздки навіть у тому разі, коли б я сказав вам, що Іванова на роботу в Центр досліджень двадцять сім років тому рекомендував Олег Володимирович Пеньковський? А в Будапешт, на конгрес, прилітав Роберт Баум, зв'язковий ЦРУ, який зустрічався свого часу з Пеньковським у Лондоні? Ось, — Сергієнко підсунув Славіну червону папку, — це деяка інформація, одержана після чергової передачі невстановленому агентові…

Коли Славін пішов, Сергієнко подзвонив генералові Васильєву, який колись вів справу Пеньковського: «Олександре Васильовичу, сива голово, виручай, надішли свої матеріали»; той, звичайно, прислав; Сергієнко повільно гортав томи, роблячи для себе короткі виписки на маленьких аркушиках цупкого крейдяного паперу…

Запитання: Як англійська й американська розвідки обумовили надалі зв'язок з вами після вашого від'їзду з Англії?

Пеньковський: Надалі зв'язок вимальовувався в кількох варіантах. Перший: передача мені вказівок по радіо. Передбачався повторний приїзд Гревілла Вінна, бо саме тоді готувалася англійська промислова виставка в Сокольниках; я, відповідно, підтримуючи з ним зв'язок, міг би одержати вказівки через нього.

Запитання: Через кого ви мали передавати зібрані шпигунські відомості й експоновані фотоплівки?

Пеньковський: На першому етапі роботи я повинен був це робити через Вінна як у Москві, так і в разі мого приїзду за кордон.

Запитання: Який висновок ви зробили про роль Вінна в цій справі?

Пеньковський: Оскільки я переконався, що Вінн приїздить до Москви кілька разів на рік у справах фірми, то зрозумів: на той час, поки я працюю в Держкомітеті Ради Міністрів з координації науково-дослідних робіт, — це зручна форма зв'язку з розвідками, бо ділова сторона його приїздів була камуфляжем шпигунського зв'язку.

Запитання: Що ви зробили, виконуючи завдання іноземних розвідок після повернення до Москви?

Пеньковський: Повернувшись із Лондона, я підібрав і сфотографував ряд науково-технічних матеріалів на двадцяти фотоплівках.

Запитання: Кому ви передали ці дані?

Пеньковський: У травні я поклав двадцять експонованих плівок у коробку від цигарок і заклеїв її клейкою стрічкою. Коли прилетів Вінн, я його зустрів у Шереметьєвському аеропорту і в машині по дорозі до Москви передав йому коробку з плівками.

Запитання: Ви передали через Вінна листа для розвідників?

Пеньковський: Так.

Запитання: Про що йшла мова в листі?

Пеньковський: Я повідомив їм, що розпочав роботу: підібрав матеріал з різних галузей промисловості й техніки, сфотографував його на двадцяти плівках (це були звіти про відвідання радянськими делегаціями різних промислових підприємств Англії, Америки, Японії) і просив дати оцінку цим даним. Я також попередив, що поки не маю можливості давати інформацію політичного й во-енного характеру.

Запитання: Іноземні розвідники мали з вами зв'язок по радіо?

Пеньковський: Так. Після від'їзду Гревілла Вінна з Москви я одержав по радіо шифром відповідь на моє запитання про те, чи правильно я використав аркуш копіювального паперу для листа розвідникам. Мене повідомили, що я з блокнота помилково вирвав аркуш, який вважав копіркою, а насправді це була прокладка, тобто звичайний папір, і тому з моєї спроби нічого не вийшло. Розвідники самі розшифрували причину моєї невдачі. Це було перше радіоповідомлення, яке я прийняв.

Запитання: Ви були в Англії ще раз?

Пеньковський: Так. Я вилітав до Лондона в службове відрядження.

Запитання: Чи були у вас зустрічі з іноземними розвідниками під час цього приїзду?

Пеньковський: Так.

Запитання: З ким із розвідників ви зустрічалися?

Пеньковський: Цього разу я зустрівся з чотирма розвідниками: Александром, Майлом, Ослафом і Грільє. Крім того, мене познайомили з розвідником на ім'я Радж.

Запитання: Про що йшла мова?

Пеньковський: На цих п'яти зустрічах проаналізували матеріали, які одержали від мене, і дали їм оцінку. Мені розвідники сказали, що з цих технічних матеріалів можна зробити дуже цікаві висновки. Мене вчили користуватися радіопередавачем далекої дії, інструктували, як фотографувати, запитували про моїх знайомих, кого я знаю серед співробітників нашого посольства…

Запитання: Ви були керівником делегації. А що ж у цей час робили без вас члени делегації?

Пеньковський: Члени делегації займалися своєю справою згідно з планом. Кожна група мала свого керівника за профілем роботи. Я ж очолював делегацію в цілому.

Запитання: Отже, ви багато часу приділяли «роботі» з іноземними розвідниками?

Пеньковський: Так. Удень я працював у посольстві або їздив у справах делегації, а ввечері зустрічався з іноземцями.

Запитання: Крім відомостей, які ви передавали в пакетах через Вінна, зустрічаючись там з розвідниками, ви сповіщали їм ряд відомостей усно?

Пеньковський: Так.

Запитання: Яке значення мали для розвідок відомості, передані вами усно?

Пеньковський: Оскільки розвідники запитували про моїх знайомих — де вони працюють, що мені розповідають, — я вважав: до цих людей вони виявляють певний інтерес, і розповідав те, що чув від цих людей про німецьку проблему та й про інші політичні питання. Мушу сказати, запитання ставили мені цілеспрямовано, і я намагався давати такі ж відповіді.

Запитання: Як розвідники оцінювали ті матеріали, котрі ви їм передавали?

Пеньковський: По-різному. Деякі відомості мали загальний характер, а їх більше цікавили конкретні матеріали й не від руки написані. До тих матеріалів, які я написав на шістнадцяти аркушах, вони поставилися критично, як до непідтверджених джерел, серед них була записка на трьох сторінках про ракети. Вони не сказали, що не вірять цим даним, але чекали від мене конкретних даних, знятих на плівку.

Запитання: Розвідники не говорили, чому вони вам не вірять? Може, ви їх дуже щедро постачали матеріалами, й це викликало сумніви?

Пеньковський: Ви, очевидно, не так мене зрозуміли. Перший раз у Лондоні я передав інформацію для того, аби зацікавити розвідників і звернути їхню увагу на той факт, що я маю певні можливості. Це були матеріали загального характеру, їх оцінювали не за те, що їх було багато, а за їхню неконкретність. Пізніше, коли я став щедро постачані розвідку матеріалами, які були в мене по лінії Держкомітету, розвідники казали, що я веду велику роботу, й високо оцінювали її як за обсяг, так і за важливість одержаних ними матеріалів…

Запитання: Ви проходили під час зустрічей з розвідниками інструктаж щодо шпигунської діяльності?

Пеньковський: Так, вони мене наставляли, вчили форм та методів роботи.

Запитання: Яких саме, зокрема?

Пеньковський: Вчили, як використовувати оперативну техніку. Контролювали, як я розумію устаткування техніки, радіопередавача, приставок до нього й до приймача, як я користуюсь інструкцією.

Запитання: Розвідники пропонували вам прийоми безособового зв'язку?

Пеньковський: Про це мене докладно інструктували в Парижі. Коли я зустрічався з ними в Лондоні, мені говорили, що це найбезпечніший засіб зв'язку, пояснювали переваги цього засобу, вказували приблизні місця, де бажано обладнати тайники. Про тайник «номер один» того разу розмови не було.

Запитання: Що це за тайник?

Пеньковський: Він містився на Пушкінській вулиці, в під'їзді будинку № 5/6, між магазинами «М'ясо» і «Взуття», це майже навпроти Театру оперети; з правого боку, коли заходиш до під'їзду, була батарея опалення, пофарбована в темно-зелений колір. Ця батарея прикріплена на спеціальних залізних скобах. Між батареєю й стіною був отвір завширшки п'ять-шість сантиметрів. Розвідники показали мені місце, де розташований цей будинок на плані Москви. Щоб закласти повідомлення в тайник, треба було його помістити в сірникову коробку, загорнути в голубий папір, заклеїти целофановою стрічкою, обмотати дротом і за дріт підвісити коробочку на гачок за батареєю опалення. Після цього я повинен був дати відповідні сигнали, про які докладно сказано в обвинувальному висновку.

Запитання: Хто підібрав цей тайник?

Пеньковський: Іноземні розвідки.

Запитання: А конкретно?

Пеньковський: З інструктажу я зрозумів, — особливо з прізвищ людей, яким мав дзвонити, — що в цьому було зацікавлене американське посольство і що цей тайник мали забезпечувати представники американського посольства в Москві.

Запитання: Про які ще можливі зв'язки йшла мова в Лондоні?

Пеньковський: В Лондоні йшла мова про підтримання зв'язку через жінку на ім'я Анна. Її прізвище я взнав уже після арешту: Анна Чізхолм, дружина другого секретаря англійського посольства в Москві.

Запитання: Які умови зв'язку з Анною запропонували вам розвідники?

Пеньковський: Мені було запропоновано зустрічатися; з нею в умовлений день. Такими днями були кожна п'ятниця визначених місяців о тринадцятій годині на Арбаті, район антикварного магазину, і кожна субота інших умовлених місяців о шістнадцятій годині на Цвєтному бульварі, де Анна завжди гуляла з дітьми. Коли виникала нагальна потреба, я мусив з'являтись у цей час у названому районі, не підходячи до Анни. Анна, побачивши мене, мала йти за мною на відстані, а я із своєї ініціативи повинен був знайти місце, щоб передати їй матеріали. Для цього я вибирав здебільшого під'їзди будинків у провулках, прилеглих до Арбату чи до Цветного бульвару. Я йшов метрів за тридцять попереду Анни, так, щоб вона могла мене бачити, заходив у той чи інший під'їзд і передавав матеріали Анні Чізхолм, яка заходила туди слідом за мною, або одержував від неї.